Дмитрий Потехин: В ''Изоляции'' я понял, откуда у Януковича страсть к золотым унитазам

Я уже публиковала первую часть беседы с политическим аналитиком и тренером по ненасильническому сопротивлению Дмитрием Потехиным, который провел 48 суток в плену у сепаратистов непризнанной ДНР. Теперь пришло время для самого интересного. Кто сидит в тюрьмах ДНР, почему в Донецке ненавидят Януковича и как оборудовать туалет в застенках – в общем, весь спектр впечатлений из «Изоляции».

- Слушай, ну ты же не дурак, ты же умный человек - блог ведешь, статьи публикуешь, а на такой простой вопрос ответить не можешь! - кричав слідчий ДНР.

- Но я действительно не корректировщик, не военный эксперт и не знаю, кто обстреливает Донецк и обстреливают ли его вообще. Мне надо было понять, что тут происходит. Не из СМИ же судить о происходящем в стране. Я стараюсь не писать о том, чего не знаю, потому что статьи у нас каждый дурак с дипломом может публиковать, а блог в наше время - скорее признак недержания, чем большого ума, - відповідав я.

 - Ну вот ты приехал вчера, день катался на такси по городу, якобы бассейн искал, ты же не идиот - ты видел разрушения, ну не мы же сами свой город е*ашим?!

- У меня и справка есть.

- Какая справка?!

 - В бассейн.

- Зачем?

 - Поплавать.

- Какой, блядь, бассейн?! Тут война!!! Поплавать он приехал! Ты что, идиот?!!!

- Посмотрите в рюкзак - там в кармане справка.

- Слушай, ты будешь показания давать или мозги нам е*ать?!!!

- Я даю показания. - Какое у тебя задание?! Зачем ты приехал в Донецк?!! С кем ты должен был здесь встретиться?!

- Я готовил статью, приехал посмотреть, что здесь происходит.

- С кем ты должен выйти здесь на связь? Ты приехал в Донецк с семидесятью гривнами? Донецк - большой город! Ты в своем Киеве долго на семьдесят гривен проживешь?!

- У меня было больше. Я потратил. До поезда оставался час.

- На что потратил?

- На такси.

- Сколько?

 - Гривен триста.

- Что-то многовато.

 - Донецк - большой город.

- Да, но чего так много?

 - Долго ездили.

- Куда?

- Начали с Петровского района.

- Почему? Какое у тебя было задание? Что ты искал?

- Бассейн.

- Так закрыты все бассейны! Война!!!

- Ну вот мы и ездили.

- Куда?!!!

- Бассейн искали.

- Целый день искали бассейн?!!!

- Да. Закрыты ж все... Война ж... Ну и Донецк - большой же город...

- Ну да... И что - вот первый встречный таксист согласился целый день возить тебя по городу во время войны?!

- Ну а что? У вас тут полно контуженных. Война ж. А мне в бассейн, говорю. Про справку уже говорил, повторяться не буду. Я платил - он возил.

- Ты ранее знал его?!

- Нет. Не знал. Он не первый встречный. Третий встречный. Первые два отказались везти. - Почему?

- Так война ж. Петровский вчера бомбили.

- А зачем тебе надо было в Петровский?

- Там бассейн. У меня и справка есть.

(Из допросов в ДНР).

На другй день після затримання мене привезли на допит. Протоколювала допит така собі женщина-вамп. Я розповідав, як уже повертався на вокзал, година до потяга, сфоткав готель «Ліверпуль». «Почему ты фотографировал его?» - «Потому что останавливался там с подругой несколько лет назад». Вона пише, пише. Потім дає мені прочитати протокол, дивлюсь – а там «не в силах превозмочь нахлынувшие чувства, сфотографировал…». Дивлюсь, такий дешевий роман виходить. Аж смішно стало. "Ну что это за стиль?! Я такого не говорил!" - кажу. Коли я виходив на волю, ця пані вже була керівником слідчого управління цього їхнього емгебе. Талант. Такий зв`язок між літературними уподобаннями та соціальною мобільністю -- люди з іншими літературними талантами, такі як Гавел, Ругова - були незрівнянно кращими засновниками республік.   

