Росіяни відмовилися від образу «потішного хохла». Як тепер вони зображають українців?
Ваша Антоніна вже набула достатньої слави «дослідниці калу», аби її постійно тегали в соцмережах, повідомляючи про новинки жанру. Ось і зараз мою увагу звернули на допис, у якому автор розповідає про свій досвід перегляду нового російського високошедеврального мінісеріалу з назвою «Операція "Карпати"».
Я одразу зрозуміла, що це точно мій контент, і побігла його дивитися. Частково щоби повеселитися, а частково — щоб відстежити тенденції в російській серіальній пропаганді. Та, можливо, навіть порівняти з нашою.
Отже, все відбувається в 1948 році на Закарпатті. Знімали це все діло в Пермі та Ростові. В перших кадрах ми бачимо пару — хлопець у червоноармійській формі проводжає додому дівчину в українському народному строї. Він розмовляє російською, вона — українською. Героїню озвучують, бо наша мова, хоч і «діалект російської та взагалі не існує», але автори вирішили, що їхні глядачі навряд чи її зрозуміють.
Отже, хлопець натякає на секс, і дівчина грайливо каже: «Дожени мене!» — і тікає. Прибігли вони до хати, вона відчиняє двері та запрошує зайти.
Але в цю ж секунду з'ясовується, що вона — підступне бендерівське стерво, бо в кімнаті на нашого нещасного героя чекає двоє вбивць, які заколюють його вилами. При цьому примовляючи: «Ну що, москалику, не впіймав?».
Після цього вони виходять з хати і кажуть героїні: «Файне дівчисько!», але перекладається це як «Умница, дочка!». Один з убивць дає їй подарунок — червону зірку, яку вона одразу чіпляє на одяг. Виявляється, що таких подарунків у неї вже є кілька. Словом, страшна людина, і з нею потрібно серйозно розібратися.
Розбиратися буде група полковника Давидова. Це чекісти. Хороші, звісно. Я, чесно кажучи, навіть налаштувавшись на сприйняття пропаганди, дещо офігіла. На цьому тлі особливо іронічно було бачити образи українців, яких хлібом не годуй, а дай влаштувати хоч якусь колаборацію із Третім Райхом.
Так ось, цей Давидов забирає з в'язниці рецидивіста, який натомість повинен стати партнером іншого чекіста. Не просто хорошого, а ідеального. Майже як Владімір Ленін. Навчити його базарити по-блатному, аби потім разом пробратися в бендерівське лігво. Бо, як відомо, вони там усі — типові зеки-кримінальники.
Учасники Закарпатської ОУН і УПА (автори серіалу поняття не мають, що то за абревіатури і чим відрізняються) — за задумом люди вкрай небезпечні. Після того, як їхніх дружочків-нацистів переміг могутній СРСР, вони потікали в ліс і почали вести свою терористичну діяльність звідти. Зверніть увагу, що одягнені вони не просто в національні строї, а щодня ходять мов на свято — віночки, зачіски, яскраві брилі, пояски та багато інших аксесуарів, які мають нарочито недоречний вигляд у повсякденному житті.
Щось мені це нагадує.
Важливий акцент: нападали «бандити» не лише на Червону армію, але й на цивільне населення. Цим акцентом автори знімають з них образ борців проти радянського строю і показують простими вбивцями.
«ЦЕ Ж БУЛО ВЖЕ!»
Такий метод використовувався у пропаганді й раніше (спочатку демонізували мазепинців, потім петлюрівців, а нині — бандерівців). Не в останню чергу до створення таких персонажів докладалися й українці. Герої були водночас підступними та придуркуватими. Незліченну кількість наративів юзають до цього часу. Ось лише подивіться на Директорію у «Щорсі» Олександра Довженка. Особливо зацініть згадки про американські впливи.
А тепер згадайте «бандерівців» у «Браті 2» Олексія Балабанова. Вони трохи менш карикатурні, але однаково вайлуваті і тупуваті, хоч і небезпечні.
Але максимум огиди викликає герой Остапа Ступки у фільмі «Ми з майбутнього 2». Вже й не знаю, у скільки зашкварів треба потрапити цьому акторові, аби його репутація хоч трохи почала хитатися. Його «бандерівець» — просто якийсь ідіот, який постійно на всіх вирячається і кривляється. Але легко дає наказ розстріляти безневинних людей у ямі.
ПОТІШНІ ХОХЛИ
Значно популярнішими в масовій культурі були смішні, життєрадісні й такі ж придуркуваті «салоїди». Проте деякі з них водночас хитрі й лише вдають дурників. Ось кого зіграв Олексій Петренко у «12» Нікіти Михалкова. Цей фільм — узагалі суцільна збірочка шовіністичних уявлень росіян про інші народи.
Ну а далі — класика.
Няня Віка з мамою
Степан Перепєчко з «Кадетів»
Панас Петрович з «Королеви бензоколонки»
А МИ ЩО?
А ось тут — безпосередньо наш інформаційний простір. Подивіться на цих персонажів і спробуйте їх відрізнити від роспропу.
Серіал «Одного разу під Полтавою»
А ось тут узагалі чудове потрапляння. Серіал «Останній москаль». З «Операцією "Карпати"» він перегукується тим, що в обох історіях інтелігентний, вихований росіянин приїздить у Карпати до виряджених, архаїчних українців. Автори нашого серіалу стверджують, що це такий стьоб над стереотипами, але хоч убийте, Антоніна (і не лише вона) його не може розгледіти роками.
Причому іронічно, наприклад, що учасники «Кварталу 95», з одного боку, підтримували такий образ. Ось Таня Микитенко зробила цілий ефір про їхні номери:
І висміювали його існування.
Такі персонажі, на жаль, лишилися в нас на телебаченні навіть після повномасштабного вторгнення.
Серіал «Встигнути до 30»
Творці цих шедеврів зазвичай відкидали і продовжують відкидати всі звинувачення у меншовартості. Вони називають це самоіронією і радять тренувати почуття гумору. Ось лише стьоб (навіть жорсткий) із себе — це зовсім інше, ніж дурний і водночас хитрий хохол, який носить вишиванку і їсть сало.
ЩО Ж РОСІЯНИ ВИГАДУЮТЬ ЗАРАЗ
Не скажу, що карикатурні, недолугі персонажі зникли повністю. Антоніна робила огляд на ютуб-канал із абсолютною кринжатиною — пропагандистськими роликами, які застерігають від геїв, що почнуть усиновлювати дітей і теж зроблять їх геями. Або про ось таких українчиків, які чекали злобне НАТО, нацистів і за це поплатилися всім. Почитайте, це дуже смішно.
Проте все це витіснив наче знайомий, але вже зовсім інший образ.
Ось і в «Операції "Карпати"» буквально з перших хвилин ми розуміємо, що більше не йдеться про потішних хохлів (навіть якщо вони подекуди мають такий вигляд), а про серйозну загрозу.
Цей образ більше не викликає сміху, а страх та огиду. Щоправда, огидним є радше те, як воно все погано зняте. Ми тут недавно писали про два серіали про «злобних майданівців»: «Переведи її через Майдан» та «10 днів до весни».
Тенденція поступово формується з 2014 року. З початком повномасштабної війни вона оформилася остаточно. Очевидно, росіяни зрозуміли, як облажалися, десятиліттями недооцінюючи тих, на кого зібралися нападати.
Тепер ми жорстокі, цинічні, розумні та небезпечні. Ніхто вже не сміється. Ось персонаж — український військовий, який «чинить безчинства в Бучі, аби потім це повісити на ні в чому не винних росіян, які просто туди заїхали, щоб врятувати цивільних». Це фільм «Свідок».
У прокаті в Росії і Білорусі він, до речі, провалився у прокаті з гучним тріском.
І це ще одна тенденція. З початком війни в Росії за жорстку пропаганду беруться переважно маловідомі й не надто талановиті автори. Бо в таке лайно влізати не хочуть навіть абсолютно пропутінські митці. Тому росіянам і пхають різноманітні «Операції "Карпати"», які навіть від Z-патріотів отримують низькі оцінки.
ЯКОЮ Є НАША ВІДПОВІДЬ НА ВСЕ ЦЕ НЕПОДОБСТВО
На жаль, у нашому кіно- та серіальному виробництві спостерігаємо щось схоже. Схоже за якістю, але ще доведеться поспостерігати за популярністю. Бо є думка, що зараз ми готові навіть до погано зробленого контенту, аби лише був патріотичний. Приміром якраз у прокат вийшов горор «Конотопська відьма», який критики вже встигли назвати, м'яко кажучи, слабким. І попереджаю (чого не роблять творці), що у фільмі є досить жорстка сцена сексуального насильства.
Те саме з розголосною стрічкою «Буча». Прокат буде в листопаді, проте я фільм уже бачила і вважаю, що це точно така сама дешева пропаганда, як і згадані російські «шедеври». Це підтверджує факт, що творці так і не змогли пробитися на міжнародні кінофестивалі та гучно розповісти про Україну світові. Хоча на початку виробництва мали такі амбіції. Їх мають й інші творці, які чомусь вирішили, що іноземці будуть радісно дивитися наші агітки.
Але цікаво от іще що. Росіяни хоч і почали показувати українців більш серйозними та складнішими, але вони в них усе одно не виходять цікавішими за головних, позитивних героїв. А ось у нас є проблемка. Що в «Конотопській відьмі», що в «Бучі» російські військові є значно харизматичнішими та краще виписаними. Що змушує глядачів їм співчувати. Бодай трохи. Щось мені підказує, що пропаганда так не робе. Ось який там крутий російський полковник у виконанні В'ячеслава Довженка. Поряд із доволі безликим головним героєм він здається супермачо.
Про те, чи варто нам зараз робити пропаганду в культурі, поговоримо іншим разом. Бо питання справді складне. Я, приміром, вважаю, що варто, але це все дуже дражливо. Якось треба примудритися послати глядачам хороші меседжі, підтримати, вселити надію, але не мати їх за йолопів. А ось режисер «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов постійно повторює, що його фільм — не просто не пропагандистський, він навіть не є відповіддю на пропаганду. Це просто добре зроблена і правдива робота. Бо ми не мусимо навіть нічого вигадувати в нашій ситуації.
Колись давно, коли в кіноспільноті палала дискусія навколо поняття «патріотичне кіно», усі дійшли простого висновку: патріотичне кіно — це хороше кіно. Висновок, може, і простий, але таке зняти значно важче, ніж, як любить казати кінокритик Олександр Гусєв, «пожований шматок кіноплівки».
