«Феномен Івасюка» від «Загону кіноманів». Як зруйнувати кринжову міфологізацію української естради?

«Феномен Івасюка» від «Загону кіноманів». Як зруйнувати кринжову міфологізацію української естради?

На ютуб-каналі «Загін кіноманів» з’явилася чергова документальна стрічка зі статусом «її обговорюють у соцмережах». За два дні вона вже набрала 230 тисяч переглядів. Нагадаю, попередню роботу Віталія Гордієнка про «Тіні забутих предків» за 9 місяців подивилися майже мільйон разів. Ще кілька років тому навряд чи хтось у таке повірив би.
«Феномен Івасюка» від «Загону кіноманів». Як зруйнувати кринжову міфологізацію української естради?
«Феномен Івасюка» від «Загону кіноманів». Як зруйнувати кринжову міфологізацію української естради?
2 Черв 2023
4
17438

З початком війни в нашому культурному просторі зʼявилася чітка тенденція, яка триває донині: намагання зробити наших видатних діячів привабливими та цікавими. І шлях до цього так чи інакше обов’язково пролягає через боротьбу з попередньо створеними образами — непривабливими і нецікавими. Не хочу категорично стверджувати, але моє покоління людей 35+, які формувалися в 90-ті, часто мають серйозну травму сприйняття української музики радянського періоду. Те, що нині є страшенно модним і називається «вусатим фанком». 

Та й взагалі, 90-ті роки самі по собі нерідко викликають страшне відторгнення, люди не хочуть ані згадувати про них, ані тим паче ностальгувати — усе це просто хочеться забути. Після розвалу совка в інформаційному просторі начебто і почали показувати багато української культури, але це було настільки вбого, що, мабуть, краще не показували б. А навіть і не української. Пам’ятаю ще з дитинства якусь телевізійну замальовку, коли під музику показували різні водоспади та кадри природи. Мелодія, а це був такий максимально тужливий звук сопілки, здавалася страшенно олдскульною і доречною хіба для якихось нудних звітних концертів. 

Далі я виросла, вступила до університету і подивилася «Вбити Білла». І ось одна з найвідоміших сцен: головна героїня, Чорна Мамба, яка приїхала до японського майстра мечів, натякає, кого саме збирається прикінчити. Той швидко здогадується і виводить на вологому склі ім’я Bill, а на тлі цього процесу я чую ту саму страшну музику з дитинства. І довго не можу зрозуміти, чому вона раптом опинилася в такому класному фільмі. Висновок дуже простий: якщо з дитинства бачиш і чуєш дуже невдале позиціонування навіть такого інструментального хіта як «Самотній пастух», то дуже важко потім себе перебороти. До речі, там не сопілка, а багатоцівкова флейта. І в основі цієї мелодії — карпатський фольклор. 

Що вже казати про Володимира Івасюка, вусатого, нудного композитора, який боровся з режимом і став його жертвою. Саме з таким образом довелося знайомитися оцим умовним 35+. Але, дякувати богові, у нас є трохи молодші люди, без цих телевізійно-культурних травм, які здатні сприймати ту ж українську естраду 70-х як щось справді класне. І передавати своє сприйняття іншим. 

Віталій Гордієнко, як на мене, просто з хірургічною точністю ставить на правильні місця всі пазли образу Івасюка, які раніше лежали криво та хаотичною. Навіть наважуся назвати фільм «Феномен Івасюка» таким собі маркетинговим і дуже продуманим проєктом. Наче автор ставив перед собою завдання врятувати імідж свого підопічного, зіпсований обставинами, конкурентами та неправильною роботою. 

Найголовніше, що робить Гордієнко, — виправляє дві основні помилки, характерні для міфології про наших видатних митців. Показує Івасюка як нормальну, живу людину зі слабкостями, особливостями характеру і численними побутовими характеристиками. Бо памʼятники і справді не пишуть класних пісень. А друге — не впадає у жаль і голосіння про трагічну долю. Ні, все це у фільмі є, але десь уже наприкінці і без звичних кліше та віктимізації. Звучить ось така думка: ми не маємо постійно бідкатися, що Івасюк помер таким молодим і так багато не встиг написати. Ми маємо досліджувати його творчість, говорити про неї, бо навіть написане ним великою мірою лишається невідомим. Запитайте в людей на вулиці, які пісні Івасюка вони знають, і вам даватимуть здебільшого одну й ту саму відповідь: «Червону руту». Ок, ще може хтось «Водограй» згадає. Але після перегляду «Феномену Івасюка» у глядачів уже складеться зовсім інший плейлист, який надалі лише поповнюватиметься. 