Взагалі, брак притомного мистецького життя безпосередньо відбився на стилі роботи цих органів, на структурі "молодої донецької республіки". Це нацизм-лайт. Те, що вони створили, – не лагєрь, а лагєрьок. Хоча, безумовно, одна з причин – це їхній потяг до неорадянських форм життя, зокрема професійного. Очевидно, це і брак освіти - можливо, тому там так хапаються  за кар’єрні можливості. Взяти людей, які сиділи зі мною – майже всі місцеві, їм особливо не було куди їхати, це як бігти з підводного човна. Так от, шлях від затриманого до співробітника міг бути у декілька тижнів чи й днів. Дехто втік, коли відпустили додому. Але стандартна модель звільнення – хабар або співпраця. Або ти сидиш.

«ДНР – це поєднання 1937-го і 1917-го років»

Затримують у ДНР ні за що. Там були одна чи дві людини, яких був сенс затримати. Але не бити, не ув’язнювати в таких умовах. Один – чувак, який з розбомбленого ларька витягнув пляшку горілки, випив, і там поруч і заснув. Його і взяли, як мародера. Інший був п’яний за кермом, його в цьому стані і привели. Решта – випадкові люди, що фігурують як коректувальники, набійники, шпигуни.

Жінок та чоловіків у камері тримали разом. Були дівчата. Одну приятель денеерівець здав за те, що вона пила якийсь слабоалкогольний напій, і вона сиділа півдня. Двоє з бару – заголосно слухали музичку, а якась бабуся стуканула. Це окрема категорія – жертви бабушек. Там в ящику крутять номер гарячої лінії, то, може, народ дзвонить і здає - класичне стукачєство у виконанні пильних громадян і громадянок. Коли ту дівчину пакували, вона ледь не гімн ДНР крутила. Не помогло. Але випустили швидко, на другий день. Були молоді міліціонерки, одна з яких прийшла записуватись у міліцію ДНР, але в процесі записування не здала свого приятеля, який записуватись не прийшов. Її взяли одразу після співбесіди: вийшла, і в коридорі запакували. Ну а з нею приїхала її подруга. Теж добу чи дві побули. Я так розумію, також пішли робити кар’єру.  Коли я прийшов, зі мною один сидів. Коли я виходив, він уже з автоматом мене конвоював. Люди встигли зробити кар’єру, поки я оце бездарно втрачав час. Мені навіть начальник цієї контори казав: «Дима, тебе не надоело здесь?». «Надоело, - кажу, - а я вам не надоел?».

ДНР – це коктейль 17 й 37 років. Точніше, чорна пародія чи трагікомедія. Начальник цієї в’язниці скаржився: «Дима! Ну что я могу сделать, ну не построили мне тюрьму, ты понимаешь!». Я казав – ну, я співчуваю, мои соболезнования, мне очень жаль, что тебе не построили тюрьму.

«У тебя зубная щетка, а ты еще вые*ываешься!?»

Я сидів у 4 різних приміщеннях. Жодне з них не призначене для утримання людей, це не камери. Крану немає, туалету немає. Все в баклажки. Відповідно, це елементарно перетворювалось на засіб тортур. В колишнє бомбосховище мене перевели десь на четвертий тиждень. Вентиляція там  передбачена, але це старі іржаві конструкції, які давно не працюють. Дуже висока вологість. Також був «люкс» – це насправді комора в одному з цехів, без вікон. Приміщення дуже мале, десь два на чотири, і високе. Там полиці в 5 ярусів. Перший раз мене перевели в «люкс», за те, що я заступився за жінку, яку не випускали в туалет. Коли мене привели, там 9 людей сиділо. Дихали по черзі. Під дверима. Коли сидить 10 людей сидить, закінчується запас води, і невідомо, коли випустять набрати, ці умови перетворюються на додатковий засіб знущання.

