Розквіт і занепад української музики. На «Суспільне Культура» вийшов фільм про те, як росіяни руйнували наш шоубізнес
Ведучим проєкту став журналіст і учасник гурту «ХЗВ» Альберт Цукренко. Зокрема завдяки його участі фільм вийшов доволі виваженим, а це було зовсім не зайвим, бо в другій його половині спікери почали дуже активно шпиняти наших артистів, які до початку великої війни ручкалися з росіянами. За два дні відео на ютубі набрало більше 100 тисяч переглядів і багато схвальних відгуків.
Хоча й дискусії теж були. Наприклад, стосовно вибору гостей. Дехто з користувачів соцмереж не зрозумів, чому автори запросили Яніну Соколову (яка не має стосунку до музики), а не запросили Марійку Бурмаку (яка і стосунок має, і була свідком усіх цих трансформацій ще з кінця 80-х).
Цукренко каже: «Наші 90-ті — це український поп-ренесанс, який трохи згодом купила Росія. О, до речі, якщо 20–30-ті — це “Розстріляне Відродження”, 60–80-ті — “Задушене Відродження”, тоді можна сказати, що 90-ті — це “Куплене Відродження”».
Гроші, точніше їх кількість, стали однією з причин, чому українські артисти почали задивлятися в бік Росії. Сумно, але Ірина Білик наробила російськомовних пісень і втратила свою харизму. Та гроші — не єдина причина.
Музика не може бути поза політикою. І ця думка повторюється впродовж усього фільму. Я й сама так вважаю, хоча мене досі інколи запитують: а як же вона пов'язана з війною? Навіть інколи чую тези: «Ну я послухаю Земфіру, "Кровосток", — і від цього ж нічого не станеться».
Тетяна Микитенко, авторка проєкту «Рагулі», каже: «Такі історії, як історія про Ані Лорaк, чи історія про Лободу, чи історія про Maruv, чи там Наташа Корольова, Таїсія Повалій — це різні покоління українських співачок. І у всіх у них якась одна історія. Вони приїжджають в Москву, у них у Москві успіх. Дивіться, от можна успіху добитися тільки у “справжній столиці”. Але для чого їх використовують? Для того, щоб говорити: “От дивіться, ми приймаємо «хохлушок»”, з іншого боку — меншовартісне, але досягло успіху. За рахунок чого досягло успіху? Зa рахунок відмови від українського продукту».
Нардеп Володимир В’ятрович додає: «Відновлення якогось єдиного культурного простору, коли українці і росіяни дивилися одні серіали, коли українці і росіяни слухали одну музику, і це стало фундаментом, на який надбудовувалися вже певні політичні меседжі про “один народ”».
Сергій Притула каже: «На той момент в Україні вже виплекалась певна когорта виконавців, для яких Росія не становила інтересу від слова “взагалі”. Тобто слухаючи Сашка Положинського і гурт “Тартак”, ти собі слабо міг уявити, що в них є мета проїхaтися туром від Пермі до Уренгоя».
І тут Альберт Цукренко робить ремарку, що Сашко Положинський про це думав. А далі пряма мова музиканта, де він каже, що були пропозиції про те, щоб виходити на російський ринок, але «Тартак» відмовився.
Журналіст Віталій Портников іронізує: «Hаші співаки, звичайно, з радістю співали б англійською мовою і гроші заробляли в Сполучених Штатах, але там вони не будуть популярними. Барбaри Стрейзaнд з Лободи не вийде. Ну, значить, вийде пародія нa Aллу Пугачову». Ігор Кондратюк додає: «Ми проспали цей момент на початку двотисячних. І якось не стримали експансію, тому що вона задавила багатьох у зародку».
У фільмі згадують і вусатий фанк (так нині називають музику, яка у нас розвивалася в 1970-х), і міркують про те, чому Революція гідності не поборола засилля російських виконавців. Альберт Цукренко каже: «Барикади Революції гідності розділили не лише патріотичну частину суспільства по цей бік і захисників режиму по той, але й музичне ком’юніті. Одні підтримували Майдан і виступали на його сцені, інші трималися осторонь. A з початком російсько-української війни зробили вигляд, ніби нічого не відбувається».
І тут, нарешті, цілий блок про музикантів поза політикою, який вийшов найбільш емоційним. Ведучий каже: «Насправді, Майдан, Крим і Донбас проігнорувала, мабуть, більша частина української попсцени. Бажання нічого не міняти і ні від чого не відмовлятися стало усвідомленою позицією, але його прикривали слоганом — десь у 2015-16-17роках він ставав дедалі популярнішим — слоганом: “Музика позa політикою”».
Співачка Туча, музикант і військовослужбовець Саша Буль говорять про те, що деяким артистам просто було вигідно для їхніх кишень вірити в цю думку. У фільмі говорять про те, що 55% українців не вважали проблемою, що українські артисти виступають у Росії.
А Віталій Портников додає: «Союз розпався, не розпався культурний простір Союзу. І ми з вами все ж таки живемо в країні, де у більшості населення внаслідок оцього перебування в Російській імперії є серйозна криза ідентичності. І я не думаю, що ця криза закінчилacя».
Альберт Цукренко називає таких людей «голубами миру» і каже, що зараз вони не люблять згадувати слоган «музика поза політикою». Тетяна Микитенко каже, що один із небагатьох артистів, який був у російському шоубізнесі й зараз чесно проговорює свій досвід, — Коля Сєрга. З розповіді про його трансформацію фільм, до речі, і починається. Потім у цьому контексті Віталій Козловський згадує і про свій «епізод» (виступ) у Москві в 2018 році, за який він «поплатився».
А далі у фільмі згадують Олю Полякову, яка п’ять років тому казала, що хотіла б співати українською, але не може, бо таких пісень, як вона співає, не пишуть цією мовою. Микитенко згадує, що в «Території А» вона співала українською і все було нормально, а потім сталися «Шльопки». Згадують і про Діму Монатика, який родом з українськомовного Луцька, але про це було неможливо здогадатися з його творчості та іміджу.
У цьому блоці прямо пройшлися по всіх, хто не помічав російської агресії чи навіть досі намагається «перевзутися», як-от співачка DaKooka. Заслужено дісталося Сергію Бабкіну та Сансею, Івану Дорну — їх узагалі Саша Буль назвав колаборантами, «і вони дотепер такими залишаються».
Ведуча Яніна Соколова каже: «Ну, всі оті люди з кокошниками, із cвітом, який кружляє навколо них, стали раптом з культурною обороною. Виникає запитання: “Панове, чого ви раніше не обороняли?” Бо це було фінансово вигідно, і зараз вони сидять фрагментарно на рюкзаках, зароблених на території Російської Федерації».
Цукренко каже, що «Тоді, в період з 14-го по 21-й рік, казати: “Ну як же так можна?” — вважалося ледь не моветоном». А далі Віталія Козловського понесло (не стримувався, і мені це подобається): «Макс Барських, Алексєєв, — я буду називати все своїми іменами, сьогодні собі це можу дозволити — хто там ще? “Время И Стекло”, Потапи, Мoнатік... Коротше, всі собі тусуються. Хтось це дуже якісно, приховано робить, а хтось просто тупо, по афішах. Cьогодні ти виступаєш в Харкові, завтра ти їдеш до Львова, післязавтра ти їдеш в Новосибірськ, чи як...».
Цукренко каже: «Cвідомості та розуміння не було, зате був привабливий російський ринок». Ну а далі ми всі знаємо, що було — квоти, які багатьом не сподобались, насамперед радіостанціям, які мали створювати плейлісти з українською музикою, щоб їх не штрафували.
З цього всього ведучий робить висновок: «Більшість колишніх “аполітичних артистів” не сказали, та мабуть, уже й не скажуть, таких слів. Aле повномасштабне вторгнення, справді, змінило їхні погляди, або принаймні публічну позицію».
Далі Сергій Притула згадує всіх тих, хто перекладає зараз свої тексти: «Якось там за останній рік всі наввипередки один перед одним: “Дивіться! Дивіться! Мій старий хіт, якому 156 років, був російською, пам'ятаєте? А я українською переклав чи переклала свій хіт”. І всі такі: “Боже, якати розумниця! Який ти молодець!”»
«Іронія зрозуміла і абсолютно виправдана, Сергію, — каже Альберт Цукренко. — A з іншого боку, ми — не Господь Бог і не знаємо, що в душі в іншої людини. Тому хочеться списати одне одному борги і видати кредит довіри».
І, чесно кажучи, це дуже схоже на відповідь на запитання, яке мене хвилювало: що робити з артистами, які зараз активно підтримують військових, перейшли на українську та роблять хороші речі, проте до 24 лютого 2022 року не мали чіткої позиції.
Цукренка взагалі хочеться відзначити окремо. Деякі люди вважають гурт «Хамерман знищує віруси», учасником якого він є, втіленням розпусти та гріха. А мер Франківська Руслан Марцінків у 2018-му навіть хотів освятити палац Потоцьких після їхнього виступу. За цим його, мабуть, і запам'ятають.
Ну а в фільмі Цукренко харизматичний, іронічний, але водночас доброзичливий та згладжує різкі коментарі спікерів. І що важливо, глибоко розбирається в музиці (може, це зруйнує його образ у когось в голові, але зовсім не здивує тих, хто давно знає Альберта), постійно ставить запитання, уточнює, робить висновки. А далі йде пряма мова від учасників фільму ніби як відповідь. І це робить фільм жвавим та цікавим.
Фото: кадри з фільму «Русифікація в стилі поп»
