Наталія Розинська під прапором Ніцше виступає на Пулітцера
Ще трохи - й на грудях у Наталії Розинської, ведучої Першого
національного, забракне місця для нагород. Ця активна й свідома жінка береться
за всі проблеми України відразу, розповідає про них громадськості, і як
результат - чергова подяка, диплом чи медаль.
Розговорившись із нашою правдолюбкою, я зрозуміла, що з таким працелюбством
кількість Наталчиних нагород скоро переплюне кількість медалей у Леоніда Ілліча. Цього разу Наталія отримала спецпремію
імені Івана Франка за програму «Валерій Марченко - хто він? Мученик, герой чи просто син України?».
- Як вам вдалося назбирати
за такий короткий проміжок часу так багато нагород? - спитала я у ведучої.
- У мене велика воля до перемоги, як писав великий Ніцше. Тільки люди з
міцним, пробивним, сталевим характером, залізною волею можуть чогось добитися.
Тому що добиватися високих результатів надзвичайно складно.
- Де ви зберігаєте свої
нагороди, що з ними робите?
- Я хотіла буквально два слова сказати про
нашу роботу. Це не тільки моя заслуга. Це досягнення групи авторів, серед яких
я, Володимир Бойко і Юрій Луканов. Ми спільно створили програму про Валерія
Марченка. Валерій Марченко - це прекрасна, бездоганна людина. Це Георгій
Ґонґадзе років сталінського тоталітарного режиму. Багато людей не знають цього
прізвища, і це дуже образливо для мене як для журналіста. Валерій Марченко в
роки сталінського режиму відправив за кордон правдиві матеріали про те, що
творилося в Радянському Союзі. За що отримав більше десяти років таборів, був
закатований, втратив здоров'я і внаслідок цього помер. Наша група авторів
хотіла показати шлях чесного, принципового журналіста. Це актуальна тема на
сьогодні.
От журналістика в сьогоднішньому світі -
це засіб чи мета? Бути журналістом і доносити правдиву інформацію, чи журналіст -
це лише засіб для досягнення іншої мети тих, хто впливає і керує журналістами
нашої країни? Саме це питання йде червоною лінією по всій програмі. Ім'ям
Валерія Марченка названо 173-тю школу міста Києва. Я теж брала участь у цьому
русі. Нині наш громадський комітет, який очолює Володимир Бойко, веде боротьбу,
щоб перейменувати одну з вулиць міста Києва і назвати її на честь Валерія
Марченка.
Я хочу висловити щиру подяку Комітету з
питань телебачення і радіомовлення й особисто тим людям, які приймали це
рішення. Я переконана, що це дуже справедливе рішення, яке не просто лестить
авторам програми, це рішення, яке надзвичайно приємне усій школі. Вся 173-тя
школа імені Валерія Марченка радіє зараз. Ми будемо їхати до цієї школи і
виступати в музеї імені Валерія Марченка, який створений на базі цієї школи. До
речі, ми передамо свої дипломи в музей. Якщо хоча б один ученик хоча б одного з
класів, почувши розповідь про Валерія Марченка, виросте і стане чесним
принциповим журналістом, я буду вважати, що я своє життя прожила не
даремно.
- Я намагалася підрахувати кількість ваших нагород, так і не змогла.
- З останніх - це спецпремія імені
Івана Франка. Зараз я буду вести відчайдушну, наполегливу боротьбу, щоб
отримати премію ім. Чорновола. У мене є в планах створити програму про цю
видатну людину. Також була низка подяк, зокрема від міністра екології та захисту
навколишнього середовища. Це була іменна грамота. З останнього - диплом,
від громади людей із ВІЛ/СНІД в Україні за те, що я їх підтримую, не одну
програму присвячую цій темі.
- Наталю, ви достатньо багато досягли в Україні. Чи не плануєте виходити на
міжнародний рівень, боротися за Пулітцерівську премію, розповідати про Україну за кордоном?
- Знаєте, я з вересня починаю активно
займатися англійською мовою. У мене є пропозиція пройти стажування на Бі-бі-сі.
Ви прочитали мої думки. Я думаю, що я саме цим шляхом і піду.
Наталю, Дуся за вас вболіває. Здоров'я
вам. І вашим думкам.
Ваша Дуся
Фото Наталії Розинської