Заступником начальника в’язниці був Палич. Я його, звісно, швидко почав називати Лаврентій Палич, так і пішло. В нього до мене були особливі почуття. Палич кричав мені: «Дима, ты тут один каждый день зубы чистишь, у тебя одного тут зубная щетка, а ты еще и вые*ываешься?!». Людей пакують переважно так, що в них нема можливості зібратися. У мене була туристська зубна щітка. Речі на кшталт щітки і тюбика з рештками пасти завжди треба мати з собою. Тому що можуть висмикнути й перевести в іншу камеру. А ці елементарні процедури, звичні для людей в нормальних умовах життя, там є однією з небагатьох речей, які можуть дати відчуття, що ти людина. Митися повноцінно неможливо – мене за весь час один раз в душ пустили. Можна було швидко помитися в туалеті, коли випускають набрати води і вилити сечу, але ти нариваєшся на постійний пресинг. Друга важлива річ  – це календар. Були камери, в яких не було календаря, і це психологічно важко.

З часом відносно налагодився побут. Інколи  в нас із харчуванням було краще, ніж ззовні. Приміром, коли затриманих вивезли вантажити снаряди з колишньої української бази, вони разом з вибухівкою підібрали харчі, які передали волонтери. Вдалося пронести їх в бомбосховище й заховати. Подякували людям, які підтримують українську армію. Особливо чудово було мати дві трилітрові банки з салом. Я тоді оголосив голодування - не хотів більше вантажити снаряди, якими наших же вбивали й не боявся, що через мене інших позбавлять навіть жалюгідного харчування. Звісно, перш ніж розпочати голодування, я добряче підготувався салом з цибулею.

Завдяки тій передачі на фронт вдавалося декілька тижнів компенсувати абсолютно жахливу їжу, яку нам давали і якою здебільшого годували й денеерівців. Їм це давали гарячим і свіжим плюс салати, але загалом те саме. Нам давали вже холодне і геть неїстивне. Я зірвав шлунок, перш ніж ми налагодили контрабанду харчування. Тому голодувати було легко. А деякі конвоїри навіть заповажали, вітатись за руку почали. Вони ж воювати ніби прийшли й не могли, як казав Палич, "вийобуватись".

Коли ми працювали – а нас виганяли на роботу вантажити вибухівку – один із затриманих виклянчив цинковий бак, який закривався герметично. І ми в камері розробили прекрасний сортир. Нам не вдалося зробити золотий унітаз, але я вирізав з пенопласту сідалище. У нас навіть була внутрішня дискусія, круглий стіл, частина учасників якої заявила, що не треба пенопласту, бо це надто зручно і буде виникати черга. Але я таки зробив цю конструкцію, і всі були задоволені. Так що опанував ще одну професію й можу тепер бізнес зробити. Індивідуальне виготовлення сральників - доставка поштою, онлайн-замовлення за фотографією.

До речі, я тоді зрозумів, звідки у Віктора Фьодорича такий потяг до фетишизації унітазів - це травма тюремної молодості, яку він компенсував золотим унітазом. Думаю, його не конче країна й світ мали визнавати президентом - якби в ЄС та США були дипломати хоча б з мінімальним розумінням Януковича, він би погодився на обмін посади на зручний унітаз. А ви кажете "асоціація з ЄС". Цирк.

Про паханів та авіакомпанію

Сиділи здебільшого місцеві. Дуже різні люди, від звичайних робочих до бізнесменів. Був водій, що розвозив хліб, підприємці, колишній сталевар був. Хтось на ринку торгував шаурмою. Один подарував мені авіакомпанію. Почали говорити, він розповідає про себе – бізнесмен, аіабізнесом займався, потім сільським господарством. Його взяли з сином і керівником компанії. Говоримо, а він і каже – хочеш авіакомпанію? Ну, я поржав, типу – а хто ж не хоче? Наступного дня потиснули руки. Але я ж останній раз літачками займався в дитинстві. Кажу – якщо будеш консультантом, радником, тоді так. А так що я з нею буду робити? Ну добре, каже, давай.

Коли мене перший раз перевели в «люкс», там сиділи люди, які вживали наркотики, бухали - "спецконтингент". Стиль спілкування специфічний. Там дуже жорсткий гумор і він спрямований завжди на когось одного в камері. Таке пресування - обирається людина, на яку всі починають якось тиснути й принижувати. Там ми, навпаки, зверталися один до одного на ви, запровадили звертання на ім’я та по батькові. Бо інколи це єдине, що могло підтримати, особливо коли приводили когось побитого.

Бійок чи спроб насилля в нас не було, крім одного випадку. Приблизно 3 ранку, бомбосховище, з якого неможливо достукатись. В одного чувака була криза. Він жив біля аеропорту, посварився з рідними, ночував де попало. І от йому здалось, що його хочуть вбити. Ну і він вирішив валити нас першим. У нас сиділо пару деенерівців, яких запакували за п’янку, то вони його досить швидко заспокоїли. Але, що смішно, хлопець вирішив, що один з цих двох - пахан, і почав до нього звертатись як до пахана. А у нас  взагалі не було цих зеківських розкладів: всі прибирали в камері, не було «начальника». Наступного дня він трошки прийшов до тями. Я й питаю – чого ти, ти сидів, звідки в тебе це? Він каже – ні. В кіно, кажу, навчився? Він каже – так. Чуєш, кажу, чувак, ти не зрозумів, тут не кіно, пахана нема, а у тебе дах їде.

Чого хоче Донецьк

В камері було багато дискусій. Особливо цікаві були обговорення Майдану. З одним чуваком зійшлись на несподіваній темі. Заходять четверо бугаїв, один здоровий, з переламаним носом. Один із присутніх представляє мене, типу – це Діма, він журналіст. А я взагалі відразу не говорив, що я з Києва, бо незрозуміло, хто з тобою сидить. І тут цей здоровий каже: «Ты на Януковича наехал?!». Ну все, думаю, пиз**ець мені. А чувак і каже: «Сука Янукович, это его сюда надо, был бы он тут в камере, я бы ему этот золотой батон, и его сыну тоже!». І видає спіч хвилин на 10 про різні способи проштовхування батона. Ну, я тему розвивати не став. Януковича ненавидять тому, що він не дав наказ розігнати Майдан. І, за їхньою логікою, все, що відбувається зараз – саме через це. Янукович мав розігнати Майдан танками, на їхнє переконання, а він цього не зробив. Всі ці нюанси я, звісно, залишав за рамками дискусії.

У мене є друг, посол США в Росії, Майкл Макфол, і от я в нього питав: якби він мав можливість побути в Донецьку і поговорити з людьми, що б він спитав? Він мені відписав – спитай, чого вони хочуть від Вашингтона і від Києва. І от я на допиті ставлю це запитання, вказуючи, від кого воно. Тут вони змінюються в обличчі. А допитували мене два «аналітика»,  допит був у відремонтованому приміщенні, такий сучасний дизайнерський ремонт – і ця абсолютно радянська совкова сцена. Ці аналітики – місцями інтелектуали, поговорити люблять. Один мені альбом Донецька показував. «Зачем, - говорит, - бомбить такой город?» - «Не знаю, - кажу, - я не бомбил, это не я». І от заходить такий собі чоловік, і один із цих аналітиків каже – це мій начальник. Начальник повідомляє, що він – колишній керівник з питань спорту в Донецьку. Нівроку такий мужик, і в нього при собі навіть не калаш, а щось схоже на ручний гранатомет. От він і відповів на моє питання. «Значит, так, - каже. - Передай своим американским начальникам, что нам здесь не надо, чтобы были американцы, украинцы, шоб у нас тут была Болонская система образования. Шоб, значит, пидорасов тут не было, и шобы нам в телевизоре всякую рекламу не показывали». Такий абсолютно чіткий вичерпний перелік. У чуваків абсолютно чітка програма життя, чіткий перелік загроз русскому міру. І вони з цими настроями там живуть.  З цим чуваком я дискусію не починав. В камері, коли ти розумієш, що всі на одному підводному човні, навіть з деенерівцями можна було говорити. Але, звісно, з людиною з гранатометом в руках дискусія виключена. Тому я просто пообіцяв переказати своїм "амєріканскім хозяєвам", чого хочуть у Донецьку.

