«Тимошенко — єдиний мужик в українській політиці»: росіяни знову випустили треш-серіали про Майдан. Навіщо нам про це знати?

Хтось стібеться, а хтось бідкається. Мовляв, дивіться, російська пропаганда не спить, а ми тим часом нічого не робимо. 

Ця дискусія і справді не дуже проста. Пам'ятаєте історію з російською стрічкою типу про Бучу з назвою «Свідок»? Там ще злісні укронацисти не дають благородним російським солдатам врятувати місцеве населення від вселенського зла у вигляді НАТО і фашизму.

Багато українців страшенно переживали, що цю стрічку з успіхом показуватимуть іноземцям і це завдасть нам багато шкоди. Проте «Свідок» виявився настільки кепсько зробленим кавалком лайна, що його не захотіли дивитися навіть російські ура-патріоти — у прокаті він із тріском провалився. 

Судячи з трейлерів, два нові серіали про Революцію гідності та окупацію Криму будуть ще гіршими. Їх уже почали показувати на телеканалах НТВ та «Первом».

«Переведи її через майдан» позиціонують як політичний трилер. Назва, нагадаю, перефразовує знаменитого вірша Віталія Коротича «Переведіть мене через майдан». Головний герой — полковник СБУ, який розслідує грабунок донецького банку, що в результаті приводить його до політичних перипетій.

Ну а далі — усе передбачувано: держпереворот, брат на брата, зовнішнє управління. 

Як і в багатьох російських недоагітках, ми бачимо карикатурних учасників Майдану. 

Один із них несамовито верещить: «Йдемо з факелами на Майдан!!!».

Нещасний Янукович потрапив у глухий кут, і його хочуть ліквідувати. 

Головний герой каже беркутівцям, що не дасть їм стріляти «по мирняку». 

У трейлері Юлію Тимошенко, яка сидить у колісному кріслі, американці схиляють до співпраці, адже вона «єдиний мужик в українській політиці». 

Знімали цей високошедевральний контент, зокрема, за підтримки Інституту розвитку інтернету. Про нього ми дізналися, коли обговорювали «Слово пацана». Це організація, яка займається фінансуванням їхніх патріотфільмів та серіалів. 

Інший серіал, який нині показують на НТВ, називається «10 днів до весни» і знятий десь у такому ж стилі. Фінансував його теж Інститут розвитку інтернету. Автори розповідають про окупацію Криму, але це в них називається «кримская вєсна». Події на Майдані автори теж зображають у карикатурному стилі. Бачимо агресивних радикалів, які хочуть іти стінка на стінку з добросердними беркутівцями.

Також бачимо, як одного з них (беркутівця) жорстоко б'ють десь між наметами. 

Отже, який можемо зробити висновок? Адже разом із бурхливим обговоренням цих поробок (переважно в дуже іронічному тоні) звучать традиційні заклики не тягти це лайно в український простір. Але передбачаю, що на нас таки чекають різні матеріали з розборами цих серіалів. 

Як на мене, ці розбори більше корисні, ніж шкідливі. І ось чому. Ми (точніше наші виробники фільмів і серіалів) повинні чітко усвідомити, як робити не можна. Бо російська кінопропаганда в описаному вище стилі не є ефективною — ми спостерігаємо всі ці умовні «Солнцепеки», «Ополченочки» та «Свидетели» вже впродовж десяти років, і їх зазвичай критикують навіть найбільш упороті рашисти. 

Те, що відбувається в їхньому просторі, — це, звісно, їхні проблеми. А ось наша проблема в тім, що доволі багато вітчизняних авторів беруться все це копіювати. Мовляв, бачите, як працюють росіяни, треба й нам так. Значення того самого «Свідка» роздули до небачених масштабів, хоча, повторюся, цей фільм став абсолютно провальним. Тому не зовсім зрозуміло, навіщо й нам робити таку саму неефективну роботу?

Яскравий приклад — фільм «Буча», який я подивилася зовсім недавно. І він мало чим відрізняється від оцих усіх «10 днів до весни»: це така ж примітивна карикатура, як і все вищеописане. 

І розкручується ця стрічка точно так само, як і роспропаганда, з використанням таких гучних слів як «потужний, «геніальний» і «це мають побачити в усьому світі». 

Єдине, що має насторожити, — це те, що через доволі потужне фінансування і принцип переходу кількості в якість росіяни таки видають іноді справді добротні пропагандистські проєкти. 

У нас, на жаль, такої кількості грошей немає, тому, напевне, мусимо їх витрачати значно обдуманіше. Тут ідеться як про задоволення попиту української аудиторії, так і вплив на іноземців. І ми знову доходимо висновку (який впродовж цих двох років тільки підтвердився), що ставку варто робити на якісну документалістику, автори якої не намагатимуться маніпулювати глядачем і створювати якісь відповіді росіянам. А доволі вдумливо, креативно і глибоко показуватимуть правду, адже вона на нашому боці. «20 днів у Маріуполі» чи недавно показані на Берлінале «Мирні люди» дуже добре підтверджують, що обирати потрібно саме таких підхід.