Наталія Розинська під прапором Ніцше виступає на Пулітцера

Ще трохи - й на грудях у Наталії Розинської, ведучої Першого національного, забракне місця для нагород. Ця активна й свідома жінка береться за всі проблеми України відразу, розповідає про них громадськості, і як результат - чергова подяка, диплом чи медаль.
 
Розговорившись із нашою правдолюбкою, я зрозуміла, що з таким працелюбством кількість Наталчиних нагород скоро переплюне кількість медалей у Леоніда Ілліча. Цього разу Наталія отримала спецпремію імені Івана Франка за програму «Валерій Марченко - хто він? Мученик, герой чи просто син України?».

- Як вам вдалося назбирати за такий короткий проміжок часу так багато нагород? - спитала я у ведучої.

- У мене велика воля до перемоги, як писав великий Ніцше. Тільки люди з міцним, пробивним, сталевим характером, залізною волею можуть чогось добитися. Тому що добиватися високих результатів надзвичайно складно.

 
- Де ви зберігаєте свої нагороди, що з ними робите?

- Я хотіла буквально два слова сказати про нашу роботу. Це не тільки моя заслуга. Це досягнення групи авторів, серед яких я, Володимир Бойко і Юрій Луканов. Ми спільно створили програму про Валерія Марченка. Валерій Марченко - це прекрасна, бездоганна людина. Це Георгій Ґонґадзе років сталінського тоталітарного режиму. Багато людей не знають цього прізвища, і це дуже образливо для мене як для журналіста. Валерій Марченко в роки сталінського режиму відправив за кордон правдиві матеріали про те, що творилося в Радянському Союзі. За що отримав більше десяти років таборів, був закатований, втратив здоров'я і внаслідок цього помер. Наша група авторів хотіла показати шлях чесного, принципового журналіста. Це актуальна тема на сьогодні.
 
От журналістика в сьогоднішньому світі - це засіб чи мета? Бути журналістом і доносити правдиву інформацію, чи журналіст - це лише засіб для досягнення іншої мети тих, хто впливає і керує журналістами нашої країни? Саме це питання йде червоною лінією по всій програмі. Ім'ям Валерія Марченка названо 173-тю школу міста Києва. Я теж брала участь у цьому русі. Нині наш громадський комітет, який очолює Володимир Бойко, веде боротьбу, щоб перейменувати одну з вулиць міста Києва і назвати її на честь Валерія Марченка.

Я хочу висловити щиру подяку Комітету з питань телебачення і радіомовлення й особисто тим людям, які приймали це рішення. Я переконана, що це дуже справедливе рішення, яке не просто лестить авторам програми, це рішення, яке надзвичайно приємне усій школі. Вся 173-тя школа імені Валерія Марченка радіє зараз. Ми будемо їхати до цієї школи і виступати в музеї імені Валерія Марченка, який створений на базі цієї школи. До речі, ми передамо свої дипломи в музей. Якщо хоча б один ученик хоча б одного з класів, почувши розповідь про Валерія Марченка, виросте і стане чесним принциповим журналістом, я буду вважати, що я своє життя прожила не даремно.
 
- Я намагалася підрахувати кількість ваших нагород, так і не змогла.

- З останніх - це спецпремія імені Івана Франка. Зараз я буду вести відчайдушну, наполегливу боротьбу, щоб отримати премію ім. Чорновола. У мене є в планах створити програму про цю видатну людину. Також була низка подяк, зокрема від міністра екології та захисту навколишнього середовища. Це була іменна грамота. З останнього - диплом, від громади людей із ВІЛ/СНІД в Україні за те, що я їх підтримую, не одну програму присвячую цій темі.
 
- Наталю, ви достатньо багато досягли в Україні. Чи не плануєте виходити на міжнародний рівень, боротися за Пулітцерівську премію, розповідати про Україну за кордоном?

- Знаєте, я з вересня починаю активно займатися англійською мовою. У мене є пропозиція пройти стажування на Бі-бі-сі. Ви прочитали мої думки. Я думаю, що я саме цим шляхом і піду.

 
Наталю, Дуся за вас вболіває. Здоров'я вам. І вашим думкам.

 

Ваша Дуся

Фото Наталії Розинської