Пиарщик и боец Нацгвардии Иван Матейко: "Мы сидели и спрашивали друг у друга: «Где наши крематории?!»"

Пиарщик и боец Нацгвардии Иван Матейко: "Мы сидели и спрашивали друг у друга: «Где наши крематории?!»"

Кажется, Украина скоро сможет похвастаться самой неординарной армией в мире. Кто там только не воюет! Как я недавно разузнала, среди тех бойцов, кто защищает Украину на востоке, оказался и наш, можно сказать, коллега - PR-менеджер компании «ТNS U
Пиарщик и боец Нацгвардии Иван Матейко: "Мы сидели и спрашивали друг у друга: «Где наши крематории?!»"
Пиарщик и боец Нацгвардии Иван Матейко: "Мы сидели и спрашивали друг у друга: «Где наши крематории?!»"
26 Жов 2014
0
17865

Кажется, Украина скоро сможет похвастаться самой неординарной армией в мире. Кто там только не воюет! Как я недавно разузнала, среди тех бойцов, кто защищает Украину на востоке, оказался и наш, можно сказать, коллега - PR-менеджер компании «ТNS Ukraine» Иван Матейко. Матейко воюет в 4-ом батальоне специального назначения Нацгвардии. Пиарщик, «спецназовец», настоящий козак, Иван уже несколько лет состоит в братстве «Спас» и даже обучает боевым искусствам детей. Какие открытия еще меня ждут? Что хорошего дала ему война, где в Попасной можно найти попугаев и будет ли третий Майдан - обо всем этом мы с Иваном успели поговорить за день до его возвращения на фронт.

- Як ти потрапив на Схід - пішов добровольцем чи тебе мобілізували?

- Можна сказати, що я пішов добровольцем, хоча і «запрошення» було. Довга історія. Я, в принципі, зголошувався давно, сам ходив у воєнкомат, дізнатися, чи будуть мене призивати, чи ні, бо я людина, яку можуть мобілізувати. Коли змінював місце прописки, знімався в обліку в одному і ставав на облік в іншому військкоматі, мені запропонували їхати - я поїхав. У мене двоє друзів теж готувалися кудись іти. Після цього разом домовилися, що поїдемо в один батальйон. Це був такий спільний добровільчий крок.

Батькам я сказав, що мене однозначно мобілізували, але правда завжди спливає назовні. На третій тиждень вони дізнались, що не такий уже я й мобілізований, не так уже й мушу. Але я залишився. Товариш, який зі мною пішов, взагалі батькам записку написав, залишив удома на столі, і потім уже в потязі зателефонував, сказав - ну все, я їду. У мене просто загинув хороший друг. Якщо ще були якісь сумніви - що потрапив у поганий батальйон, що ми погано готувалися абощо, проблеми з забезпеченням - то після його загибелі у мене остаточно зникли сумніви, що маю їхати на Схід.

Колеги на роботі дуже переживали. До того ж, я покинув роботу напризволяще і поїхав туди. Все-таки збираюсь повернутися і всі справи довести до логічного завершення, тим паче, що там є дуже багато цікавої роботи. Але побачимо, коли це буде.

- Ти займаєшся в братстві козацького бойового звичаю «Спас», навчаєш дітей, тобто маєш певну підготовку до військового життя. А який загалом рівень підготовки  у твоєму батальйоні?

- У мене дуже різношерстий батальйон. Є колишні військові, є «афганці». Є хлопець із Севастополя - один із тих курсантів, що співав гімн України. Є інженер із Запоріжжя. Є підривник із Кривого Рогу, який працював на «Арселор Міттал». Щодо підготовки - у нас її було півтора місяці. В принципі, недостатньо, бо в нас батальйон спрецпризначення, ми маємо займатися штурмами і зачистками. Порівняно з людьми, які все життя вчаться це робити, ми дилетанти. Але порівняно з тими збройними силами, які були там на фронті, ми ще досить-таки «спецура». Війна вчить. Їдеш туди - і все, що недовчив і не вмів, дуже швидко доганяєш.

Іван Матейко зі своїми вихованцями


- Чи спілкувався ти з місцевими на Луганщині? Які настрої у людей?

