Координатор «КрымSOS» Тамила Ташева: Украина должна на деле показать, что не признает аннексии Крыма
Не знаю, как для вас, а для вашей Дуси одна из самых ожидаемых киноновинок следующего года - полнометражный документальный фильм о Мустафе Джемилеве. Поэтому я не могла упустить возможности пообщаться с автором идеи и сопродюсером будущей картины, а также соосновательницей и координатором общественной инициативы «КрымSOS» Тамилой Ташевой. Зачем в этом фильме Вахтанг Кипиани, что происходит с независимыми медиа в оккупированном Крыму и как могут поддержать крымчан украинцы - об этом и не только Тамила рассказала мне после открытой встречи с Мустафой Джемилевым.
- Таміло, як виникла ідея проекту? Хто працюватиме над фільмом про Мустафу Джемілєва?
- Ідея повнометражного фільму, який мав би цікаве художнє втілення, народилася доволі давно, ще до окупації. Тому що про Мустафу Джемілєва знімають здебільшого по його відсидках у радянських таборах або судових процесах. Мені завжди було цікаво зрозуміти, хто є Мустафа Джемілєв. Думаю, в підсумку фільм буде дуже сильно відрізнятися від того, що ми запланували зі співпродюсером Ольгою Морковою.
Ми запланували зйомки з багатьма радянськими дисидентами, і всі вони будуть давати унікальну інформацію про радянський режим і самого Мустафу Джемілєва. У фільмі будуть дуже різні люди, і не всі говоритимуть про нашого героя лише в позитивному ключі. Ми це прекрасно розуміємо і не хочемо нічого приховувати, тому що це дасть краще зрозуміти його як особистість. Це не буде просто красивий портрет батька нації. Але зі свого боку я розумію, що йому дуже мало що є приховувати - майже все життя як на долоні. Локації у нас дуже різні – від України до Японії. Чому Японія, буде зрозуміло вже з фільму, але скажу, що у Джемілєва є певне тепле ставлення до цієї країни, він отримував там нагороди, неодноразово там бував.
Режисерський та операторський склад іще перебуває в Криму. Можливо, ці люди переїдуть до Києва. Співпродюсери - Оля Моркова і я. Також у нас є Єфим Чупахін, до цього він знімав художні фільми, і картина про Джемілєва стане його другою документальною роботою (першою була «Крим всередині» про художника Рустема Скібіна). Єфим же буде саундпродюсером і композитором фільму. З нами в команді працюватиме Вахтанг Кіпіані – він проявив величезний інтерес не лише до інтерв’ю, а й до роботи з архівами. Це буде значний пласт роботи, а Вахтанг на цьому чудово знається.
- Чи ви вже знайшли фінансування?
- Поки що ми збираємо гроші на проект і принципово вирішили спершу робити це на платформі «Спільнокошт». Ми хочемо, щоб до нашої ініціативи змогли долучитися всі охочі громадяни. Звісно, паралельно ми ведемо переговори з іншими донорами, міжнародними грантовими організаціями, які зацікавлені у культурних правозахисних поектах. Як тільки ми зберемо суму в 300 тисяч гривень, почнемо зйомки. Думаю, до середини лютого-березня ми назбираємо цю відносно невелику суму. Медійна кампанія поки не дуже активна, ми щойно розмістили проект, але вже є інтерес з боку діаспори – і української, і кримськотатарської. Ми пропонуємо доброчинцям цікаві подарунки. Кожна людина може підтримати проект будь-якою сумою, від однієї гривні до нескінченності, але з 50 грн ми пропонуємо певні відзнаки. Було 5 лотів по 500 гривень - кава за рецептом Мустафи Джемілєва. Усі вже розкупили. Хтось взагалі не хоче подарунку, а просто жертвує 500, 700 гривень, і це дуже приємно. Є людина, яка пожертвувала не один раз і захотіла, щоб її ім’я було в титрах фільму. Зараз у нас 28 доброчинців, і це вже немало. Це дуже приємна тенденція, зважаючи на те, що ми ще активно не рекламували проект.
- Як довго ви особисто знаєте Мустафу Джмілєва? Якою людиною він є?
