Антин Мухарский: все гламурные издания заточены на то, чтобы мочить самца
Накануне вашу покорную слугу занесло в Центр современного искусства М17, где художник Иван Семесюк и его российский коллега Антон Чадский открывали выставку с замечательным названием "Хунта унд вата", о которой я расскажу вам чуть позже. Пока эти двое разрывали мозг публике, я поймала под белые ручки куратора выставки Антина Мухарского и задала ему пару вопросов. Беседа получилась увлекательной: Антин поведал, что будет делать в Минкульте, зачем написал роман о разрыве со Снежаной Егоровой и как гламурные издания уничтожают самцов. Без сексизма и ненормативной лексики не обошлось.
- Антін, минулого тижня вас призначили позаштатним радником міністра культури. Чому ви погодились на пропозицію В’ячеслава Кириленка і що будете робити в Мінкульті?
- Я погодився на цю посаду після великої паузи – пропозиція прозвучала наприкінці грудня минулого року. Я відверто розказав пану В’ячеславу, що фігура я досить дискусійна, займаюся мистецтвом, яке не до вподоби багатьом, маю численних ворогів у мистецькому середовищі, і багато людей просто не сприймають мене як персоналію. В принципі, у пана В’ячеслава був час подумати, наскільки моя скромна персона буде доречною. Минуло три місяці, думка міністра не змінилася. Я чітко окреслив, що я можу робити, а робити можу тільки те, що лежить в зоні моєї компетенції – зокрема, це організація концертів для людей, які цкавляться сучасним радикальним українським мистецтвом, контраверсійним соціально-активним мистецтвом, а це досить невеликий сегмент пасіонарного соціуму.
- Тобто це будуть «вузькопрофільні» провокативні акції типу сьогоднішньої «Хунти унд вати»?
- Ні, боронь Боже. Це будуть різноманітні акції, спрямовані на підтримку модерного українського мистецтва. Я можу бути корисним, тому що міністерство збирається проводити ряд акцій, зокрема на Сході, а також у Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, щоб представляти там нешароварне українське мистецтво. В цій площині і лежатиме наша співпраця. Я не займаю офіційної посади радника з окладом, це волонтерська діяльність. Я хочу, щоб модерні українські гурти, художники, письменницьки гастролювали по Україні, збираючи публіку, яка хоче їх чути – а запит є, нам пишуть у соцмережах, питають, коли приїдуть такі-то люди. Наприклад, досить багато адептів поета Артема Полежаки, Сергія Жадана, гурту KOZAK SYSTEM. От зараз іде прекрасна вистава «Сталкери» в Молодіжному театрі - чому б не повезти, раз люди хочуть ї бачити? Ми будемо цьому сприяти.
- Кириленко не демонструє особливої ефективності, і культурна спільнота регулярно просить його піти у відставку. Як ви оцінюєте діяльність міністра?
- Я ніяк не оцінюю діяльність Кириленка. Я виріс у родині, яка постійно була дотичною до міністерства культури, батько – режисер-постановник великих культурних заходів на урядовому рівні. Завжди, хто б не був на посаді міністра, з’являвся хор тих, хто не сприймав цю людину категорично. Бо в творчому середовищі кожен із нас як мінімум Ван Гог, як максимум Господь Бог, який чітко знає, як і що треба. Я в собі цю рису переборов, а особливо зараз, під час війни, коли в нас дуже потужний зовнішній ворог. Стулив свою пельку і взагалі не критикую тих, хто щось робить і маркує це як український продукт - навіть товариство «Просвіта» або якусь шароварщину. Але розумію, що будь-яка посада, особливо міністра культури, буде підлягати нищівній критиці. Бо митцям часто нема чого робити, крім як критикувати, а людина, яка обіймає офіціну посаду, дуже вразлива. Тому моє ставлення до Кириленка абсолютно нормальне. Він людина, яка в процесі з 1988 року, я його пам’ятаю з 90-го, з Революції на граніті, і всі ці 25 років, які я його знаю, він принаймні ніколи не зраджував і був україноцентристом.
- Кириленко-то україноцентрист, але що з того, якщо він не є ефективним менеджером?