- Враження від місцевих у мене дике. Я більш апатичних, аморфних і байдужих людей ніколи в житті не бачив. Серйозно. Люди, які щось роблять, навіть просто дбають про себе, дуже яскраво виділяються з загальної маси. Їх видно. У них навіть обличчя інші. Для порівння - на Західній Україні можуть бути розбиті дороги, незасіяні поля, убиті старенькі будинки  - але вони доглянуті. Їх постійно підмітають, прибирають, підфарбовують парканчики - відчувається, що є якась хазяйська рука. На Сході дороги чудові - порівняно з Хмельницькою і Тернопільською областю це просто євротраса. Поля в тому районі, де я був, засіяні повністю, я ще не бачив жодного клаптика пустуючого поля. А села такі бідові, що просто жах. Дивишся - все захаращене, в одиниць чистий двір і порядок навколо.


В самій Попасній мене вразила картина: всюди розруха, заводи після бойових дій не працюють, люди повиїжджали - роботи нема. Розбиті гаражі на краю міста. І серед цих гаражів є один, в якому хтось розводить папужок. До 200 різноманітних папужок. І це просто  промінь світла в тій безпросвітній тьмі. Дуже яскраво, таке на все життя запам'ятовується, особливо після обстрілу - коли ідеш, усе кругом побомблене, і тут оцей один вцілілий гараж із папужками.

Щодо політичних поглядів - нас наче й люблять, і женуть: чого ви сюди приперлися, нащо ви вбиваєте наших дітей? І в той же час від однієї й тої людини можна почути - тільки не йдіть звідси, бо повернуться ті «бєспрєдєльщики». Є ті, хто активно підтримує нас. Їх - дуже умовно кажучи - до 10%. Близько 20% хоче в Росію. Всім, хто посередині, байдуже, аби був мир.


- Якщо більшості байдуже, аби був спокій, чому на Сході став можливий сепаратизм і війна?

- Після Криму у мене враження, що над цими регіонами гарно попрацювали заїжджі політтехнологи. Я регулярно їздив у Крим, дуже любив Севастополь - це одне з моїх найулюбленіших міст в Криму. І мене весь час вражали оці газети «русского міра», від цього було якось противно, але тоді я мало звертав на це увагу. А це постійне зомбування таки дає свої результати. Думаю, те саме сталося на Сході. Через ментальні  - не сказав би, що етнічні - особливості місцевих дуже гарно спрацювала пропагандистська технологія. Просто натиснули на хворі місця.

Для мене величезний приклад того, як можна працювати у сфері пропаганди - Дніпропетровськ, який теж міг стати проблемним регіоном. Там з'явились і сильна рука, і правильне інформаційне поле. Але мені здається, не може бути одне інформаційне поле для всієї країни. Треба його частково розділяти, регіоналізувати. А загальнонаціональні ЗМІ - просто повільно й лагідно українізувати.


- А, може, краще відпустити Донбас, ніж воювати за нього?

- Якщо ми хочемо бути сильною державою, нам ці території здати не можна. Мусимо втримати їх у будь-якому випадку. Треба оголошувати військовий стан, бо це ніяка не АТО. Припинити штучне перемир'я, яке нічого не дає, тому що все одно ідуть військові дії, тільки ми обмежені в можливостях і не можемо стріляти. Мій загін до десятка разів передавав координати точок, звідки стріляє ворожа артилерія. Жодного разу наша артилерія по них не відповідала. А потім у російських новинах кажуть, що ми обстрілюємо. Я в це не повірю, бо жодного разу не бачив. Зате нас обстрілюють. Всі хочуть завершити  це перемир'я - там, на фронті, воно нікому не потрібне. Тому що сидіти під обстрілами, коли ти не можеш нічого зробити... Вже краще йти в бій і загинути там, ніж сидячи на блокпосту від того, що тебе обстріляли з «Градів» чи мінометів.


- А чи спілкувався ти з сепаратистами чи російськими військовими?

