Детективна драма «Батько»: чому не варто плутати кіно з інстаграмом?
Стосувалася ця пропозиція саме вітчизняних стрічок. Мовляв, не варто глушити національний продукт і відбивати інтерес у глядачів. Не надто справедливо щодо останніх, які далеко не завжди готові віддавати свій час та гроші на кіно просто тому, що воно українське.
Проте з фільмом «Батько» особисто в мене вийшло саме так — пишу про нього тоді, коли до кінця прокату лишається зовсім небагато. Хоча одразу зауважу, що впливовість кінокритиків та кіножурналістів не варто перебільшувати — навряд чи наша писанина є такою вже страшенною загрозою для прокату. До речі, на ранковому сеансі (він лише один) у ТЦ було людей 15, може, навіть трохи більше. Зізнаюся, не очікувала.
Отже, ось яку можу запропонувати просту метафору. Колись серед моїх не особливо близьких знайомих був дуже красивий чоловік, настільки, що постійно привертав до себе увагу і викликав інтерес. Сталося так, що одного разу довелося поспілкуватися з ним десь впродовж години і зʼясувати, що це абсолютно не цікава і недалека людина, яку взагалі неможливо ніяк охарактеризувати. Лишалося просто дивитися на нього і милуватися красивою зачіскою та ідеальними рисами обличчя. Що я і робила.
Десь приблизно так можна дивитися «Батька» Олександра Кобзаря. Оператор Олександр Земляний, як на мене, чудово виконав свою роботу: кадри не просто красиві, але й цікаві. У поєднанні з музикою Олександра Шимка вони створюють те, що називається атмосферністю. Вона вийшла меланхолійною, холодною, естетською, дуже спокійною і надзвичайно резонувала б із тією історією, яка, вочевидь, закладалася з самого початку.
Це кримінально-детективна драма про те, як герой, впливовий бізнесмен Влад Артемʼєв, приїздить у Бердянськ до свого батька, з яким із загадкових причин не спілкувався впродовж 25 років. Батько вже мертвий. Він був літньою людиною, за якою доглядало подружжя з метою забрати його будинок. Вони навмисне не викликали швидку, поки чоловіка ще можна було врятувати.
І ось приїздить син, який починає спілкуватися з місцевими. Зокрема із суддею (Богдан Бенюк), 16-річну доньку якого колись убили, і Влад хоче зʼясувати, чому його тато хотів бути похований разом із нею. Паралельно герой спілкується телефоном із дружиною, яка не може прийти до тями після смерті сина. Це могла бути справді цікава психологічна драма зі складними персонажами і їхніми неоднозначними вчинками. З непростими стосунками між батьками і дітьми, в яких любов часто проявляється не так і не туди. І всі все розуміють, коли вже пізно і виправити нічого неможливо.
Натомість ми бачимо досить порожнє дійство, яке часто називають «розтягнутою короткометражкою». Практично весь екранний час витратили на ось ці красиві кадри, в яких нічого не відбувається. Я це називаю «ходять». У випадку з «Батьком» — ще й їздять туди-сюди на «мерседесі-кубику». Взагалі, у нашому кіно часто трапляється ось такий формат, коли зміст прагнуть замінити формою і тому доводиться оцінювати хіба операторську роботу.
Також нерідко ось це «ходять» позиціонують як авторське кіно, але треба памʼятати, що такого типу кадри — це дуже слизька стежка. Бо їх потрібно вміти наповнювати сенсами, як це, приміром, часто робить Міхаель Ханіке. Сидить героїня у порнокабінці і дуже довго дивиться фільм, але кожна секунда там не минає просто так. Те саме можна сказати і про майже всі фільми Валентина Васяновича або «Племʼя» Мирослава Слабошпицького.
Сценарій, який написав Симор Гласенко, судячи з усього, міг першочергово бути непоганим. Я роблю такий висновок як із припущень, так і з двох-трьох цікавих сцен. А також із попередньої його роботи. Нагадаю, Гласенко є автором ідеї на сценарію серіалу «Схованки», який, хоч і був типовим українським продуктом, розрахованим на росіян, але це було справді якісно і сильно контрастувало з тим, що зазвичай втюхують у нас шановним телеглядачам.
Але в самому фільмі, на жаль, усе посипалося. Ось ви бачите красиво зняте море, героя, який задумливо і дуже довго дивиться у далечінь, ходить будинком, щось розглядає, згадує дитинство. Але ж ми з вами не інстаграм прийшли гортати, а подивитися історію. А її нам розповісти забувають. На неї не лишається часу, як і на розкриття героїв. Знову ж таки, у кількох сценах проглядається потенціал для непоганих діалогів, але за секунду це враження зникає, бо ми постійно чуємо якісь пафосні банальності штибу «з батьком сваритися не можна — він робить з тебе чоловіка», «бог нам дає стільки, скільки ми можемо витримати» чи «примиритися з батьком ніколи не пізно».
Актори, як на мене, грають не те щоб зле, але яскравих персонажів створити нікому не вдалося. Хоч потенційно шанси були, і я впевнена, що тут проблема не в акторах, а в тому, що особливо розвернутися було нікуди. До того ж враження сильно псує той факт, що на майданчику майже всі грали російською (цією ж мовою і різні написи), а тонували — українською. Не так давно колишній голова Держкіно Пилип Іллєнко мені пояснив, що в таких випадках говорити, що кіно в оригіналі російськомовне, — некоректно. Якщо його випустили у прокат перекладеним — отже, воно оригінально українськомовне.
Проте біда тут не в юридичних нюансах. Коли готується якісний переклад і дубляж, автори сильно заморочуються, аби він був природнім і артикуляція людини в кадрі збігалася з тим, що звучить. Коли ж у нас перекладають ось такі стрічки, з російською на майданчику (а їх не так і мало), зазвичай забивають на цей процес. Тому зображення — окремо, звук — окремо. Це дуже сильно псує враження. Плюс маємо проблему, широко обговорювану під час «дубляжного ґвалту»: глядачі не можуть повноцінно оцінити гру акторів у такій ситуації, бо їхнє звучання так чи інакше спотворене.
І два слова про сенси, які у фільмі хоч трохи, але є. Вони проявляються в кінці, тому намагатимуся без спойлерів. Але назагал «Батько» розповідає про несправедливість і непокаране зло. Проте, як мені побачилося, автори показують, що така ситуація — цілком норм. Герої не відповіли за свої лихі вчинки. А дехто навіть дістав за них винагороду. Героїня, яку грає Ксенія Баша, — та, що чекала разом із чоловіком смерті свого підопічного, щоб загарбати будинок, — типова «маленька людина», яка робить зло, бо якось воно так виходить. А потім вдає із себе жертву обставин.
У соцмережах я встигла побачити певну кількість доволі прохолодних відгуків на цю стрічку, а в коментарях зазвичай хтось обов'язково з'являвся з думкою, що українське потрібно підтримувати попри все. Мені здається, що ера цього твердження вже мусить потроху відходити. Звісно, ми повинні стежити за нашим кінопроцесом і за культурою загалом, проте наші професіонали галузі вже давно вийшли на цілком серйозний рівень, який не потребує цього принизливого і поблажливого ставлення.
Що ж до режисера Олександра Кобзаря, то нагадаю, що «Батько» — його кінодебют. Тому він цілком може робити якісь помилки, які згодом, сподіваюся, виправлятиме.