Сам Гордієнко називає свою роботу «документалкою», а за це слово можна дуже легко отримати на горіхи практично від кожного поважного документаліста. Та прикол цього фільму в тому, що його автор явно не прагне потрапити на котрийсь із фестивалів класу «А», а просто розповісти глядачам цікаву історію. І водночас ця начебто проста, фанова робота зроблена в дуже складний спосіб, як у сенсі підготовки, так і у втіленні. Можливо, саме тому ось такої популярної, хітової документалістики у нас вкрай мало. Зазвичай «документалки» для широкої аудиторії зводяться до надзвичайно простих, затертих прийомів, дуже передбачуваної структури та слабкої драматургії. Ми бачимо «балакучі голови», які змінюють одна одну, розповідаючи про головного героя чи явище, усе це перемішується з фотографіями чи архівними кадрами, а в гіршому випадку нам пропонують реконструкцію якихось сцен із залученням акторів, у найкращих вітчизняних телевізійних традиціях. Усе це часто є настільки позбавленим харизми, емоцій та вибагливості, що навіть і не знаєш, за що зачепитися, аби написати відгук. 

Гордієнко всього цього уникає, бо сама структура фільму надзвичайно насичена і динамічна — за годину і сімнадцять хвилин він встигає впхнути у глядачів тонну інформації та емоцій. Це і поява в кадрі в багатьох локаціях, дуже небанальний монтаж (наприклад, він у досить непередбачуваний спосіб поєднує невеликі шматки з різних виконань «Червоної рути»), постійні паралелі зі світовою попкультурою (Івасюк носив схожу куртку, як і герой Дікапріо в «Одного разу в Голлівуді»), сторітелінг, який хвилина за хвилиною додає фігурі Івасюка все нових і нових відтінків, поступово створюючи дедалі складніший образ. 

До речі, із самого початку автор робить ще одну важливу штуку: нагадує, що Володимир Івасюк помер усього в 30 років, це був молодий чоловік, а не поважний вусатий дядько. Молодий, модний, заможний, прискіпливий, вуса носив лише недовгий період, як данину тенденціям, захоплювався фотографією, був не надто вправним у побуті. Тому далі у фільмі Гордієнко називає свого героя «Володею». 

У стрічці ми бачимо всього кілька «балакучих голів». Даруйте, спікерів. Це молодша сестра композитора Галина Івасюк, музичний журналіст Філ Пухарєв, поет Богдан Стельмах, психотерапевт Богдан Станчишин і музикант Святослав Вакарчук. Останній аналізує Івасюка як колегу і звертає нашу увагу на особливості його творів, як він переходив від простіших форм до складніших. Вакарчук розповідає, якою бачить ефективну популяризацію його музики, що на неї варто дивитися сучасним поглядом, робити нові аранжування, хоча цілком можливе і консервативне архівування. І головне — нікому нічого не насаджувати.  

Пухарєв — один із найбільш вдумливих українських музичних журналістів, він серйозно вивчає українську радянську естраду і робить водночас чесну аналітику, але з великою любов’ю до теми. Він говорить, що пісні Івасюка згодом перетворилися на кринж, українська естрада почала отримувати жахливе позиціонування і, зрештою, перетворилася на зомбі. Як доказ цього ми бачимо і чуємо уривки з жахливого виконання «Червоної рути» Кіркоровим і Лорак чи музикантами у провінційних будинках культури. Але таке можна зробити з будь-чим. В одному епізоді цього фільму нам показують фотки Сергія Жадана, стилізовані під шкільні хрестоматії. Скажу, що нам треба цього не допустити всіма можливими способами. 

Усі спікери зафільмовані статично, проте сприйняття таки дещо інше, ніж у стандартних варіантах. Можливо, тому, що вони не займають занадто багато хронометражу, а інформація від них є дуже концентрованою та, головне, дійсно оригінальною.  

Наприкінці Віталій Гордієнко робить важливе переосмислення ще одного кепського міфу про Івасюка. Йдеться про його депресію. Зазвичай у біографіях про неї намагаються не згадувати, а якщо і роблять це, то виставляють діагноз як вигаданий, як спосіб прикрити начебто вбивство спецслужбами. Автори такого концепту сильно стигматизують проблеми ментального здоров’я, фактично стверджуючи, що така видатна людина не могла мати таких проблем і накласти на себе руки. При цьому Гордієнко не заперечує версію з убивством, нагадує, що справа досі не розкрита, і оптимістично сподівається, що ми колись таки дізнаємося правду про смерть Володимира Івасюка. 

