Украинский журналист рассказал, как его под видом «террориста» били и пытали солдаты АТО
Журналист ресурса «Инсайдер» Артем Чапай написал репортаж "Как я был террористом", в котором рассказал, как, отправившись в «мирный» Изюм, был захвачен бойцами украинской армии, подвергся психологическому и физическому насилию, - после чего подписал под дулом автомата бумагу, из которой следовало, что претензий к солдатам АТО он не имеет. Весь репортаж перепечатывать не буду, хоть он и стоит вашего внимания, но приведу цитаты о том, что именно сделали с журналистом бойцы, чтобы попытаться выбить из него признание в шпионаже, - да и просто так, из удовольствия избить журналиста:
«Б'ють без садизму, дозовано і так, щоб нічого не зламати: по вухах, по животу, по вилицях, по шиї. Все решта - залякування. Лякають відрізанням вух, відрізанням сосків. Стріляють над вухом. Змушують за три секунди відповісти, "хто тебе завербував", із дулом пістолета в роті. І ти все розповідаєш.
Якби було що - розповів би все. І про ФСБ розповів би, і про ГРУ розповів би. Пройшлися по біографії й виявилося: можливо, я працюю не на Росію, а на ЦРУ. Як-як називалась та книжка Едварда Саїда, яку ти переклав на західний грант? Ах "Гуманізм і демократична критика"? Окремий удар за "гуманізм" і окремий за "демократичну".
Коли тобі приставляють до потилиці дуло автомата й питають, яку ти сповідуєш релігію, розумієш, що найгірше для країни сталося з нами за останні півроку - знецінення людського життя. Якщо смерть Нігояна чи Вербицького викликала хвилі обурення, то тепер - одним більше, одним менше...
В якийсь момент тобі здається, що логічним продовженням буде справді застрелити тебе й вивезти на той бік: мовляв, це зробили сепаратисти. Після побоїв це навіть не страшно, скоріше образливо. І в голові фраза "ні за х** собачий". Страшно навіть не за себе, а за рідних: тобі буде вже все одно, а їм - ні.
Дружина знайшла в моїй "електронці" контакти всіх прес-секретарів і вийшла-таки на того, з ким спілкувався я. Поки мене погрожували "передати десантникам", прес-секретар уже заспокоював дружину: "Не переживайте, він не у терористів, а в армії". Бо вони все ж якось перевірили мене, хоча стверджували, що "ніхто мене не знає".
Навіть у найгірші моменти я був радий, що це - армія. Можливо, працював стокгольмський синдром: я майже любив головного в масці, який мене допитував, у ті моменти, коли ми для перепочинку співали українські народні пісні. Можливо, я навіть у найгірші моменти розумів: тут дисципліна й рішення про мою долю прийматиме не виведений із рівноваги автоматник, а якийсь втомлений генерал.
Я був радий і досі радий, що це була армія, а не якийсь самодіяльний загін. Я підписав документ, що не маю претензій до дій службовців АТО. Й хоча підписував його під дулом автомата - я справді не маю претензій до конкретних дій конкретних службовців. Бо, знову ж таки, розумію: усе відбувалося за інструкціями, які зараз діють замість закону. Просто ми, "цивільні салабони" (як мене назвали), не усвідомлюємо, наскільки війна відрізняється від миру - в тому числі для "мирного" населення. Навіть якщо цю війну називають АТО», - написал Артем.
Напомню, что это - не первый журналист, подвергшийся физическому насилию со сторону украинских силовиков; от подобных же действий пострадал российский журналист Аркадий Бабченко, и другие журналисты.
Читать это страшно, не читать - невозможно: очевидно, что нам предстоит длительная борьба - не только за свободу слова, но и за право быть человеком, а не куском мяса, в своей собственной стране.
Ваша Муся
Фото: theinsider.ua