На Вахтанга Кипиани в прямом эфире наслали порчу
Сегодня у меня и моих коллег профессиональный праздник. И по этому поводу многие вспоминают свои первые шаги в телевидении - и успехи, и промахи. А вот Вахтанг Кипиани выложил в "Фейсбуке" прекрасную тематическую историю своей самой неприятной ошибки за все время его работы в телевизоре. Публикую ее без купюр в назидание всем, кто приглашает магов и колдунов на наши голубые экраны:
"...Багато років тому я працював на міському телеканалі "Миколаїв" ведучим прямоефірної передачі під назвою „Телевізійний експрес". Ми робили новини, шукали нові теми, запрошували цікавих гостей. Говорили і про політику, і про міське господарство, і про культуру. Одного вечора мені кажуть, що якась людина викупила півгодини ефіру і буде протягом цього часу розповідати про свій приватний університет. Тоді регіональне телебачення тільки починало ставати на комерційні рейки, тому це було в порядку речей. Мені треба було лише підготувати деякі запитання для гостя, відомого за радянських часів, чи не єдиного офіційного "мага", Альберта Ігнатенка, що називав себе сугестологом, біоенергетиком тощо. Він тоді зареєстрував «навчальний заклад», де бажаючих мали вчити застосовувати на практиці свої парапсихологічні можливості.
Перед ефіром головний редактор Валерій Петрович Гросман сказав: „Померла тьотя чи якась так родичка Кінаха", нашого тодішнього губернатора. Він дав мені некролог, надрукований на машинці. Там дійсно було написано, що обласна рада та обласна державна адміністрація «с глубоким соболезнованием сообщают о смерти Кинах Марии Алексеевны», - і решта слів, що пишуться в таких скорботних випадках. Я мав оголосити це в новинах. Але оскільки новин як таких цього дня не було, бо час був проданий, я мав зачитати це співчуття на початку програми. Тоді комп'ютерів канал не мав, а перенабрати текст українською мовою на машинці не встигав. Тому ми з Гросманом вирішили, що я зачитаю текст мовою оригіналу, тобто російською.
Готуючись до ефіру, я зателефонував пану Ігнатенку і попросив прийти за півгодини до ефіру, - все тоді було дуже примітивно, одне світло треба було правильно налаштовувати хвилин двадцять. Він пообіцяв бути вчасно, але все одно прийшов доволі пізно, у, як мені тоді здалося, чудернацькому чорно-білому френчі. Звичайно, оператори схопились за голову, вони почали вголос лаятись, що не встигнуть нормально висвітити гостя, щоб його обличчя не було синім чи зеленим.
Ігнатенка посадили в студії, прив'язали до мікрофона, бо тоді не було радіопетличок, і буквально за кілька хвилин до ефіру він каже, що йому треба негайно вийти - мовляв, скинути енергію. Довелось пояснити, що можливості вийти вже немає, «робіть це тут - якщо вам це треба».
Я відвернувся від «чаклуна», бо новини читали на іншу камеру. Пішла заставка „Телевізійного експресу", і я почав: „Добрий день. Сьогодні у нас буде цікава розмова, але перед тим я мушу зачитати такий текст", - і взяв у руки папірець, надісланий з облради. Зосередився і прочитав чітко й виразно: «Областной совет народных депутатов и Областная государственная администрация с глубоким удовлетворением сообщают о смерти Кинах Марии Алексеевны...»
Якимсь третім відчуттям зрозумів: сталося щось не те, але що саме, я тоді ще не до кінця збагнув. Нарешті усвідомлюю, що текст прочитав неправильно, хоча робив це абсолютно серйозно, бо, очевидно, що смерть людини - це абсолютно не привід для сміху... І тут краєм ока бачу, що щось за моєю спиною відбувається. Таке враження, що за мною відбувається якийсь рух руками, мені здалося, що навіть повітря коливалося...
Слово - не горобець. З важким серцем і стукотом серця я мусив продовжувати програму. Повернувся до іншої камери і представив гостя. Ми почали розмову про новий університет, парапсихологію, про білих і чорних магів, про те, що це ніби не шарлатанство, а майже наука - все це тривало близько тридцяти хвилин.
Я слухав демонічного на вигляд Ігнатенка, але розумів, що моя телевізійна
кар'єра вже закінчена, і якби я жив в 30-ті роки, то мене б розстріляли... І хоча
Кінах, звичайно, не Сталін, все одно він губернатор області.
Ефір закінчився. Думаю, пан Ігнатенко був задоволений, він встав і пішов. А у
мене ноги віднялись, і я просто не міг встати. І раптом «з неба» вмикається
голос режисера, і Людмила Коров'якова кричить: „Когда тебя будут судить, я
приду в суд, и тебя оправдают!".
«Людмило Іванівно, як мене виправдають, якщо я таку «лажу» допустив?!». Відповідь приголомшила: «Он на тебя порчу навёл, все это видели». З'ясувалося, що, коли я сидів спиною до героя передачі, він ніби почав скидати в мою сторону енергію, робити певні паси руками. Ніби це виглядало саме так. Я не міг в жодному разі глузувати зі смерті людини, і звичайно всі готові були в суді доводити, що на мене навели порчу. Безпосередньо в прямому ефірі...
З думкою про порчу я пішов додому, а наступного ранку на роботі Валерій Петрович, мій перший вчитель у тележурналістиці, суворим голосом сказав: «Бачив ваш вчорашній ефір. Було цікаво». Я насторожено присів на стілець. «А от щойно телефонував Кінах. Він повідомив, що його призначено першим віце-прем'єром Кабінету Міністрів України. Він хоче прозвітувати про свою роботу перед миколаївцями на наш канал, і попросив, щоб цей ефір вели ви».
До сьогодні не знаю, чи бачив Анатолій Кирилович передачу з тією грандіозною «лажею». І не впевнений, що він знає про порчу, яку нібито на мене навели. Але тоді вже це було неважливо. Я прийшов до нього в кабінет, ми проговорили основні моменти майбутнього ефіру, бо він завжди досить серйозно готувався до телеспілкування. Передача-прощання вийшла непоганою, дзвінків у студію було, пригадую, чимало. Потім він переїхав до Києва, і подальша його політична кар'єра - «у всех на устах».
Я теж згодом, вже після служби в армії, перебрався до Києва. Але от, де подівся знаменитий колись пан Ігнатенко, і чи досі існує його «університет», я, слава Богу, не відаю".
Вот такая поучительная история.
Ваша Муся
Фото: siver-info.com