- Познайомились ми з Мустафою-ага доволі давно, ще в Криму, але активно спілкуватися почали вже після окупації. Він дуже близька мені людина, і я його вважаю мало не другим батьком. Я його дуже люблю і поважаю. В ньому є велика мудрість, стриманість, він ніколи не покаже, що чимось кращий за тебе або більше знає. Порядний, принциповий. Я точно знаю, що ця людина ніколи не продасться, і це дорогого зараз вартує, тому що в Криму є люди, які дійсно продалися, пішли на перемовини з окупантами, у так звану кримську владу. Але їхня популярність серед кримських татар ніколи не була особливо високою. Серед них є і люди з Меджлісу. Але ця кризова ситуація показала, наскільки кримські татари об’єднуються навколо інституту Меджлісу та постаті Мустафи Джемілєва, наскільки сильне його лідерство. Кілька років тому Меджліс могла не підтримувати певна частина населення, а зараз усі знову об’єднались наквколо нього. Тому що там не просто люди, обрані Джемілєвим чи Чубаровим. Там люди, обрані народом. В цьому і унікальність, адже Меджліс як виконавчий орган обирається на великому з’їзді – Курултаї, а делегати на цей з’їзд - на прямих таємних виборах, що загалом є дуже хорошим показником демократії. Тому те, що деякі люди пішли з Меджлісу, щоб відстоювати свої кон’юнктурні інтереси, – це показник очищення суспільства. Це робить нас сильнішими і показує, з ким нам зовсім не по дорозі. І добре, що це сталося зараз, а не тоді, коли ми, в ідеалі, отримали кримськотатарську автономію. Я в це дійсно вірю, тому що в жодній країні світу автономія не базується просто на територіальній ознаці – автономія базується саме на національних ознаках. В тій же Росії Бурятія тому республіка Бурятія, що там є корінний народ буряти. Я впевнена, що після того, як Крим повернеться до України, автономія буде формуватись на національно-територіальних ознаках. І це вже розуміють перші особи нашої держави.
- Таміло, яка ситуація зараз з незалежними медіа в Криму? Чи є цензура та переслідування журналістів?
- З медіа зараз дуже складно, а скоро буде складно і з блогами та соцмережами. Росія взагалі хоче запровадити так званий рунет, щоб контролювати всі інформаційні потоки. Телеканал АТR працює мало не на останніх попередженнях. Із ситуації виходять таким чином: дають прямі репортажі, без власної думки журналіста, намагаються уникати слів «окупація», «анексія» - раніше вони собі це дозволяли. Починають переходити в режим розважальних шоу, менше акцентують на політиці. Бо якщо перший і єдиний незалежний кримськотатарський телеканал зникне зовсім, нікому не буде краще. Краще вже зберегти його в тому вигляді, що є, робити хоча б розважальні шоу, які виходять кримськотатарською мовою і розвивають культуру та музику кримських татар.
Ще є Центр журналістських розслідувань, їм взагалі дуже складно, і, на превеликий жаль, не думаю, що вони довго проіснують. Є дуже потужний проект «Крим. Реалії» від «Радіо Свобода». Я б сказала, що зараз це чи не єдине джерело, яке дає об’єктивну інформацію. У них є власкори в Криму, але вони всі змушені працювати під псевдонімами. Є газета «15 хвилин», яка входить у холдинг телеканала АТR, – доволі об’єктивна, але в них дуже обережні, м’які судження. Є агенція «Kırım Haber Ajansı», вона ж «QHA Агентство Крымские Новости». Вона мовить кількома мовами, в тому числі українською, турецькою та англійською, але їм теж виносили попередження. Була неприємна ситуація з генеральним координатором агенції Ісметом Юкселем, коли його не пустили в Крим і змогла приїхати тільки його дружина Гаяна, яка є головним редактором видання. На них зараз чиниться і фізичний, і моральний тиск. Тобто загалом незалежні кримські медіа зараз абсолютно невільні, вони не можуть називати речі своїми іменами, але мають існувати хоч у такому режимі, тому що решта – це абсолютно проросійські ЗМІ, які, в принципі, такі були й до анексії, але зараз стали все робити відкрито.
- Чи вплинули медіа на настрої кримчан уже після анексії Криму?
- Насправді настрої які були, такі і є. Просто помилковим є твердження, що на референдумі було реальне голосування, бо прголосувало лише близько 35%. Медіа які були, такими загалом і лишились, просто пропаганда стала жорсткіша. Українці та кримські татари, які хочуть дивитися українське телебачення, все одно його дивляться, просто по супутниковому ТБ. Певні можливості для тих, хто хоче, є. Мої батьки поставили собі тарілку і дивляться абсолютно всі канали, які їх цікавлять, – і "1+1", і Новий, і інші. Тому інформаційну політику, мовлення для Криму потрібно формувати тут, на материковій частині, і доносити шляхом виходу на супутник. Зробити спеціальний телеканал, який розповідатиме про те, що насправді відбувається. Але люди поступово починають розкривати очі і без телебачення. Тому що коли звичний набір харчів став коштувати в 5 разів дорожче, і в садибі чи квартирі, які здавались в оренду, нема відпочивальників, і доводиться залишатись без коштів на осінь, зиму і весну до наступного сезону, люди починають оживати. Починають думати. Отямлення настає, але люди ніколи не зможуть, як в Україні, вийти на вулицю і сказати, що вони незадоволені. Крим ніколи не був суперактивним, люди особливо не виходили на якісь акції, а зараз вони бояться, та й Росія їм просто цього не дасть зробити.