«Я не очікував, що буде звільнення»

Я не очікував, що буде звільнення. Складав план на декілька років, які це може тривати. Інколи напівжартома питав адміністрацію – випустите або розстріляєте? Це набагато гірше, ніж в’язниця. Бо ти не маєш строку – суцільна невизначеність, і тобою можуть маніпулювати обіцянкою випустити. Зі мною це намагалися зробити. Анонсували обмін і назвали журналіста "Лайфньюс", на якого мене планували поміняти, а потім стали розповідати, що українська сторона відмовляється мене обмінювати. І паралельно запропонували співпрацю на той-таки "Лайфньюс". Я відмовився. Хоча, погодився б – був би, безумовно, зіркою. Звісно, це було абсолютно неприйнятно. Справа в тому, що ці канали – безпосередній інструмент не просто пропаганди, а насилля. Згвалтування розіп’ятих хлопчиків під цитатою цих ЗМІ було достатньо, щоб регулярно бити людей, яких підозрювали у якихось міфічних злочинах, роботі на Україну, Нацгвардію. Тому прийняти пропозицію співпраці для мене було рівнозначно участі в насиллі над людьми. Втім, відмовити було нескладно.

До голодування я попередньо підготувався - боявся, що можуть всім припинити давати харчі. Але, оскільки ми запаслись їжею, нам це не дуже загрожувало. Я оголошував голодування, тому що реально не мав іншого виходу. Розраховував на те, що вони зрозуміють - я не піду на співпрацю. Мене спочатку не били. Я показав статтю, де публічно виступав за незалежність України від Донецька. І вони припускали, що, за такого набору факторів, безвихідь і тиск плюс пропозиція роботи і зарплати мене підштовхнуть до згоди. Я зрозумів, що, по-перше, я не хочу вантажити вибухівку, котрою будуть убивати моїх друзів, по-друге, я не хочу сидіти там вічно. Я був готовий до тиску, до того, що, можливо, буде насилля. Після місяця перебування в «Ізоляції» зрозумів, що, швидше за все, не вб’ють, тому що вже б убили.

 Їм було складно  – припускаю, вони розуміли, що рано чи пізно я вийду, і в них можуть бути проблеми. Коли один бухий високопосадовий терорист спробував рукоприкладством й пострілами змусити їсти й працювати, це спричинило внутрішній конфлікт у них. Одного з учасників побиття іншого затриманого вигнали. Припускаю, керівники всієї цієї ізоляції серйозно розраховували на міжнародне визнання ДНР й не хотіли відповідати за можливе вбивство прихильника ненасильницького спротиву. Мабуть, звільнити мене було простіше, ніж начальника. Все-таки я відрізнявся від інших затриманих – я не був місцевим, вони знали, що в мене є зв’язки, і в разі чого буде резонанс. А, оскільки я не був військовим, у них не було легітимних підстав мене утримувати.

Свідомість людей у ДНР абсолютно міфічна, вони поводяться, діють і говорять як герої російських серіалів про ФСБ і Другу світову. Це настільки близько за стилем до телевізійної штучності, що доходить до абсурду. Різниця лише в тому, що це реально. І невідомо - це так знімають талановиті режисери чи це люди намагаються правдоподібно відтворити поведінку своїх телевізійних кумирів. Абсолютно не захмарене критичністю, інфантильне, дитяче сприйняття телевізійної картинки, коли глядач не робить дистанції і не бачить відмінності між твором і своїм життям. У цьому випадку це особливо трагічно, бо все це не ті фільми, які варто було б відтворювати в житті.

Дуся

фото: gazeta.ua, Сергей Старостенко, dennot.com, decoriko.ru