- Розумієте, менеджмент культури – це теж досить умовна історія. У культури є саморегулятивний механізм. Якби була моя особиста воля – бачите, я вже вдаю з себе Ван Гога – я б розділив Мінкульт на два напрямки. Один із них - підтримка інституцій, які не можуть існувати без державного фінансування: театри, музеї, бібліотеки. А для напрямку, що займається створенням модерної культури, сучасних сенсів, я ухвалив би закон про меценатство. Щоб людям бізнесу було вигідно підтримувати сучасну українську культуру, і вони отримували б свої дивіденди у вигляді слави невмирущої. Бо регулювати сучасне мистецтво неможливо. Всі хочуть якогось Месії, а цього не буде. Митці – інфантильне середовище: вони хочуть бути малими дітьми, яким підтирають соплі, дають гроші, гладять по голівці і кажуть «ви хороші». Але грошей нема. По голівці погладить можна, і то не всіх, бо багато хто звик, коли гладять по голівці, кусати руку. Це клубок, який ніхто не розв’яже, і ілюзій з цього приводу в мене немає.
Антин и его гражданская жена - арт-директор Центра современного искусства М17 Елизавета Бельская
- Антін, ви анонсували вихід книги про розрив зі Сніжаною Єгоровою. Навіщо було писати цілий роман, є ж інші способи з’ясувати стосунки з колишньою дружиною?
- Нема інших способів. Це єдиний спосіб, яким я можу розставити всі крапки над «і» в конфлікті, що виник у моєму особистому житті. Ця конфліктологія не лежить виключно в контексті розборок між мною і Сніжаною – це, на мою думку, більш голобальний рівень, про який я не можу розмовляти з журналістами. Журналісти завжди поводяться дуже «чемно», виривають якісь мої фрази з контексту, і тому я волію ніяк не коментувати наші стосунки зі Сніжаною. Я намагався достукатися до неї, але вона обрала публічне з’ясування стосунків. Я не відповідав на її випади, звинувачення і наклепи, тримав оборону. Але, оскільки в мене є діти - а вони рано чи пізно захочуть зрозуміти, чому розійшлися їхні батьки - я вирішив зробити це у єдино можливий спосіб: зібравши усі думки, які наклались на те, що робиться в країні. Бо наш конфлікт в родині – це ще й геополітичний конфлікт, це конфлікт, який відбувається на глибокому філософському рівні, коли ми, вступивши в епоху Водолія, наближаємось до ери матріархату, де чоловік як такий має бути знищений, він непотрібен. Від нього будуть брати сперму, заморожувати, і жінки будуть розмножуватися без чоловіків. Я вбачаю в цьому певну гендерну конфліктологію, коли чоловік є об’єктом знищення: за ним полюють, його вбивають всіми можливими методами. І весь інститут преси, зокрема гламурної і бульварної, створений жінками. Всюди, в усіх редакціях, позасідали жінки, які пиз*ячать чоловіків, шо глухонємиє, х*ячать їх ногами і забивають, як мамонта. Як людина з мистецьким складом характеру, я навіть вбачаю в усьому цьому певну місію – зафіксувати цілі інституції, які працюють як відлагоджений механізм знищення людини, репутації. Цілі механізми продукування піни, гівна, яким живиться суспільство.
- Ну що ж ви так ображаєте жінок. Тим більше, в гламурних виданнях трапляються і чоловіки.
Не бачив. Якщо назвете когось – я глибоко здивуюсь, тому що весь інститут цих гламурних навколобульварних видань заточений на те, щоб мочити самця. І цей інститут працює, випрацювавши свої механізми, якими жінки дуже вправно користуються: улесливо підбираються, виривають фразу з контекста, потім, користуючись засобами масової інформації, несподівано дають під дих. І думаєш – ну, суки-бляді, шо ви дєлаєтє? А вони сміються тобі в обличчя – аа, падонок, нєрвнічаєш, дьоргаєшся, харашо – і руки потирають. Я сподіваюсь, що ви інша, але не дуже тішу себе цією думкою, і надіюсь, що ви мої слова не використаєте якось так, щоб дати чергового пенделя і облити гівенцем падонка-нєгодяя.
- Можливо, проблема не в інституціях і не в жінках – просто конкретно у вас зі Сніжаною все так зійшлося?
- Ну, безумовно, так зійшлося. Ці інституції, я, Сніжана, - ми знайшли одне одного. Ми злилися в одному великому конфлікті, який, я вважаю, треба зафіксувати. Як людина, яка живе в певному часі, я відчуваю відповідальність за своє життя, яке теж є певним мистецьким актом. Я вважаю за необхідне зафіксувати і викласти свою точку зору, але не спорадично і рефлективно, потоком гівна, а структуровано. Це спроба структуризації не лише того, що відбувається між нами зі Сніжаною - адже ми лише заручники певних соціальних інституцій, стереотипів і штампів, які є втіленням часу, в якому ми живемо. Зафіксувати ці особливості часу через мистецькі засоби є моїм надзавданням.
Муся
Фото: Максим Лисовой