- Таміло, чи відчувається зараз в Криму дискримінація за національними чи релігійними ознаками?
- Так, дуже сильно. За кримськотатарську мову дійсно б’ють, і за українську теж. Люди щезають. Це дуже сильно відчувається на побутовому рівні. Зараз в Криму багато людей, які приїхали з Росії. Дуже багато чукчів, бурятів, що було зовсім не притаманно для Криму. Їх видно за обличчями, бо кримські татари за етнотипом все ж відрізняються від сибірських народів. Вони займають певні посади, ідуть працювати в медичні установи. Неприязнь на національному рівні проявляється дуже помітно. У мене є знайома дівчина традиційного виховання, яка сповідує іслам. От вона в хустці стоїть в маршрутці. Якась жінка їй говорить: "Відійди, не стій біля мене". Я не скажу, що дівчат, які носять традиційну хустку і хіджаб, багато, але й немало. І ніколи не було таких випадків. А зараз - тотальна нетерпимість до будь-якої іншої релігії, національності. Такі випадки фіксують і в школах. Самі школи закривають – і з українською, і з кримськотатарською мовами начання. Підпалюють мечеті, псують храми – і київського патріархату, і греко-католицькі. Нічим, окрім як ксенофобією, це назвати просто неможливо.
- Що, на вашу думку, має робити українська держава для того, щоб допомогти кримчанам?
- Від людей потрібна в першу чергу підтримка. Не варто казати, що «вони там самі винуваті, хотіли Рашку в Криму, от і отримали». Це неправда, як мінімум 70% населення не хотіло йти ні в яку Росію, а зараз потерпає. Моральна підтримка – це визнання, що в Криму наші громадяни, громадяни України, які там вимушено залишились, наші брати. Підтримка потрібна і тим, хто залишається в Криму, і тим, хто звідти переїжджає і зараз перебуває в скрутному становищі. Як допомогти? Давати, якщо є можливість, житло, допомагати в бізнесі, брати на роботу.
Що стосується влади, то вона має показати, що не визнає окупації, не на словах, а діями. Тому що деякі дії влади сумнівні - взяти той же Закон про вільну економічну зону «Крим» або постанову НБУ № 699, за якою кримчани визнані нерезидентами в українських банках. Наприклад, я 8 років живу в Києві. У мене є кримська прописка, я її принципово, особливо після окупації, не змінила на жодну іншу, хоч була купа можливостей. І зараз мені «Прокредит Банк» повідомляє, що я не є резидентом України, хоча в мене є український паспорт, де написано, що я громадянка України. Якщо ми не визнаємо окупацію, то й що, що в мене кримська прописка? Якщо мені говорять, що я не є резидентом України, то в мене до влади, яка ухвалює такі закони, дуже багато питань. Я активна громадянка, яка займається громадською діяльністю і намагається допомогти захистити права інших громадян України. Коли я з цим стикаюсь, мені неприємно, але я розумію, що ми це поборемо. А що говорити про інших громадян, які не є такими активними і стикаються з цими проблемами? Коли держава і органи влади нарешті зрозуміють: не можна так робити, в Криму є ваші громадяни, які просто змушені проживати на окупованій території або ж виїжджати з неї, і їм не можна блокувати рахунки? Те саме стосується перетину кордону. Яке мене мають право питати про мету мого візиту в Київ на кордоні між Кримом і Херсонською областю, якщо я просто пересуваюсь в іншу область, і це адміністративний, а не державний кордон? А є, виявляється, таємне розпорядженя Державної прикордонної служби, номер якого не називають, і мені говорять про те, що це розпорядження мало не важливіше, ніж Закон України, в якому закріплене вільне пересування між областями. Зрештою, від влади ми хочемо одного – щоб вона принаймні пам’ятала, що ми є громадяни України, і не заважала цим громадянам далі розвиватись.
Дуся
фото: Максим Лисовой