- На жаль, не довелося. У нас був місцевий дільничний і піп-священник, які передавали нам інформацію від сепаратистів. Такі собі дипломати-посередники. Вони нас іноді запрошували на зустрічі: з білим прапором, на такому-то горбі, стільки-то чоловік. Але жодного разу не ходили. Місцеві сепаратисти в основному або сидять дуже тихо, або нап'ються і буянять. Був випадок - п'яний прийшов на блокпост. На ногах не стоїть і каже - «Здавайтесь. Я пришел вас разоружать».

Є контакти, коли треба обмінятися пораненими і загиблими - переважно загиблими. Це вирішується не через командування. Домовляються про тимчасове перемир'я. Якщо були великі бої, ідуть разом, збирають загиблих - де наші, де їхні. У нас, слава Богу, загиблих не було - тільки поранені. І полонених не було. Ми ненадовго потрапили на активні військові дії, більшу частину ротації провели в умовах фіктивного перемир'я. Там усе перетворилося на війну артилерії і диверсійних груп. Діяли снайпери, підривники. Постійні артобстріли, але відбивання блокпостів, активних боїв за щось, де можна було втратити солдат, уже практично не було.


- Як ти вважаєш, що треба зробити для того, щоб змінити ставлення людей на Сході?

- Їм треба порядок. Сильний хазяїн. Вони звикли до місцевих бандюків, а якщо туди поставити нормальну сильну людину, яка наведе порядок, вони до неї звикнуть, і їм буде добре. Більшість аморфна - їм аби спокій та робота. Кожен сподівається, що за нього все вирішать. Їм все мають дати. Коли в Попасній обстріляли і знищили «швидкі» - горів центр Швидкої допомоги  - ми якраз проїжджали повз. Нас зупинили з претензіями - дайте нам покрівлі, дайте будматеріали, щоб відбудувати ангари. Ми кажемо  - у нас такого немає. «А ви нам повинні дати це все. Ви тут стоїте, то повинні дати». В нас була гаряча дискусія з приводу того, що в Києві така ситуація, як на Сході, неможлива, бо якщо в нас почнеться «бєспрєдєл» і почнуть бігати рекетири й сепаратисти зі зброєю, не те що міліція - кияни не дадуть цьому розвинутися. А там дозволяють,  там таке можливо. Тому їм і потрібна людина, яка буде тримати  порядок.


- Ти бачиш те, що відбувається на фронті, зсередини. Чи адекватно, на твою думку, висвітлюють події українські медіа?

- З того, що кажуть у новинах, дещо треба ділити на десять, а дещо домножувати на десять. Порівняно з російськими новинами наші більш-менш адекватні. Можливо, чогось не показують, але принаймні не перекручують загальну картину. Місцеве, сепаратистське радіо на Луганщині - це просто машина пропаганди. Одного ранку після чергових обстрілів ми слухали сепаратистське радіо, і там була новина, що Нацгвардії з Німеччини привезли пересувні крематорії. Ми сиділи, переглядались між собою і питали - де, де наші крематорії?!


Місто Попасна, де я стояв, обстрілюється кожного дня. Незалежно від того, чи були бойові дії, як на початку, коли я туди заїхав, чи потім, коли почалося технічне перемир'я. Попасну як обстрілювали, так обстрілюють і досі - хіба що змінюється інтенсивність.  Я розмовляв з хлопцями зі свого університету, які поверталися з інших ділянок фронту, і  всюди ситуація та сама: регулярні обстріли, бойові дії не припиняються ні на секунду.У новинах це показують тільки тоді, коли приїздить хтось із журналістів і випадково потрапляє під обстріл чи опиняється поруч.

Приїхати на на місце і розібратися в ситуації, що там відбувається - цього майже ніхто не робить.  Приїздить, наприклад, делегація з нашим новим губернатором Москалем, купа журналістів. Москаля сепаратисти зустрічають «Градами». І виходить гарна картинка - Москаль, Попасну обстріляли, гарний сюжет, на тому все й закінчилось. Що в тій Попасній насправді відбувається, мало хто розбирався. Один раз був більш-менш адекватний сюжет на 1+1 про наш район. «Факти» ICTV давали нормальний сюжет - принаймні, не перекрутили того, що ми їм розповіли. Я зняв відео, як село обстріляли з «Градів», розповів тим хлопцям, що до нас приїздили, що й до чого, і вони зробили адекватний сюжет, показали те відео, що я зняв.


Журналісти приїздять і показують жахливі картини руїни. Дивишся на картинку, і складається враження, що місто вже стерте з лиця землі. А насправді це окраїна міста, де два-три побомблені будинки. Але решта міста нормально живе і функціонує, і немає такого страшного нещастя, як там показують. А в інший момент можуть прицільно випустити три установки по важливих об'єктах, і тоді дійсно в місті криза. В селі Троїцьке розбомбили школу - новесеньку, в яку завтра мали піти діти. Там три фонди збирали гроші, створили школу за енергозберігаючими технологіями. Оце, як на мене, новина, бо в ту школу вклали стільки грошей і сил, і якраз це село постраждало страшенно. А цьому практично не приділили увагу. Це не стільки однобоке, скільки фрагментарне висвітлення подій. Я не можу сказати, що наші ЗМІ маніпулюють або брешуть. Можливо, це певна некомпетентність журналістів - а, можливо, просто не можна «осягнуть нєосязаємоє».


Є улюблені теми. Звичайно, хлопці, які захищають аеропорт - герої. Донецьк - модна тема. Для держави потрібні герої, і вони були й будуть, але коли на них мине мода, про них забудуть. Ну, скільки вони провисять на топі? Тиждень, два? Далі з'явиться щось нове. У Донецьку все продовжиться, ті самі хлопці будуть так само стояти, так само страждати, героїчно відбивати атаки - але про них уже забудуть, бо мода на них пройшла, і увага переключилась на щось нове.


- А як щодо офіційної статистики РНБО?

- Щодо звітів РНБО - вони сумнівні. Наприклад, на нашій ділянці був бій, і в той день загинуло троє людей, вісім зникли безвісти.  Я спеціально відслідковував, що скаже РНБО. В той день сказали, що один загинув, наступного дня - теж один. А потім виявилось, що ті вісім зниклих - теж, і в офіційну статистику ніхто їх так і не вніс. Тому на мою думку, жертви применшують.


- Як на тебе, чи справедливо в невдачах наших військ звинувачують головне командування? І що треба зробити, щоб цих невдач було менше?

- Однозначно треба вводити військовий стан. Цю війну можна було закінчити вже давно - і це не АТО, це війна. Мене просто бісять люди, які не можуть озвучити правду, що це війна, що там є жертви. Війну можна було закінчити з тією вбитою радянською технікою, якої в нас навалом. З великими жертвами, але відверто визнати, що в нас іде війна, і нормально спланувати операції, а не затягувати. Буду чесний - бардак на фронті жахливий. Командування між собою не спілкується. На ділянці, де я стояв, були з 4 різні військові підрозділи - гірська піхота, танкісти, артилерія. Зв'язку між ними не було ніякого, і вони тримали одну лінію оборони. Мало того, стоїть один підрозділ, за півтора кілометри  - інший підрозділ. І нікого про це не попереджають. Вони можуть навіть почати перестрілку, бо не знають, хто там стоїть. Або ми їдемо в розвідку  - і знаходимо закинутий забутий взвод. Просто тупо за селом стоїть невідомо чий блокпост. Ми питаємо:  хлопці, ви як тут опинилися? А нас, кажуть, вигрузили три дні тому, сказали, що пришлють підкріплення, і забули. І таке повсюди. Немає координації. Поки командир однієї бригади зв'яжеться з командиром іншої бригади, потім передасть до самого низу взводу, мине тиждень. А в бойовій ситуації все вирішують хвилини.


Я можу сказати, що прорахунки і жертви - через непрофесійне незлагоджене командування. Але, з іншого боку, є і позитив. В Україні не було військових дій, армія роками була місцем, де люди сиділи і заробляли пільги, бонуси й квартири.  А зараз з жертвами, але почала формуватися армія, яка вчиться на своїх помилках. Хоча можна цей процес пришвидшити. Дуже багато показують, скільки всього нового і модного в Нацгвардії, а нічого насправді немає. Це картинка для телебачення, «потешный полк». Нацгвардія виставляє хлопців по метр вісімдесят з автоматами «Форт» у новесеньких бундесівських касках і зеленій формі, і Аваков каже - дивіться, яка в нас гарна Нацгвардія, які в нас класні круті бокси. А я їх не бачив ні разу, я не бачив жодного нацгвардійця з «Фортом» на фронті, жодного американського бокса. Зелену форму я бачив на фронті у полковників чи генералів, які до нас приїздили. Всі решта нацгвардійців ходять у фіолетовій цифровій «стекляшці», яка плавиться від однієї іскри. В берцях, які на другий день на полігоні розлазяться. Або в тому, що забезпечують волонтери. Це Нацгвардія. А що в Збройних силах, то можна судити по підрозділах, які стояли біля нас - ситуація не краща. На батальйон, в який я потрапив, виділили кошти - це була централізована волонтерська допомога, і нам усім закупили нову однакову форму,  щоб ми були схожі на військовий підрозділ,  а не на пошехонців-махновців. Нас  так само більш-менш забезпечили бронежилетами. Але все одно значну частину спорядження я збирав сам, з двома друзями, з якими разом ішли на фронт. Коли виникла потреба купити тепловізор, я просив друзів. Якби друзі, з якими ми разом у Спасі тренувался, не залишилися тут допомагати, я не знаю, хто би все так організував. Вони дуже класно організували волонтерську допомогу, знаходили все, що нам було треба - тепловізор, машину, дальноміри, приціли.


- Зараз багато говорять про «третій Майдан» і залякують тим, що повернуться військові з Донбасу - і буде справжня хунта. Як ти думаєш, це можливо?

- На фронті настрої такі - от ми закінчимо тут і повернемося в Київ. Є такі розмови, всюди. Дуже багато нарікань на премир'я. Побачимо. Все буде залежати  від того, як себе поведуть політики. Багато що в людях змінилося. І це величезна проблема - ті, хто на фронті, відчувають, що їх реально кидають, використовують, а вони - не гарматне м'ясо. Це не Радянський Союз, де можна було кинути людей під кулі, а якщо ти не задоволений, тебе потім у табори поженуть. Це люди, більшість яких ішла захищати свою країну добровільно. Коли вони розуміють, що не потрібні цій країні, то хочуть щось змінити. Але, поки війна не закінчиться, ніхто нікуди не піде. Як воно далі все може розгортатися - фіг його знає.


Зараз є страх, що повернуться військові, з вивезеною зброєю і підуть з тією зброєю на Верховну Раду. Поки це на рівні обговорень. Але залякування військовою прокуратурою, шмони «беркутів» дуже напружують чесних людей, які нічого такого не роблять. Саме через це вони починають радикалізуватися. Так, зараз потрібні конкретні жорсткі дії - але ж не проти тих людей, які захищають державу на Сході.


 Я проти анархії. Але в деяких ситуаціях не залишається виходу. Якщо держава нічого не робить, якщо люстрацією тільки лякають - хтось це має робити. Я дуже сподіваюсь, що нова влада все-таки наведе порядок, і в суспільстві не буде потреби в радикальних діях. Бо третій Майдан уже точно не буде мирним.


- Чи змінила тебе війна?

- Я як був добряк, так і лишився. Хоча там це погана риса. Але насправді став дещо твердіший, жорсткіше ставлюся до деяких речей. Схуд. Багато чого переосмислив. Війна мені дала нових вчителів. Багато нового з'явилося в особистому житті - став зустрічатися з дівчиною, вона мене дочекалася. Пообіцяла, що дочекається - і дочекалась. Я це дуже ціную.

Важко було повертитись до мирного життя. Навіть коли була ротація, довелось акліматизуватися. Поїхати на три дні до Львова, посидіти майже без інтернету і без телевізора, щоб «втягнутися» в життя. Якось і не хотілося заходити в мережу. На фронті дивишся всі ці новини, а вони якісь не такі. Відірвані від реальності. Думаєш - чим люди живуть, капєц? Тут війна, тут аби ніч пережити, а там якихось котиків викладають, флешмоби організовують і в інстаграмі їжу фоткають. Господи, які у людей проблеми?


- А що ти думаєш з приводу того, що тут, у Києві, всі поводяться так, наче нічого не відбувається? З одного боку, має залишатися мирне життя, в яке можна повернутися, з іншого - розваги та інстаграми з їжею, коли на Сході гинуть люди, видаються дикістю.

- Я згоден і з тим, і з тим. Але, коли я приїхав, я був радий, що я повернувся. У мене такий хороший настрій був - навіть не очікував від себе, що буду такий щасливий. І коли мені дзвонили і сумним голосом зі мною говорили, як з хворим, думав - блін, ну зустріньте ж мене, я повернувся, все добре, живий, і слава Богу, нічого не сталося! А говорять навіть не як з хворим, а як на похороні! Думаєш - ну, капєц. Навіть не хотілося ні з ким зустрічатися. В театр сходив. Я так хотів сходити в театр! Сидів два місяці там, жодного фільма не бачив, а тут така насолода. Треба, щоб тут було якесь більш-менш мирне життя.  Треба, щоб хтось і тут залишався, всіх на Схід не витягнеш.


- Що ти робитимеш після перемоги? Чи плануєш щось змінити у своєму житті?

- Перше, що я зроблю? Товаришу, з яким служу, пообіцяв, що ми підемо в паб у Франківську. Ми собі намітили маршрут, де маємо відсвяткувати. Далі - буду повертатися до мирного життя. У нас з тим же другом є плани відкрити свою справу. Ще є бажання отримати віськову освіту, звання. Звісно, поки йде війна, це важко.


Загалом буду займатись тим, чим і займався до війни. Я дуже самокритичний. І постійно відчував, що я або поганий піарник, або не на тому місці. Тому думав - чи тим я займаюсь. Але коли пішов, то виявилось, що працював я досить непогано. Тому, швидше за все, повернусь до піару, але спершу завершу всі справи в TNS, а вже через якийсь проміжок часу займусь чимось іншим. Просто я перед компанією заборгував великий шмат роботи, який я все-таки мушу закінчити.


Муся




фото: facebook. com

 

 

Теги
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Щодня наша команда готує для вас якісні й актуальні матеріали, які допомагають медіа в Україні ставати кращими. Ми будемо вдячні за будь-яку вашу підтримку. Ваші пожертви – це можливість робити ще більше.
Спільнота ДМ
Інше у цій категорії
ДУСЯ
Недавно в оккупированном Донецке  запустилось  новое онлайн-СМИ «Афиша Новороссии». Как нетрудно догадаться из названия, формат скопировали у российской  «Афиши». Довольно познавательное издание - один  обзор «9 стартапов ДНР&raqu
25 Вер 2015 16:39
1 524
ДУСЯ
На днях "Радио Свобода" выпустило замечательное интервью с телеведущей Светланой Курицыной, более известной как Света из Иванова - активисткой прокремлевского движения "Наши", которую случайнопрославил корреспондент "Московск
22 Вер 2015 10:03
1 650
ДУСЯ
Расскажите, пожалуйста, о предстоящем ребрендинге журнала: что изменится в журнале и почему вы приняли решение менять что-либо вообще? - Во-первых, это связано это с тем, что мы отказались от лицензионного соглашения с русским «Репортером» и должны
04 Вер 2015 18:07
7 547
ДУСЯ
Дворец «Украина» – одна из крупнейших концертных площадок страны. Как и все площадки за последние почти два года, она тоже оказалась втянутой в политические скандалы: на должность директора предприятия год назад назначили кума Порошенко; затем на кон
02 Вер 2015 11:35
7 711
ДУСЯ
Первого сентября на телеканале «1+1» стартует новый сезон утреннего шоу «Сніданок з 1+1». Отличный повод, чтобы пообщаться с создателями проекта и расспросить о наболевшем. Как полюбить зрителя, чем привлечь мужскую аудиторию, какие неудачи переживал
28 Серп 2015 10:42
9 005
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду