Світлана Пиркало. Хто це?
Відгадайте загадку: хто на Радіо Бі-бі-сі програму веде, і книжки пише, і літературні конкурси проводить, і їжу смачно готує, і у щасливому шлюбі перебуває? І в кожній із цих іпостасей умудряється бути неповторною. Правильно: це Світлана Пиркало, українсько-лондонська журналістка і письменниця, з якою я знайомлю вас сьогодні. Любити її варто за все, але якщо ви маєте схильність до кулінарії, то бігом на сайт «Главред», де Світлана вже не перший рік веде рубрику «Кухня егоїста». Егоїста - в хорошому сенсі слова, себто людини, чиє его полюбляє добре поїсти. (А хто з нас цього не любить?) Торік Світлана видала однойменну книжку, де всі її оригінальні, а часом екстремальні рецепти зібрані докупи. Коротше, з нею є про що поговорити. Оскільки вашу Дусю останнім часом до Лондона не заносило, поспілкуватися із Світланою допомогла молода журналістка Олександра Лeтинська.
- Світлано, чим ти зараз займаєшся в Лондоні?
- Працюю продюсером Української служби Бі-бі-сі: ти можеш вести програму, можеш її продюсувати. Продюсувати - означає складати один до одного репортажі, вибудовувати їх у правильному порядку, стежити, щоб усе записалося. Тобто продюсувати - це не значить, що я великий продюсер, і в мене три дєвочки, в яких я вкладаю гроші, а вони там стрибають по сцені. Тут мається на увазі «той, хто виробляє», «виробник». А саме у нас журналістське виробництво.
- Книжка року від Бі-бі-сі - це чия ініціатива?
- Ще давно у мого колеги Богдана Цюпина з Бі-бі-сі була ідея, щоби наші читачі-слухачі писали на веб-сайт, що вони читають і що їм подобається. А коли за збігом обставин виявиться, що найбільше написано про якусь одну книжку, ми назвемо її своєю «Книжкою Бі-бі-сі».
Зрештою ми почали обговорювати цю ідею серйозно. Я запропонувала, щоб читачі не випадково писали, бо я не певна, що вони спонтанно напишуть саме про ту книжку, яку справді читають. Я знаю, що дуже легко організувати подібні дописи, і в нас були такі приклади, коли люди розсилали спам, мовляв, голосуйте за мене, напишіть на Бі-бі-сі. Тож спочатку ми домовилися, що у нас буде грошовий приз і журі, що оцінюватиме, які книжки подають слухачі. Слухачі подавали багато книжок, ми робили голосування і в Інтернеті, і журі, а потім зводили їх докупи. Наступного року ми збагнули, що розпочалися цілеспрямовані інтернет-кампанії, спами, намагання просунути певні книжки, і ми були змушені відмовитися від інтернет-голосування взагалі... Певні люди почали тицяти на одну книжку, потім вимагати, щоб ми цю книжку проголосили... Словом, є у нас такі люди...
- Це люди з України чи з Бі-бі-сі?
- Та з України, звичайно! Ми побачили, що у принципі люди голосують, але результати голосування в Інтернеті не допомагають, бо потім нам пересилають оті листи типу «Голосуйте за мою книжку! Я цікаву книжку написав!». Іноді люди з доброти душевної так і голосують, потім відрив дуже великий, а коли читаєш книжку - розумієш, що вона... не те що погана, а її взагалі допускати не можна!
- Ходять чутки про скандал, мовляв, Світлана Пиркало агітувала за якусь там книжку...
- Світлана Пиркало агітувала...
Був у нас такий товариш - Ігор Каганець, він написав книжку про те, що Ісус був арієць, і що євреїв треба гнобити, бо вони вкрали в нас історію, і подав її. Книжка почала дуже активно набирати голоси, так що ми її, звичайно, у наступний етап і не взяли, бо, по-перше, це накрутка, а по-друге, коли я почала її читати, зрозуміла, що вона до літератури не має жодного стосунку, та і взагалі, за нашими принципами, таких книжок у конкурсі не повинно бути. На той момент у нас ще не існувало чітких правил, в яких було би написано, що ми расистську літературу не беремо.
Тоді вони (група підтримки цієї книжки. - «Дуся».) знайшли в Інтернеті, як я під ніком писала на якийсь сайт, мовляв, у нас тут майданівець є, так заходьте до нас на голосування, хто читав його книжку, можете й проголосувати. Це те, що я написала. Це можна сприймати за агітацію? Не думаю. Я ж не закликаю голосувати за те, чого люди не читали і що їм не подобається! Якщо комусь сподобалося - можна проголосувати. Мені книжка сподобалася, але ж я не просила членів журі голосувати за неї чи обирати її. Книжка дуже маленька, вона б не стала переможцем, але мені сподобалась, і я хотіла, щоби її прочитало більше людей. Чи я можу це робити? Я вважаю, що так. Ідея конкурсу і полягає в тому, щоби просувати цікаві книжки...
- А як щодо поезії?
- Я пісні теж люблю і вірші читаю... До речі, є такий поет, Тарас Федюк, який протегує молодих поетів, видає багато книжок поезії і каже, що вони непогано продаються. Добре почала продаватися книжка, яку ми визнали книгою Бі-бі-сі минулого року - це «Андріївський узвіз» Володимира Діброва. Це вже достатньо відомий автор середнього віку, давно живе в Америці, викладає в Гарварді. Він написав дуже цікаву книгу про Київ.
- Гаразд, а ти вже думала, що буде після Бі-бі-сі?
- Подивимося, коли Бі-бі-сі закінчиться, а там видно буде.
- А в політику, приміром, податися не думаєш?
- Боже збав! Та ви уявляєте, що з душею буде, коли потрапиш у це середовище? Що трапляється з людиною, з її - в англійській є таке слово - integrity?!
- Тобто не скурвитися у політиці неможливо?
- Таких прикладів в українській політиці я поки що не бачила.
- А в світовій?
- У світовій - люди по-іншому підходять до політики. Вона там не така вигідна. Політика найвигідніша тут, бо тут люди крадуть такими масштабами, які й не снилися нікому! Я працювала в Народному Русі кілька років, тож при тому що Народний Рух - така ніби благосна партія, навіть там на мікроскопічному рівні, якщо ти хочеш обратися керівником якоїсь ланки (з десяток молодих рухівців), тобі вже треба інтригувати! Чим вище - тим більші ставки, і в якийсь момент ти розумієш, що вже готовий пройтися по своїх друзях, бо вважаєш, що ти переслідуєш якусь вищу мету, боротимешся за Україну, за людей, коли досягнеш певної позиції, за якої ти можеш упливати на щось. А потім раптом розумієш, що, досягнувши мети, ти вже не матимеш особливих принципів. Якщо комусь із наших нинішніх політиків удалося зберегти принципи, людяність і розуміння того, куди вони йшли, то я їх вітаю.
- Твої книжки вже називають емігрантською літературою, або літературою діаспори?
- Ще ні. Може, ви назвіть першими :). Насправді певною мірою вони такими є. «Не думай про червоне» від початку до кінця написана в Лондоні, але ще з відчуттям тісного зв'язку з Україною. А зараз я буду щось писати, і це, очевидно, буде якась емігрантська література.
Оце дивлюся на Свєту, і охоплює мене суміш радості і смутку. Радість - від того, що є в нас такі люди. Смуток - від того, що вони є не зовсім у нас. Хоча, напевно, треба на це більш глобалізовано дивитися.
Цілую в носик, ваша Дуся.
Письменниця Світлана Пиркало, яку ще зовсім нещодавно називали молодіжною, народилася 1976 року. Закінчила Київський національний університет ім. Т. Шевченка за спеціальністю «Філолог. Викладач української мови та літератури» в 1998 році. Світлана Пиркало завжди прагнула заробляти копійку самостійно і чесно, пройшовши шлях від секретаріату Народного Руху через журнал «Єва» та канал «1+1» до Української служби Бі-бі-сі. Творчий, як то кажуть, доробок складають Перший словник українського молодіжного сленгу, кілька видань «Зеленої Маргарити» (2000, 2003), «Без Табу про «Без Табу», написана спільно з Миколою Вереснем і Тетяною Ворожко (2002), роман «Не думай про червоне» (2005, 2006). А також багато публіцистики, хорошої і різної, зокрема, щотижневі колонки до «Газети по-українськи», проект «Кухня егоїста» на веб-сайті «Главред». Світлана Пиркало зустрічалася з кількома хлопцями на своєму віку, і з дуже гарними, і з повними відморозками, але одружилася лише в 2005 році. Живе з чоловіком Дерелом, американським комп'ютерником, у Лондоні.
.
Біография - с www.fact.kiev.ua
Фото - www.greenpes.com та Олександри Лeтинської
