Це заявка на успіх. Чому фільм «Яремчук: Незрівнянний світ краси» претендує стати хітом
Взагалі, мені хотілося б, щоби навколо цієї стрічки були бурхливі дискусії. Як навколо фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». Я вважаю, що це неймовірно корисно як для популярності самого твору, так і для нашої суспільної рефлексії та переосмислення, вивчення минулого. Тема «Розстріляного відродження» нині є дуже тригерною і популярною, отже радо знаходить відгук в авдиторії.
Та не лише вона. Такою ж важливою історією для нас, вочевидь, став і період «шістдесятництва» — його активно обговорюють, цікавляться, дискутують про терміни і персоналії. І, звісно, великий потенціал нині отримав різноманітний контент, присвячений 70–80-м рокам у нашій музиці. Це стало зрозуміло після виходу документальної стрічки «Вусатий фанк» Олександра Ковша та Віталія Бардецького.
Це був дуже глядацький фільм, який для багатьох відкрив щось абсолютно нове та неочікуване. Надто для молоді, яка взялася натовпами ходити на різні концерти, де грали кавери на «Кобзу», «Візерунки шляхів» та «Арніку». І вже не кажучи про успіх ютубного фільму Віталія Гордієнка про Володимира Івасюка, зараз там 1,1 млн переглядів. Ми писали про «Феномен Івасюка» ось тут.
Зважаючи на все це я й набралася впевненості припускати, що «Яремчук: Незрівнянний світ краси» розірве стадіон. Фільм ваша Антоніна дивилася вже двічі (помітила, що за другим разом стаю добрішою), і щоразу зала була в цілковитому захваті. Також знаю, що є неабиякі очікування авдиторії, яка подивилася трейлер і сильно зацікавилася.
З іншого боку — цей музичний період багато українців усе ще сприймають як совковий нафталін. Ваша авторка є частково серед них. Усе ж в розмовах з людьми, які на темі розуміються, щоразу доходимо до того, що, звісно, всі ці твори таки були радянськими великою мірою. Як і тексти багатьох шістдесятників. Просто питання трохи складніше, аби ставитися до нього однозначно.
Маємо музикантів, які не хотіли грати ідеологічне занудство, а хотіли щось модне. Вони слухали записи популярних світових гуртів і мріяли працювати у схожій стилістиці. Але обставини були такими, які не давали свободи розвиватися, як ті ж Beatles, тому доводилося якось викручуватися та адаптуватися. Ну і все ж, якщо ти народився і виріс в СРСР, то твій світогляд однаково буде зовсім іншим, ніж в однолітків з Англії.
Утім, схоже, ми зараз трохи не в тому періоді, аби більш критично і з глибшим аналізом ставитися до тодішньої української сцени, бо нам для початку її треба вивчити й елементарно з нею познайомитися. Дізнатися, які тоді були досягнення, і дати собі можливість попишатися. Звісно, на початках буде багато перебільшень, ми будемо називати ледь не всіх поспіль музикантів «рок-зірками» та «геніями» і ставити на один рівень зі світовими знаменитостями. Звичайно, генії і просто таланти в нас теж були, і нам ще належить їх виокремити та пояснити. Думаю, в нашому з вами випадку історичної амнезії певний ура-патріотизм є цілком передбачуваним і нормальним явищем. Просто не треба з ним затягувати.
Стосовно ж самої стрічки, то зроблена вона доволі схоже на той же «Вусатий фанк». Тобто це документальна публіцистика, без претензій на фестивальну історію, проте з претензією (і виправданою) на глядацький успіх. Це дуже непогано розказана історія (лінійна, але не примітивна і спрощена), яку дивишся з цікавістю і цілком собі уявляєш період, його особливості та отримуєш гарні емоції. А ще — велику й таку нині важливу єдність з іншими глядачами та власною історією. Головні герої — учасники «Смерічки», музичний критик Філ Пухарєв, дружина Яремчука пані Дарка і його донька Марія, яка виступила ще і продюсеркою.
Із геть цікавого — закадри, до яких зазвичай документалісти ставляться зі скепсисом, але у глядацькій роботі цілком норм. Тим паче, що вони не прості. Начитка — самого Назарія Яремчука, базована на його щоденниках та створена за допомогою ШІ. Також є ненависні для багатьох авторів «головомовці», проте, повторюся, в цьому жанрі вони мають абсолютно доречний вигляд.
Продюсер — Максим Сердюк, режисер — Артем Григорян, яких ви можете знати за доволі успішним та знаковим ютуб-проєктом «Спалах» від музичного видання «Слух». Це кількасерійне дослідження нової української культури, яке побачило світ три роки тому. Єдиною претензією до нього, яку я бачила, було певне згладжування кутів, бо багатьом глядачам хотілося трохи об’ємнішого аналізу і критичнішого погляду на процеси та персоналії. Антоніна наполегливо рекомендує вам його до перегляду, якщо проґавили.
До нової роботи Максима та Артема, можливо, буде таке саме питання. Та лише в частини авдиторії. Далі в тексті Максим одразу дає відповідь. Автори свідомо відмовилися від скандальних моментів, які лише пунктирно проходять через стрічку. Приміром, розлучення Яремчука з першою дружиною чи конфлікт між учасниками «Смерічки».
Старших синів у фільмі немає, від зйомок відмовився і Василь Зінкевич. Щоправда, обережні моменти таки були. Приміром, один з учасників гурту, Володимир Прокопик, прозоро натякає, що за деякі пісні, написані Олександром Злотником (який замінив Володимира Івасюка), йому було відверто соромно.
Сам же головний герой — абсолютно ідеальний та позитивний. Тому особисто мені здався трішки нуднуватим і нагадав шкільні уроки з української літератури або наші героїчні фільми. І тут зовсім не обов’язково впадати в інші крайнощі та говорити про якийсь негатив чи «жовтуху», а просто про неоднозначність людини, яка зазвичай робить її цікавою. Словом, у чому саме була харизма та непересічність Назарія Яремчука — особисто я не дуже втямила.
Хоча, можливо, це винятково мої проблеми, бо глядачам дають зрозуміти, що він просто був дуже хорошою, світлою людиною. З іншого боку, в різних біографіях і фільмах Міка Джаггера часто називають втіленням благородства, проте кілька «але» теж не забувають додати. Саме тому він і сприймається як рок-зірка.
А ще з третього боку, у стрічці є багато згадок про те, як від Назарія шаленіли жінки, і навіть одна дуже смішна сцена з журналісткою. Ось вам інтрига. Точно будете сміятися. Тому, можливо, фільм радше намагається зобразити епоху, дати настрій, натяк на особистість головного героя, але не малює нам повноцінний його образ.
І ще мені здається, що автори «Вусатого фанку», «Яремчука» та майбутніх фільмів про музику 70–80-х (маю велику надію, що їх буде багато) стикаються з ось якою проблемою. Багато їхніх спікерів говорять доволі застарілою і занадто поетичною мовою, принаймні в кадрі. Тому наші «рок-зірки» оперують фразами штибу «працювати на ниві науки» та «оспівування рідного краю».
Мені це щоразу нагадує уривок з «Депеш мод» Жадана, в якому головні герої по радіолі слухали розповідь про відомий однойменний «ірландський» патріотичний ансамбль, червоною стрічкою у творчості якого пролягала боротьба з англійськими колонізаторами, а в паузах з радіоли долинали пісні Степана Галябарди про маму.
Та облишмо цей мій аналіз, бо я була на київській прем’єрі та назбирала для вас інших думок для балансу. Показ відбувся в кінотеатрі «Жовтень», і людей прийшло достобіса. Майже всі — з гарними передчуттями. Усе ж, як важливо зробити хороший трейлер.
Один з перших, кого я побачила, — вже згаданий Філ Пухарєв, який, схоже, прописався як експерт у стрічках на цю тему.
От його я першим і запитала про таку надмірну, як на мене, позитивність головного героя.
— Можливо, але насправді він таким і був. Дуже радісним і з позитивною енергетикою артистом. І саме цією сонячністю він виділявся і виділяється досі. Коли мене запитують, з ким би із сучасних українських артистів я міг би його порівняти, мені дуже важко. Бо це була трішки інша епоха та інші люди в сенсі свого внутрішнього складу. Зрозуміло, що у всіх є якісь свої демони. Я вважаю, що якийсь темний бік не характеру Яремчука, а біографії, він там теж розкритий. Він хворів тяжко на рак шлунку. Але теж не опускав рук, не втрачав надії, і коли давав останні концерти, то виходив на сцену і навіть не подавав вигляду, що щось не так.
Але дійсно, у нас звикли до такого ставлення, що про покійників або добре, або ніяк. Та я вважаю, що ми спочатку маємо згадати про своє коріння. Це такий перший етап, level one. Пролити на це світло.
— А потім уже наливати гівна на нього.
— А потім уже, да, на вентилятор можна кидати скільки завгодно. Я буду щасливий, коли вийде якийсь «разоблачітєльний» фільм-розслідування про «десятьох коханок Яремчука». Це буде значити, що увага і знання про цей період на такому вже рівні, що людям цікаво вже в білизні порпатись брудній. Бо зараз це ще все на дуже зародковому стані, ця ревіталізація естрадна, нам потрібно просто прокинутись, пригадати, а потім уже розбиратися — хто правий, а хто винний.
Як приємно, коли в розумних людей сходяться думки. До речі, Філ восени презентуватиме свою книгу «Це вам не естрада», і Антоніна вважає, що це теж заявка на успіх. Чекаємо.
Серед натовпу побачила режисерку Тоню Ноябрьову і розповіла їй про анкету головного героя шоу «Холостяк» Олександра Терена. Її виклали в інстаграм СТБ. Він там вказав, що його улюблений співак — Володимир Івасюк, і це в частини коментаторів викликало реакцію штибу «шо за нафталін?». Ось що мені Тоня на це відповіла.
— У мене не було ніякого сприйняття, окрім того, що мої батьки працювали дуже довго з «Тріо Маренич» і я теж думала, що це нафталін. Що це якісь мохнаті друзі батьків (сміється). Я їх знала з дитинства, і щось вони там українське співають. Це було немодно — у нас же «Територія А» була. Вибачте, ось Олександр Пономарьов стоїть.
Але. Коли я починала робити «Ти мене любиш?», постало питання знайти українську музику не сучасну, до 90-го року, і якусь таку, яка б мені подобалася. Я копнула цей пласт, величезний. Мені просто порадили подивитися фільм «Вусатий фанк» — і я просто закохалася, у мене знесло дах, я почала все це переслуховувати. І я закохалася в декілька пісень Яремчука. Я хотіла всіх їх вставити.
— Але всі не влізли?
— Ні. У нас є величезна проблема з цим пластом музики. Неможливо очистити права. Дивись, по-перше, половина прав належить фірмі «Мелодія», вибачте. А якщо не належить фірмі «Мелодія», а родичам, то в них не оформлені права на цю музику. На жаль, у нас 80% української музики до 90-го року — безправні.
Отакої. А це справді важливо, коли потрібно давати якісь звіти — або в Держкіно, УКФ (чи хто там фінансує стрічку), або під час подачі на фестивалі.
Аж ось підійшов і сам продюсер фільму Максим Сердюк. Антоніна вже встигла з ним познайомитися під час фестивалю «Миколайчук Open», на закритті якого і показували «Яремчук: Незрівнянний світ краси». Успіх був шалений. Але я знову вирішила додовбатися до нього зі своїми питаннями. З правами, каже, все ок. Хоча і є нюанси, багато правовласників, авторські та суміжні права тощо. У синів Назарія теж немає ніяких претензій. Бо вже якісь дивні чутки пішли. А ось що Максим розповів про бачення цільової аудиторії і ситуацію, коли хтось страшенно фанатіє від періоду, а хтось вважає його застарілим. І чи було на меті якось затягти в кіно останніх.
— Само собою. Я хочу сказати так. Коли я раніше давав багато інтерв’ю, то часто говорили: «Назарій Яремчук — зірка української естради». І тут вже, знаєте, перший такий бар’єр, через який ми проходимо. Оце нафталінове радянське слово «естрада». Звісно, що молоді цікавіше, коли ми говоримо «рок-сцена», «поп-сцена» — це просто музика. А коли говорять «естрада», то воно вже оцим шлейфом нафталіновим заросло, і нам треба з цим якраз і боротися. І цей фільм ми робили як популярне документальне кіно, щоб охопити якраз широку аудиторію. Щоб його могли подивитися і люди, які люблять цю музику, люблять музику взагалі, і люди, яким, можливо, буде цікава й українська культура або його постать.
Тобто це не журналістський документальний фільм, це глядацький популярний документальний фільм, де в основі — історія, драматургія і сценарій. От хочеш ти подивитися фільм «Хрещений батько». Ти ж не думаєш: ось мені цікава тема мафіозі, я буду дивитися. Ти просто знаєш, що це класний фільм, і хочеш подивитися.
І тому наша історія більш широка, ніж якби це була журналістська документалістика, в якій є нішева історія, в якій треба повноцінно розкрити персонажа з інформативної точки зору. У нас головне — драматургія та емоції, які виникають у людей під час перегляду.
— У дружини і доньки Назарія були побажання про моменти, які вони не хотіли висвітлювати?
– Ні, нам дали повний карт-бланш. Нам дали зелене світло. Просто ми всередині вирішили, що не хочемо говорити про якісь «жовті» речі. Тобто, ми хочемо показати його через призму артиста, музики, людини і не говорити, наприклад, про розлучення. А щоб в основі була його постать як культурного діяча, якого треба знати, і що треба з цієї історії досліджувати для себе. Ми просто відмовились від «жовтухи», бо всі зараз женуться за сенсацією, а ми якраз — навпаки. Щоб це не була погоня за сенсацією, аби про це один раз написали і забули.
— Це класно, що цього немає. Мені здається, що навіть формується така тенденція. Проте моє суб’єктивне сприйняття, що він трішечки занудний вийшов. Занадто простий як на зірку.
— Занудний фільм чи як людина?
— Ні, фільм навпаки — цікавий. Просто з усього склалося враження, що він як людина був не дуже цікавий.
— Мені здається так: чому фільм називається «Незрівнянний світ краси»? Назарій Яремчук — він красивий і зовні, і всередині. І нам цікаво завжди дивитися за якимось моментами, які людина проходить зі знаком мінус. Тобто через щось негативне. А він з усім зустрічається з посмішкою. Абсолютно. Тобто він всі виклики, які йому даються, проходить. І немає в нього такого падіння на дно. Тому, можливо, він таким вам здався. Бо в ньому просто немає негативу, за який ми так любимо чіплятися. Сенсація і негатив більше притягують, ви ж знаєте зі сторони медіа і журналістики, ніж якийсь позитив.
Ну от людина така. Просто така щира, яскрава, світла людина. І в тому часі, в якому ми живемо, хочеться дивитися про таке. І дивитися хочеться на красу, бо потворного навколо і так багато.
Тут не можу не погодитися. Фільм справді викликає винятково позитивні емоції. Що ж, чекаємо на бум популярності пісень «Смерічки», в якій Яремчук і був фронтменом. До речі, під час промокампанії в багатьох гастрономічних закладах грала ця музика і доволі непогано привернула увагу. Тому Антоніна наполегливо радить вам зібратися на показ. Прокат уже з 8 серпня.
Ну а зараз — фоточки.
Одразу приємно бачити колег по культурній журналістиці. Головна редакторка «УП.Культура» Тетяна Пушнова.
Учасник гурту KAZKA Дмитро Мазуряк. Нещодавно він мобілізувався і ловить моменти, аби відпочити.
Володимира Дантеса вже теж можна називати трохи колегою по культурній медійній темі. Він веде ютуб-шоу «Будинок культури». Цікаво буде почитати його відгук про стрічку – він точно привабить велику авдиторію.
Режисерка Катя Царик. Вона, до речі, теж збирається знімати музичний фільм.
Олександр Пономарьов щось обговорює з композитором та героєм фільму Олександром Злотником
Дмитро Шуров
Євген Янович та Богдан Логвиненко чекають на початок показу
Частина знімальної групи говорить своє коротке слово
А ось і реакція зали, про яку я вам і казала. Якщо ви раптом сумнівалися.
Фото: Ігор Васильєв