Сказати відверто, «Феномен Івасюка» — робота настільки потрібна і грамотно зроблена, що якось не виникає бажання до чогось вчепитися. Тим паче, враховуючи безліч позитивних відгуків у соцмережах та порад швидше подивитися цю роботу. Фільм про Івасюка стає хітом, викликає резонанс, провокує слухати його пісні та вивчати той історичний період. Проте, аби не бути вже аж такими солодкими, напишемо ось що. У фільмі передали куті меду з дифірамбами. Приміром, у тому, що Івасюк був таким же крутим, як «Бітлз». Давайте чесно, це вже трішки ура-патріотизм. Колись зустріла ще більшу крайність, коли одна пані стверджувала, що Дастін Гоффман — дуже поганий актор, інша справа — наш Богдан Ступка. 

Суто об’єктивно, ми не можемо порівнювати творчість музикантів, які працювали у прогресивній, вільній країні та мали змогу експериментувати, бути сміливими та вигадувати щось нове, із їхніми радянськими колегами. У цьому ж фільмі описуються ті непереборні складнощі, з якими ненастанно стикалися талановиті творчі люди в СРСР. Постійні обмеження, ідеологічні рамки, закручування гайок, не можна того і сього, — в результаті людина просто не може скочити вище цієї скляної стелі і розвиватися.

І ще невеликий момент стосовно лексики. Віталій постійно намагається зробити Івасюка, скажімо так, модним і дещо перевантажує фільм одним і тим самим способом — дає тодішнім речам характеристики за допомогою сучасних трендових слів. «Спільний проєкт Івасюка та Миколайчука — це був би рознос», «Це качово звучить у виконанні "Смерічки"» і так далі. Цей спосіб нині використовують доволі широко, приміром, називаючи Тараса Шевченка «метросексуалом», намагаючись «закенселити» той чортів образ у кожуху та шапці. Метод і справді дієвий. Але з ним варто не переборщити, щоб не досягти аж занадто, скажімо так, маркетингової стилістики. Напевне, цей спосіб є тимчасовим і невдовзі буде відходити, бо образи наших видатних митців, та й не лише їх, уже не потребуватимуть ось цих прикрашань і «вибивань» з пам’яті колишнього міфу про нецікавих дядьків і тіток.  




 

  

«Детектор медіа»
Теги
Коментарі
4
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Victor
412 дн. тому
Дуже «така собі» рецензія. Є відчуття, що не мали до чого причепитись, тому вирішили на завершення щось написати про лексику та порівняння артистів. Дізлайк.
Наталья
413 дн. тому
ДЯКУЮ ЗА РЕЦЕНЗІЮ. Фільм дуже сподобався, Ви чітко подкреслили, що молодіжні слова, влучно залітають у сам фільм та настрій, того хмурого стану пригнічення років радянщіни не несе якогось тягаря, хоча усі розуміють боротьбу вільної творчесті проти толітаризму
Гуменюк Максим
413 дн. тому
Дуже гарний розбір. Привіт з каналу пана Віталія. Він поділився посиланням на вашу статтю у своїй спільноті)
Yuriy
415 дн. тому
У 'кринжова' є український синонім? Бо звідси і починається оте нехтування.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Щодня наша команда готує для вас якісні й актуальні матеріали, які допомагають медіа в Україні ставати кращими. Ми будемо вдячні за будь-яку вашу підтримку. Ваші пожертви – це можливість робити ще більше.
Спільнота ДМ
Інше у цій категорії
Катерина Городнича
«Антоніна»
Немає меж ентузіазму Олі Полякової докластися до різних видів творчості. І поки співачка не знімається в черговому кіно, вона знімається в розважальному контенті з військовими. Тепер вона — ведуча ютуб-шоу «Польова кухня».
12 Лип 2024 18:00
1 437
Катерина Городнича
«Антоніна»
В ефірі проєкту «Фабрика новин» гість розніс ведучу за маніпулювання наративами. Як це було.
06 Лип 2024 13:00
19 386
Лєна Чиченіна
«Антоніна»
Є варіант, що він не до кінця розумів, куди йшов. Ну або клеїв дурня.
02 Лип 2024 15:30
5 755
Марина Крижня
«Антоніна»
На ютуб-каналі «Слава+» продовжують виходити інтерв'ю із суперечливими особами.
10 Черв 2024 23:10
2 586
Катерина Городнича
«Антоніна»
Душевний стриптиз подружжя став пілотним випуском нового проєкту колишньої телеведучої. Про що говорили і що ми про все це думаємо — в огляді.
05 Черв 2024 17:30
7 419
Марина Крижня
«Антоніна»
«Війна буде вічною без вступу до НАТО» — такий заголовок має новий випуск «Рандеву з Яніною Соколовою». Ці слова озвучив письменник Юрій Андрухович. За це і не тільки їх покритикувала авторка каналу «Рагулі».
29 Трав 2024 12:10
1 427
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду