Ведущий канала «Украина» рассказал о душевной боли героев, своих слезах и популярности
Не поверите! Даже Дусю время от времени охватывает хандра. В такие моменты я срочно заказываю еду и вызываю Мусю. Так уж сложилось, что она одна из немногих умеющих слушать. Правда, я еще не поняла, делает она это от души или чтобы поесть за компанию. А вот новый ведущий канала «Украина» Александр Пилипенко, без сомнения, искренен в своем участии. Вы не подумайте, я не заставляла парня слушать историю своей жизни! Я просто наблюдала за тем, как он внимает откровениям героев проекта «Люблю. Чекаю». На съемках выпуска этого шоу Саша рассказал мне о самых трогательных сюжетах программы и о том, как ему за короткое время удается заслужить доверие незнакомцев.
- Олександре, як ти змушуєш героя вивертати душу перед камерами?
- У цій справі важливий щирий інтерес до життя. У кожної людини є певний життєвий досвід, випробування, які вона пройшла. Тут важливо лише правильно поставити запитання. У кожного були свої переживання, певний період адаптації. Коли про це запитуєш, людина відкривається.
А як ми виходимо на душевний біль чи на вади зі здоров’ям? Це все запитання і небайдужий погляд. Бо коли людина відчуває, що її не слухають, вона губиться й замикається. Мовляв: «Що цьому нафарбованому хлопцеві розказувати?..» Тому я відчуваю кожного героя, я пропускаю усе крізь себе.
- І як тобі спиться після щоденної дози людського болю?
- Перед сном я часто обдумую усе, що відбулося під час знімального дня. Багато історій тривалий час не йдуть із голови.
- Яка історія тебе розчулила понад усе?
- Я завжди згадую історію про брата, який ніколи не бачив своєї сестри. Його батьки переїхали до Америки, коли йому було 12. За кілька років у них там народилася донька. Перші кроки маленької сестри він спостерігав по скайпу. Згодом дівчинка почала займатися гімнастикою: вона показувала йому, як стає на мостик, як сідає на шпагат… Він цьому радів і мріяв на власні очі побачити свою кровинку.
Їхня перша зустріч сталася в аеропорту. Таких щирих сліз я не бачив ніколи. Уяви собі: дорослий хлопець став на коліна і ридав!
- Ти теж плакав?
- Глядач побачить мої сльози у цьому проекті. Але зазвичай я намагаюся стримуватися.
- Певно, в програмі буде багато love-stoty…
- Вони дуже надихають. Багато людей говорять, що кохання не існує. Наш проект переконує людей у протилежному.
- І тебе?
- Я кожного дня розумію, що воно є. Є справжнє. Кохання долає відстані, кохання долає час.
До речі, найчастіше у нас трапляються історії, герої яких ніколи не бачилися. Я пам’ятаю жінку, яка чекала на чоловіка, з яким познайомилася в інтернеті. Коли я запитав у неї: «Що ви про нього знаєте?», вона відповіла, що знає все… Розумієш, люди не бояться першої зустрічі, їм не страшні розчарування. Вони просто чекають. Я збагнув, що фізична присутність не завжди потрібна для того, щоб почуття було сильним. Відстань перевіряє і зміцнює стосунки. Про це говорять усі герої нашої програми. Вони стверджують, що їхня любов ґрунтується на довірі. Вони не зраджують, тому що більшість їхніх попередніх стосунків зруйнувалися саме через невірність.
- Які конфлікти домінують у історіях героїв?
- Ми дуже часто зустрічаємо людей, для яких релігія стала перешкодою у стосунках.
У нас була класна ситуація, коли дівчинка познайомилася з хлопцем у онлайн-грі. Там вона купила собі в рабство людину (сміється) і п'ять автоматів. За правилами, учасникам гри можна спілкуватися на будь-які теми, але заборонено говорити свої номери телефонів. Одного дня дівчина почала листуватися з гравцем. Типу, «як твій день?», «У мене все добре», «Я сумую», - такого плану… І вони зустрілися у нас в аеропорту. Він турок, живе в Росії. Сказав батькам, що у друзів на дачі, а сам прилетів на два дні, щоби просто її побачити. Батьки його не пускали через відмінність у релігії.
- Розкажи про курйози під час зйомок…
- Була чудова історія 45-річної жінки. Вона приїхала до аеропорту зустрічати молодого хлопця, якому 21 рік (сміється). Коли вона показала мені його фотографії зі сторінки Вконтакте, я зрозумів одразу, що це фейк. У нього була надто яскрава зовнішність: такий собі накачаний італійський мачо. Героїня казала, що він два тижні з нею спілкується і вже її кохає. І вона його теж.
Як виявилося, той хлопець належить до сотні кращих моделей світу. А вона просто повелася на фото. Люди ладні на все, коли до них виявляють зацікавленість чи коли їм просто говорять теплі слова. Наші герої – люди, які мають надію.
- Що тобі дав цей проект?
- Розуміння того, що кохання існує, що до людини достатньо виявити справжній інтерес, варто просто запитати і щиро вислухати. Це найголовніше. Сьогодні кожен прагне розказати свою історію. І ми надаємо героям таку можливість. Їм хочеться поділитися.
Ще я зрозумів, що у нас чудові люди, що у нас справді найпрекрасніші жінки. Вони щирі, вони відкриті, вони уміють кохати. Цей проект дав мені силу, мудрість, здатність розуміти людей.
- Ти розраховуєш стрімко здобути популярність завдяки «Люблю. Чекаю»?
- Ні, це для мене не головне. У нас є головний герой. І це не я. Я хочу, щоб проект показав, через що проходять українці. А популярність, це таке…
Съемочная группа проекта, которая краем уха слышала наш с Сашей разговор, обвинила Пилипенко в «мимимишности». Мол, слишком близко все принимает к сердцу. Я сначала удивилась, ведь именно это качество ведущего заставляет людей говорить. А потом вспомнила, что Муся после моих откровений уходит на неделю в отпуск, а тут, как ни крути, сотни историй…
Так что береги себя, Саша. Ты нам нужен!
Дуся
Текст: Римма Канивец
Фото: Иван Марунич
