Пилип Іллєнко: «Ми маємо дивитися все, що показують у Росії?»

Останнім часом в індустрії теле- і кіновиробництва обговорюють три теми: копродукцію з Росією, новий закон про підтримку державою вітчизняного кіно та держзамовлення. «ДМ» приділяє чимало уваги цим темам, зокрема, днями ми опублікували детальний перелік кроків, які, на думку фахівців кіноіндустрії, потрібні, щоб запрацював новий закон.

З головою Держкіно Пилипом Іллєнком ми поговорили про всі ці проблеми, зокрема й про те, чи буде держзамовлення, як воно працюватиме, які фільми можуть отримати фінансування державою і як агенція розподілить більше мільярда гривень у разі їх отримання.

— Які документи мають надати телекомпанії, щоби підтвердити копродукцію та отримати прокатне посвідчення Держкіно?

— Справа в тому, що в українському законодавстві фактично немає чіткого визначення, що таке копродукція. Крім випадків, спеціально описаних у певних міжнародних документах, наприклад, у Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво. Але ці правила стосуються лише фільмів і не регламентують виробництва серіалів. У зв’язку з цим періодично виникають питання чи дискусії щодо визначення копродукції серіалів. Тож ми ще в травні запропонували індустрії виробити спільний підхід. До цього процесу була також залучена й Нацрада з питань телебачення та радіомовлення. Тривав він дуже довго, ми неодноразово збиралися, дискутували і досягли спільної позиції, викладеної в Меморандумі. Наразі ми вивчаємо положення цього меморандуму. Принципових питань у нас немає, адже в ньому відображена саме та позиція, яку ми також готові прийняти. Я сподіваюся, що ми почнемо користуватися цим меморандумом, а юристи попрацюють над тим, щоби знайти спосіб інкорпорувати його положення в базу нормативних документів.

— Які основні положення цього Меморандуму?

— У ньому передбачається введення бальної системи, аналогічної системі тієї ж Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво. Тепер продукт буде оцінюватися відповідно до системи певних показників. При цьому деякі показники є обов’язковими. Наприклад, певна кількість зйомок неодмінно має відбутися в Україні. Тому що, на мою думку, зйомки — найбільш об’єктивна ознака спільного виробництва. І саме наявність такої умови, окрім регуляторної функції, ще й додатково стимулюватиме розвиток власного виробництва. З часом обсяг цих показників має збільшуватися.

— Сергій Созановський стверджує, що, відповідно до Меморандуму, нині зйомок в Україні має бути не менше 20 %, наступного року — 40 %, а далі — 50 %.

— Я точно не пам’ятаю, які там відсотки, але принцип такий, прогресивний. Зазначу, що ці правила не стосуються фільмів, на які вже були видані прокатні посвідчення. Якщо таку практику буде застосовано, слід внести ці норми на рівні хоча б підзаконного акта. Поки що цей меморандум матиме рекомендаційний характер. Та оскільки всі основні гравці з цими положеннями погодилися, сподіваюся, угода буде виконуватися. Подивимось, наскільки працює саморегуляція індустрії.

— Цей меморандум стосується тільки спільного виробництва з Росією?

— Так. У нас немає потреби врегульовувати копродукцію з іншими країнами, тому що в нас не заборонений до показу продукт інших країн. Також цей меморандум стосується винятково телевізійного контенту. Тобто в нас немає заборони на прокат кінофільмів російського виробництва, незалежно від року їх створення. А заборона по року виробництва стосується лише тих фільмів та серіалів, які демонструються на телеканалах.

— Припустімо, в серіалі «Останній коп» є 20 % зйомок в Україні, але вони є технічними: панорами Києва, вулиці, зняті однією камерою з вікна автомобіля, та щось подібне, щоби глядач впізнав місто, в якому розгортаються дії, — й ці кадри просто додано в готовий продукт, знятий у Росії. У такому разі це буде вважатися копродукцією?

