Українським журналістам знову плювати на українське кіно?
Для початку питання: чи знаєте ви, який пропагандистський фільм росіянки показали на Венеційському кінофестивалі та фестивалі в Торонто? І чи знаєте, які українські стрічки показували на цих же подіях? Б'юся об заклад, що більшість із вас, шановні наші читачі, радше дасть відповідь на перше питання, ніж на друге.
І це очевидно. Колотнеча з цими «Росіянами на війні така», що розтяглася майже на два тижні, й кінця-краю їй нема. Вона повністю затулила собою наші фільми. Понад те – журналісти почали активно дзвонити українським кіношникам і просити їх розповісти не про їхні стрічки на фестивалях, а про фільм росіянки. Вгадайте, з якого за ліком дзвінка ті серйозно вкурвилися й стали відмовлятися все це коментувати?
Ну, уявіть собі, ви знімаєте фільм (ще й без державної підтримки), потрапляєте з ним на престижну подію, намагаєтеся там вкотре привернути увагу до війни, а журналістів вашої країни все це не цікавить. Їм плювати на ваші фільми. Їх цікавлять «Росіяни на війні».
Режисерка однієї з українських стрічок на Венеційському кінофестивалі — «Медовий місяць» — Жанна Озірна вкурвилася ще більше, бо знайшла матеріал від наших колег з УНІАНу. З ось таким заголовком:
Цікаво, а які нагороди мали отримати українські стрічки, якщо вони обидві були в позаконкурсній програмі? Власне, як і той про «хороших русскіх мальчіков». Про що Жанна й написала в себе на фейсбуці.
Справедливості заради лиш напишу, що цю дичину не виносили «у всі заголовки», а УНІАН в принципі славиться дуже «цікавим» підходом. Тому робити висновки про українські медіа, спираючись на відверто жовтий сайт, — не дуже правильно.
Проте Антоніна не може не визнавати, що проблема таки є, і вирішила вкотре пояснити, чому така неприємна ситуація нас усіх знову спіткала. Бо не вперше ж.
Причина перша. Давайте чесно: українські медіа досі не так щоб уважно ставилися до теми культури. У цьому ми з вами, шановні колеги, постійно страждали на тяжку провінційність, сприймаючи мистецтво як «бантік» в кінці новинного випуску. З початком повномасштабного вторгнення до нас прийшло осяяння і покращення. Справді. Причому доволі серйозне. Суспільство почало з великою цікавістю відкривати для себе світ української культури та надолужувати згаяне.
Театральний бум, постійне відкриття нових книгарень, абсолютно новий період у музиці та популярність окремих явищ (наприклад, шістдесятництва чи «розстріляного відродження»).
Але медіа все ще відстають від цього процесу і явно приділяють цій темі недостатньо уваги й ресурсів.
З іншого боку, відстають, але не так уже щоб аж. Про наші стрічки на фестивалях усе ж написали новини основні медіа. Причому як до події, так і під час.
Були новини і про акцію на підтримку військовополонених від команди стрічки «Пісні землі, що повільно горить», яку зафільмувала Ольга Журба.
Проте цього недостатньо. Бо оглядів, рецензій та інтерв'ю з кіноробами значно менше, ніж новин. Зокрема тому, що практично нікого з українських журналістів на цих подіях не було. Бо пертися в Італію та Канаду не так щоб дешево, просто і не тільки лиш кожен може собі це дозволити. А пертися треба, друзі. Щоб оперативно писати не лише новини, а й огляди на наші стрічки, робити репортажі з показів, розповідати про реакцію публіки.
Щоби так само здійснювати комунікацію. Стратегічну, я перепрошую. Елементарно — ставити питання ось таким пропагандистам на пресухах. Продумані, не емоційні, а такі, які змусили б тамтешню публіку дійти простого висновку: інша точка зору може виявитися пропагандою. Мистецтво може виявитися пропагандою. «Антивоєнний фільм» може виявитися пропагандою.
Розповідати, що людина не може провести сім місяців з російськими військовими і бути непоміченою спецслужбами (а саме про це навалює довірливій публіці російська режисерка). А герої (російські військові) ніяк не можуть бути нещасними жертвами, яких змусили воювати, бо вони самі зізнаються, що служать за контрактом.
