Шевченко проти «Памфіра». Кіноспільнота заявила про інформаційну кампанію, яка дискредитує стрічку Сухолиткого-Собчука
Передісторія. 6 лютого відбувся третій тур конкурсу на здобуття Шевченківської премії. В результаті якого в номінації «Кіномистецтво» опинилося дві стрічки: «ЮКІ» Володимира Мули та «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука.
Інший фільм, «Тарас. Повернення», зі змагання вибув.
Шанувальникам це не сподобалося і, переважно у фейсбуці, вони почали писати, що рішення неправильне. Ба більше, з'явилося багато дописів і коментарів, у яких ішлося, що «Памфір», мовляв, стрічка ледь не антиукраїнська. Бо показує персонажів, які не здатні впоратися з життєвими негараздами і здаються на першому ж етапі.
Глядачі вирішили, що режисер проводить аналогії з Україною і в такий спосіб закликає нас усіх теж здаватися.
На сторінці режисера фільму «Тарас. Повернення» з'явилося безліч перепостів із матеріалами, автори яких гніваються не на жарт. Ось, приміром, Володимир Голота накатав цілу статтю в «україноцентричну газету “Сурма”». Дозволю собі кілька цитат:
«Де ж та надія? Підкоритися кримінальному авторитету і робити те, що той накаже? Здатися іноземцям з піднятими руками? Режисер дарує нам не надію, а перемогу і тріумф “Морди”. Надія залишається лише в одному і дуже печальному: попри втрати, доповзти до Європи… і здатися в найми тій Європі. Тим самим звільнити свою землю для когось.
Так. Саме це я відчув після перегляду. Автор фільму краде в мене мою Україну, руйнує і ґвалтує її, спотворює до непізнаваності. Не люди — а покручі. І раби. І покидьки. І лайно. Навкруги. Вихід один — тікати звідси подалі і не повертатися. Отаке “памфірське” враження… Але це моє… суб’єктивне…»
«Він не славить, а ганьбить Україну перед усім світом. Це масштабна потужна інформаційна атака проти нас всіх за гроші українських платників податків. Агов, СБУ!»
Також активною є фейсбук-група фільму «Тарас. Повернення». Наприклад, у ній репост ось такого матеріалу.
Це стаття на сайті «Український репортер», яку написав той же таки Володимир Голота, який підписується підприємцем із 29-річним стажем. Тут він ще більш полум'яний, ніж у попередньому матеріалі:
«Чому мені під час перегляду такої стрічки стає пекуче соромно за Україну й українців? Чому я маю “їсти” це все, яким ви мене намагаєтесь нагодувати через свої так звані кіна? Ще більший цинізм цієї ситуації — що знімають такі фільми за державні кошти, тобто за гроші платників податків, тож і за мої гроші».
«Тоді, через 30–50 років, хай знімають собі таке любителі депресивного кіно. Але не за гроші українських платників податків. Жодна країна за бюджетні кошти не створювала подібні саморуйнівні речі саме в роки свого запеклого військового протистояння з ворогом. Ні Штати, ні Європа. Пізніше — так, знімали й такі кінокартини. Але не під час війни.
І ще такі фільми не мають винагороджуватися найвищими державними преміями. Бо це неправильно. Це руйнує всіх і все. Невже не Тарас Шевченко, а “морда” і “по*буха” отримають найвищу Національну нагороду України?!»
Про стрічку «Тарас. Повернення» пан Володимир пише зовсім по-іншому:
«Воістину, фільм, який зачаровує з перших хвилин і не відпускає попри двогодинну тривалість до самого кінця. Вже від початкових кадрів по хребту біжить холодок, бо бачиш перед собою ЖИВОГО Тараса Шевченка: молодого і жвавого, бунтівного і непокірного, сумного і веселого. Так, ніби режисер та оператор сіли в машину часу і відзняли реального Тараса в 1857 році.
Я багато можу писати про цей кіношедевр. І, до речі, забігаючи наперед, кожен кадр, кожен короткий епізод фільму відповідає вище вказаному визначенню в Пункті 1.2 Положення про Національну премію України імені Шевченка».
Сам же режисер Олександр Денисенко стверджує, що навколо його фільму відбуваються небачені спецоперації. В інтерв’ю ютуб-каналу ГІТ він каже таке:
«Я не знаю, як це пояснити, я знаю тільки одне: що я знімав фільм про вільну людину Тараса Григоровича Шевченка, який виборював особисту свободу в умовах страшного, трагічного заслання. Коли його могли вбити кожної секунди, бо він був безправним солдатом….. Я думаю, що ця ідея свободи через особистість, вона є основою свободи усього народу, всієї нації. І цей фільм через те всіх лякав. Тому що я не бачу зараз української влади».
«Те, що вони знімають зараз — це депресуха. І коли б це сталося у США, то всіх би міністрів і голів Держкіно знімали. Тому що депресивне кіно знімати в час війни — це занадто велика розкіш».
Такі неймовірні висновки призвели до цілої хвилі збурення. З цієї причини чи ні, але перемогу в номінації «Кіномистецтво» взагалі ніхто не отримає.
І вже тут обурилася частина кіношників: Національна спілка кінематографістів України, Національна академія мистецтв України, Українська кіноакадемія та Спілка кінокритиків України. Ось їхня заява на сайті Спілки кінематографістів та фейсбук-сторінці Української кіноакадемії.
«...прихильники фільму, який мусив зійти з дистанції, і його автор розгорнули, сказати б, доволі потужну пропагандистську кампанію з метою дискредитації кінострічки “Памфір” і його режисера. Було використано соціальні мережі задля консолідації прихильників фільму-опонента під нібито патріотичними гаслами, у контексті яких “Памфір” кваліфікувався його недругами як такий, що орієнтує українців на поразку. Попри те, що це є не більше ніж фальсифікацією.
Не доводиться сумніватись у щирості захисників кінострічки “Тарас. Повернення” (а йдеться про неї), але ця щирість трансформувалась, по відношенню до “Памфіра”, у вульгарну методу обпльовування і дискредитації мистецького твору, який інтерпретували і примітивізували у найгірших традиціях недавнього минулого.
У підсумку Шевченківська премія у номінації “Кіномистецтво” не отримала переможця. Попри те, що серед претендентів був “Памфір”, кінотвір світового мистецького рівня. Суспільству надіслано неправдиве сповіщення: нібито нині в українському кіно відсутні фільми, заряджені високими художніми ідеями, наснажені потужною громадянською енергетикою. Це сталося за умов, коли масове суспільство (не плутати із суспільством громадянським!) продемонструвало усі свої сумнівні “переваги”, зокрема уміння консолідовано тиснути на інституції, державні та громадські.
Успішність цієї кампанії — украй тривожний симптом. Нам видається, слід осмислити те, що сталося, і внести певні корективи у стратегію і тактику селекції культурних текстів в Україні, захисту ідеалів високої культури від профанних проявів так званої демократизації».
Ось частина коментарів.
Взагалі, стрічка «Тарас. Повернення» — надзвичайно цікавий, так би мовити, кейс. Режисер Олександр Денисенко справді відомий своєю конфліктністю. Особисто мене він одного разу забанив за те, що я написала позитивний відгук на його фільм. Напевне, щось переплутав, бо потім зафрендився.
Його стрічку про Шевченка особисто я вважаю доволі цікавою і незаслужено, не побоюся цього слова, злитою. Так, вона дещо олдскульна, навряд чи могла б узяти нагороди на якихось престижних кінофестивалях, але знята доволі майстерно, і сам образ Тараса в ній є досить непересічним. Він там — зовсім не стражденний митець, а жвавий, розумний чоловік із гарним почуттям гумору. І саме в цьому фільмі чудово показано, чому він так подобався жінкам. Проте, на моє переконання, з мистецького погляду стрічка все ж у рази слабша за «Памфір».
Хоча були й доволі негативні рецензії, приміром Кирило Пищиков для LB писав таке:
«Шевченко в цьому фільмі взагалі вийшов карикатурним і досить поверховим — він тут не жива людина, а скоріше симулякр Шевченка і всіх сучасних про нього уявлень. Мученик, патріот України, поет, художник, гуманіст, поліглот, практично святий — все це є у фільмі Денисенка, але ось живої людини, за яку хотілося б переживати, тут немає. Одна з хвороб, на яку страждав Тарас перед своєю смертю, був цироз печінки, але показати світоч української літератури п’яницею на великому екрані означає позбавити його ідеальності. Якщо Шевченко вже і випиває в кадрі, то це не просто пияцтво, це пафосний жест і висміювання офіцерів царської армії».
Ця робота ніяк не могла дійти до прокату, а коли дійшла, то не стала подією. Режисер звинувачував продюсера Володимира Філіпова, що той закопує стрічку і навмисне не випускає у прокат. І справді, ситуація була вкрай дивною. Я дивилася цю роботу на закритому показі, і глядачів навіть просили нічого не писати про неї.
Звісно, я написала. Бо жодних притомних аргументів, чому цей фільм такий таємний, нам не навели. А ще пізніше, коли «Тарас. Повернення» вийшов у прокат, я написала знову. Вказавши, що зали порожні. І запитала читачів, чи чули вони про таку роботу. Як виявилося, не чув майже ніхто. І не дивно, бо жодної рекламної кампанії не було.
Але це ще не все. Багатьох користувачів страшенно обурив кадр, на якому Тарас грає на балалайці. Із таким же рівнем патетики та екзальтації сотні людей почали коментувати і перепощувати допис та писати, що це — ганьба. Що це — антиукраїнський фільм і диверсія. Звинувачували режисера в роботі на Росію.
Зовсім не здивуюся, якщо ці самі люди нині у підривній діяльності звинувачують «Памфір», а фільм про Тараса захищають і нарікають шедевром світового кінематографу. Що ж, не вперше і не востаннє. Нагадаю, що свого часу українці масово звинувачували в антиукраїнськості різні вітчизняні роботи, які так чи інакше критикують дійсність. Найгучніше це відбувалося з «Плем'ям» Мирослава Слабошпицького, який отримав нагороди в Каннах і взагалі є одним із найтитулованіших українських фільмів.
А ще на початку осені минулого року частина польських політиків звинувачувала нову роботу Агнешки Голланд «Зелений кордон» в антипольськості. Відповідні заяви зробили президент Анджей Дуда, міністр юстиції Збіґнєв Зьобро (порівняв стрічку з нацистською пропагандою) та заступник міністра внутрішніх справ Блажей Побожі (заявив, що робота шкодить Польщі та полякам). Не дивно, бо режисерка фактично звинуватила керівництво країни в міграційній кризі 2021 року і показала жорстке ставлення поліції та прикордонників до біженців, які застрягли на білорусько-польському кордоні.
Що ж до глядачів, то в них виявилося інше враження. «Зелений кордон» увійшов до списку найкасовіших стрічок у польському прокаті 2023 року.
Фото: кадри з фільму «Памфір» і «Тарас. Повернення»