— 20 %, чи скількись там відсотків, буде рахуватися за фінальним хронометражем серії чи телефільму. В кіно справді є складніші в постановці кадри і якісь простіші зйомки. Але ми дійдемо до повного маразму, якщо введемо оцінювання ще й за такою ознакою. Це нереально — ми паралізуємо будь-який процес видачі прокатних посвідчень. Уявіть собі, скільки серіалів подається до нас із проханням отримати прокатне посвідчення. І коли кажуть, що якийсь серіал схожий на інший — як ви уявляєте, що ми це маємо впізнавати? Ми маємо дивитися все, що показують у Росії? Ми не проводимо порівняльного аналізу серіалу чи фільму з іншим. По-перше, це технічно неможливо. По-друге, ми не зобов’язані. Якщо в нас є сумніви щодо наявності пропаганди в серіалі, ми віддаємо його Експертній комісії, вона дивиться й голосує. Серіал «Останній коп» був наданий нам на розгляд у березні й він отримав достатньо схвальних голосів від Комісії, причому з хорошим запасом. Я його не дивився, але згідно з документами, які надала компанія, що отримувала прокатне посвідчення, цей серіал — копродукція з Росією. І в нас не було жодних підстав відмовляти у видачі прокатного посвідчення. Тепер, враховуючи скарги, ми призначили додаткову перевірку, й уже знаємо, що перевіряти.

— Нову бальну систему також прописано в новому законі про державну підтримку кінематографії, ще не підписаному Президентом. Розкажіть, будь ласка, про зміни, які відбудуться у виробництві згідно з новим законом.

— У новому законі прописані дві бальні шкали. Одна з них стосується визначення «національного фільму» — тепер для того, щоби фільм мав статус національного й отримав державне фінансування, є обов’язкові вимоги. Це в першу чергу стосується мови: вона має бути або українською, або кримськотатарською, в окремих випадках може бути 10 % реплік іншою мовою, якщо це виправдано сюжетом. Окрім мови, щоб отримати цей статус, треба буде набрати за шкалою певну кількість виробничих балів.

— В Україні є режисери, які традиційно знімають російською. Як цей закон вплине на них?

— Зніматимуть українською, якщо хочуть отримати для свого фільму статус національного. Для фінансування фільмів, знятих російською мовою, є Росія.

— Так, звісно. Але ж є, наприклад, Кіра Муратова або Роман Балаян, які, на мій погляд, є національними режисерами.

— То знімуть один раз у своєму житті один фільм українською — що в цьому поганого? Це ж стосується тільки державного фінансування — приватним коштом вони можуть знімати будь-якою мовою. Але якщо за фільм має платити держава, то прийнято рішення, що держава буде фінансувати тільки фільми цими мовами. Якщо ж фільми Муратової чи Балаяна будуть створюватися в копродукції з європейськими виробниками, діятимуть правила Конвенції, й тоді державне фінансування можуть отримати фільми й іншими мовами. Але все одно ми в контрактах попросимо зробити для українського прокату український дубляж.

Я взагалі не розумію, чому йдеться про те, що хтось не може зняти фільм українською. Традиційно вони знімали російською, але, мабуть, тому, що законодавство дозволяло або вони знімали за приватні гроші. Тож я не бачу ніяких обмежень щодо творчості цих видатних режисерів. До речі, тут немає ніякої революції: ми й зараз не знімаємо фільми російською мовою.

Статус національного фільму дає певні пільги та преференції, деякі діють зараз і будуть продовжені, а ще, сподіваюся, будуть створені нові. Та для цього нам ще треба прийняти зміни в три закони, зокрема до митного й податкового кодексів.

— Друга шкала, прописана в Законі про державну підтримку кінематографії, — це так званий культурно-виробничий тест?

— Так. Він прописаний для того, щоби виробник міг отримати субсидію у вигляді компенсації в розмірі 25 % витрачених коштів. Ця стаття закону стосується будь-яких фільмів: і копродукції, і просто українських чи іноземних фільмів, знятих в Україні. Система оцінки, не буду приховувати, запозичена в Чехії, де вона успішно працює, і спрямована вона на те, щоби сюди не просто приїжджали знімати фільми заради локацій, а й використовували певні місцеві кіноресурси — знімальні групи, сервіси, послуги, орендували техніку або павільйони. Ця шкала також вимагає, щоб фільм, який претендує на повернення частини коштів, мав певний культурний зв'язок з Україною або Європою, — але ці вимоги не суворі та можуть бути легко виконані.

Також є вимога до суми витрачених коштів: наприклад, претендувати на компенсацію можуть художні фільми, які отримали певну кількість балів та мають бюджет близько десяти мільйонів гривень. У законі цю суму зазначено не в гривнях, а в прив’язці до мінімальної заробітної плати, — вона постійно індексується, й таким чином буде враховано рівень інфляції. Бо десять мільйонів через пару років може бути не такою великою сумою — ми вже мали негативний досвід.

— Чи стосуються ці компенсації телевиробництва?

— Так. Кеш-рібейти стосуються всіх видів виробництва — і для художніх, і документальних стрічок, для анімації, телесеріалів і навіть для музичного відео й рекламних роликів. Для кожної категорії встановлюється мінімальна сума, яку має бути витрачено на виробництво.

— Які зміни треба внести в податковий, митний і бюджетний кодекси, щоби цей закон запрацював?

— Щодо митного й податкового кодексів: ці зміни стосуються в основному пільгових чи спеціальних режимів оподаткування для операцій, пов’язаних з постачанням послуг кінематографічного характеру. Або, як у випадку митного кодексу, імпорту певної категорії товарів, потрібних кіноіндустрії. Також щоби запрацював Державний фонд підтримки кінематографії України, щоб він мав надходження й видатки, треба прописати в бюджетному кодексі певні норми. Проект закону про внесення змін у бюджетний кодекс уже проголосований у першому читанні й розглянутий профільним комітетом, тобто він уже готовий для винесення в зал. А проекти двох інших законів про внесення змін до митного й податкового кодексів щодо державної підтримки кінематографії нині на розгляді в комітетах, і ми активно працюємо з експертами, щоби відпрацювати оптимальну редакцію цих законопроектів.

— Якщо закон запрацює, наступного року Держкіно отримає близько мільярда гривень, так?

— Теоретично  – так. Але на сьогодні вже є проект бюджету, винесений на розгляд парламенту, і його формування розпочалося задовго до появи закону. Тому це буде залежати від того, коли вступить у дію закон.

— Як витрачатимуть ці кошти? Чи розглядається можливість їх використання не лише на традиційні пітчинги, але й на державне замовлення фільмів?

— Можливо, державне замовлення буде. Я, наприклад, вважаю, що це потрібно робити. Тому що на сьогодні система відбору проектів на пітчингах є хорошою, — чесно кажучи, я не знаю, як ще можна її вдосконалити, — але до певної міри якість відібраних проектів залежить від того, як їх було подано. Тому ми не можемо бути проактивними у формуванні редакційної політики — назвімо це так, — на кшталт того, як це побудовано у випадках, коли витрачаються приватні гроші. Приватний інвестор розуміє, який продукт йому цікавий, і якщо цей продукт йому ніхто не пропонує, він його створює сам, стає не просто донором, а й продюсером. Ми хочемо частину коштів, — звісно, не всі, — витратити саме таким чином. Тому що для нас очевидно, що в деяких випадках навіть проведення тематичних конкурсних категорій не є ефективним способом отримати якісні проекти, які б задовольнили наші побажання на ту чи іншу тематику.

— Які фільми потрібні нині Україні?

— По-перше, ми говоримо про умовну ситуацію, оскільки в реальності такого держзамовлення ще не існує. По-друге, є речі, які для держави є певним викликом. Наприклад, відсутність певного контенту, присвяченого цілим пластам нашої історії чи сьогодення. Очевидно, що на ту чи іншу тематику держава може захотіти створити той чи інший фільм.

Ми все одно будемо визначати тематику, порадившись принаймні з експертним середовищем, а можливо, і з громадськістю — не виключаю, що рішення про тему або якийсь її цікавий аспект може визначатися шляхом широкого онлайн-опитування, наприклад. Але особисто мені здається, що нам бракує фільмів, які засобами кінематографа руйнували б якісь міфологеми, що ми в широкому суспільному дискурсі успадкували від нашого радянського минулого. Це не обов’язково означає, що йдеться про історичне кіно: це можуть бути і сучасні історії.

— Який відсоток від усіх коштів, отриманих Держкіно, може бути втрачений на держзамовлення?

— Зараз не можу сказати. Звісно, що це буде не більше 40-50 % від усіх грошей.

— Чи є якісь механізми, що дозволять реалізувати держзамовлення?

— У новому законі як один із виробничих етапів, який держава тепер зможе фінансувати, ми ввели пункт «девелопмент проекту». Це один з інструментів реалізації практики держзамовлення: але це не тільки на цьому етапі державним коштом фінансується ще не фільм, а розробка проекту у вигляді написання сценарію, калькуляції витрат, скрипт-докторінгу інших речей. Тепер держава й у випадку конкурсів, й у випадку ймовірного державного замовлення  зможе оплачувати ці витрати. Буде сформовано Раду, яка контролюватиме всі витрати, вона ж формуватиме відповідні експертні комісії, тому що і держзамовлення буде також реалізоване через конкурси. Нині ми проводимо конкурс проектів цілісно, а так зможемо провести конкурс, наприклад, сценарію; так само для роботи над ним ми можемо на конкурсі сформувати знімальну групу і так далі. Або ми зможемо запропонувати комусь реалізувати цей проект, якщо знатимемо, що в Україні є режисер, який зараз не працює та здатний реалізувати такий проект. Все одно Експертна комісія й Рада будуть затверджувати цю кандидатуру. У будь-якому разі це не буде так, що я захотів зняти про щось фільм і призначу когось його знімати. Це буде робитися публічно і при залученні експертного середовища.

Ще раз наголошую, що це лише теоретичне обговорення: нам ще треба дочекатися підписання закону, розробити безліч підзаконних актів, тому на разі трошки зарано розробляти модель держзамовлення.

— У випадку держзамовлення Держкіно буде фінансувати всі 100 % виробництва?

— Ми зможемо фінансувати ряд фільмів стовідсотково, а в інших випадках — до 80 %, адже знайти ще 20 % фінансування для нинішнього ринку реально. 50 % — ні, особливо це стосується історичних фільмів. Тому що дуже важко знайти гроші в приватному секторі у такому обсязі. І навіть попри глядацький інтерес, жодна стрічка на історичну тему останніх років на українському ринку не повернула вкладених у неї грошей. Навіть теоретично це неможливо, тому що історичне кіно — це дуже дорого. Поки що навіть неісторичне українське кіно не повернуло грошей. І не плутайте українське кіно й кіно, зроблене в Україні. Тому що головний маркер того, що це українське кіно, — українська мова. І культурний контекст.

— На останньому пітчингу відбулася доволі жвава дискусія щодо теми фільмів, які можуть бути підтримані державою. Наприклад, деякі цікаві на рівні сценарію, але не дотичні до України проекти не отримали підтримки. Чому?

— Я не хочу коментувати, чому отримали чи не отримали кошти ті чи інші проекти. Експертна комісія поставили бали, ми порахували, скільки фільмів можуть отримати фінансування відповідно до внесеного до парламенту проекту бюджету, і вийшло, що середній бал повинен складати 35. На пітчингу були проекти, які не добрали 0,11 бала, наприклад.

Особисто мені прикро, що деякі проекти не отримали підтримки, але я намагаюся бути незаангажованим. Я вважаю, що всі проекти, принаймні в другому турі, були хорошими, але будь-який конкурс побудований так, що хтось програє. Я можу тільки побажати пробувати ще — це не останній конкурсний відбір. У нас багато проектів перемагає не з першого разу. Практично всі, хто не виграв із першого разу, суттєво змінювали проект, тобто автори переробляли його, враховуючи висновки експертів, які ми анонімно, без зазначення імен, надаємо авторам на вимогу.

Але я хотів би додати, що мене дуже засмучують звинувачення людей, які програють конкурс: для деяких програш стає доказом «змов» або «нечесної гри», і ці звинувачення озвучуються публічно. Я думаю, що всім представникам індустрії треба критично ставитися насамперед до себе й думати про те, що, можливо, проект був недосконалим і міг би бути кращим. Програвати треба гідно, а не звинувачувати всіх безпідставно у якихось непрозорих рішеннях. Я не знаю, яким чином зробити роботу експертів ще більш прозорою, ніж вона є зараз. Щоби вони при цьому працювали ефективно й ми знаходили охочих працювати в комісії, тому що вони працюють фактично безкоштовно, отримуючи символічні гроші.

Фото: holos.fm