І я не дуже розумію, чому колеги з телемарафону не спромоглися виділити зі свого грандіозного бюджету трішки грошей на такі поїздки. Про яку інформаційну політику ми тоді говоримо? Зрештою, на закордонних важливих подіях української преси майже немає, а це суттєво збіднює наше інфополе та зменшує інтерес до теми у суспільстві.
Причина друга. Є ще така штука: значно більше згадок про наші стрічки на фестивалях було б, якби самі автори, нарешті, навчилися працювати з пресою. Будьмо теж чесними — немало команд на це просто забивають (як і на промо), а потім жаліються на брак уваги від ЗМІ. Така робота з журналістами – це в ідеалі окрема позиція в команді, потрібна людина, яка буде займатися комунікаціями. Або таким мають опікуватися дистриб'ютори, яких може і не бути на етапі участі стрічок на кінофестивалях.
Ще й треба мати на увазі, що в нас досі вкрай мало профільних медіа про культуру, які глибоко в курсі теми, уважно за нею стежать і зацікавлені проявляти ініціативу у розробці матеріалів. Зазвичай про це пишуть у рубриках. Далеко не завжди ці рубрики мають в основі серйозний підхід, а радше розважальний. Про тєлік уже й не кажу.
Ну й третя причина. Очевидна. Зрада — це майже завжди дуже медійна і вірусна історія. Погодьтеся, російська пропаганда пролізла на таку велику подію, а потім і на іншу. Люди бачать у цьому небезпеку й емоційно включаються. Люди обурюються — це теж емоція. Людям цей інформаційний привід дуже зрозумілий, вони хочуть протестувати. Включаються навіть ті, хто зазвичай байдужий до всього, що відбувається на кінофестивалях.
А байдужих справді багато — кінофести чи різні премії в нас не так щоб були у фаворі. Наприклад, Володимир Мула у травні за свій серіал «Football must go on» отримав Sports Emmy Awards. Ну переможенька ж! Але особливого резонансу в нашому інфополі вона не мала. І так постійно. Один з винятків — «20 днів у Маріуполі» та його BAFTA й «Оскар».
І то пам'ятаєте, яка зрада понеслася після того, як момент з врученням статуетки нашій команді вирізали з міжнародної трансляції? Соцмережі гуділи ледь не більше, ніж після самої церемонії.
Понад те (даруйте, мене вже понесло), згадайте колотнечу після позаминулого «Оскара», коли нагороду отримала стрічка «Навальний». Люди, яким ця церемонія завжди була до лампочки, вранці встали, почитали новини й почали масову істерику. Хоча те, що робота отримає нагороду, було очевидно за місяці два точно. Ось такий цікавий ефект.
Цікаво (насправді ні, бо звично), що фільм про українських дітей у зоні розмежування «Будинок зі скалок», який був у тій же номінації, що й «Навальний», майже не обговорювали. А перед цим у прокаті фактично проігнорували.
Тим часом нам усім потрібно зрозуміти, що цікавитися своєю культурою — це не лише про патріотизм, але й про створення безпеки. Борячись із російською пропагандою, потрібно не забувати пропонувати і собі, і світові власні сенси та історії. Так це працює. Проте Держкіно мало того, що не займалося комунікаціями впродовж усього повномасштабного вторгнення (це було життєво необхідно), так ще й чітко демонструє, що не особливо зацікавлене у фінансуванні авторського кіно. А саме його показують на кінофестивалях. Про що тоді ми говоримо?
Мені це все нагадує кіпіш навколо іншого російського опусу, який колись проліз до нас в інфопростір. Пам'ятаєте, про пацанів у Казані. Бурхливі обговорення, зойки, заламування рук. Хоча значно серйознішою була і є інша проблема — катастрофічний брак українських серіалів та фільмів для підлітків. Якісних. Популярних.
Але про це говорити не так цікаво. Бо це стратегії, фінансування, пошук тем і всяке інше бла-бла-бла. Зокрема, чиновникам і політикам значно легше обурюватися та гасити пожежі, аніж розробляти стратегії та їх втілювати.
