Главред LB.ua рассказал о своей цензуре и борьбе журналиста с патриотом

Украинским журналистам, оказавшимся в зоне АТО, как и многим другим, пишущим о непростой ситуации на востоке Украины, сейчас приходится не легко. Но ежедневная борьба на журналистских позициях трудна не столько с физической, сколько с моральной точки зрения. С одной стороны стандарты профессии требуют от наших с Мусей коллег быть независимыми и объективными в подаче информации. Но в то же время им психологически сложно писать о гибели сотен своих сограждан в бессмысленной войне на Донбассе, не пропуская при этом всю информацию через себя и оставаясь беспристрастным. Тяжело в этой ситуации и редакторам СМИ, которым по статусу положено сохранять нейтралитет и оставаться над процессом, правя и публикуя порой излишне эмоциональные тексты тех, кто находится непосредственно в нем.

Этой непрекращающейся ни на секунду внутренней борьбе посвятил свою очередную колонку «Патріот проти журналіста» главный редактор интернет-издания LB.ua Олег Базар. Таким образом он, очевидно, хотел напомнить себе и своим коллегам, что мир не делится на черное и белое, а вокруг нас нет исключительно плохих или хороших людей. Поэтому очень важно, чтобы каждый патриот в нашей пишущей братии думал о том, как его слово отзовется. И помнил, что если он сел писать, то прежде всего он журналист, который по долгу службы обязан стремиться к объективности.

Патріот проти журналіста

Кожного дня журналіст у мені бореться з патріотом у мені ж. Патріот каже, що зараз війна, а тому ніяких півтонів. Є ми і є вони. Ми - хороші, вони, зрозуміло, - погані. Ніяких півтонів. Будь-які сумніви щодо своїх - неприпустимі.

Журналіст справедливо нагадує: пропаганда шкодить, а життя - не чорно-біле. Не всі, хто за ДНР чи проти України - терористи чи диверсанти. Не усі, хто з нашого боку - воїни світла. Потім читає чергову статистику убитих за день - і напівтони зникають.

Легко бути об'єктивним, міркуючи про журналістські стандарти, про шкоду пропаганди у якійсь абстрактній для нас ситуації. Наприклад, наскільки об'єктивними у висвітленні ситуації у Секторі Газа є, наприклад, британські ЗМІ. Чи французькі. Звісно, насильство і смерть однаково страшні. Але коли це не стосується нас особисто, залишитися «нейтральним» та «об'єктивним» значно простіше. Це цинічно, однак правда. 

Я не випадково написав ці поняття - «нейтральність» та «об'єктивність» - у лапках. На моє скромне переконання, у абсолютно чистому вигляді в журналістиці вони неможливі в принципі. Так чи інак, ми демонструємо своє ставлення до події/ситуації, свідомо чи несвідомо даємо той їх ракурс, який вважаємо правильним. І навіть рафінована стерильність інформаційної журналістики - із поданням протилежних точок зору на конфлікт - це теж сумнівна «об'єктивність».

Все ж, повертаючись до нашої теми. Де та межа між позицією «за своїх» і журналістикою? Скажу щиро, не знаю.

Точно не треба брехати, нагромаджуючи сотні і тисячі трупів ворожих бойовиків, розповідаючи про успіхи наших силовиків в АТО. Переможні, проте неправдиві реляції нікому і нічому не допоможуть. 

Точно не треба закривати очі на проблеми. Наприклад, на погане матеріально-технічне забезпечення бійців. На те, що пораненим в ході АТО пишуть фіктивні діагнози - щоб не платити компенсацій. Що бійцям, мобілізованих для участі в АТО, чимало з яких є єдиними годувальниками своїх родин, платять копійки. І що при цьому негідники з Міноборони намагаються заробити навіть на купівлі бронежилетів.

Але є ситуації, коли варто промовчати. Не брехати, не замовчати. А саме промовчати. Щоб не «кошмарити» країну. Щоб не демотивувати. Щоб не поглиблювати розкол.

Здавалося б куди далі. Але є куди. В цьому сенсі для мене показовим є дуже огидна спроба зобразити усіх біженців з Донбасу як україноненависників - тексти і сюжети про це зараз множаться з величезною швидкістю. Дуже цинічна, проте дуже ефективна технологія Москви, яку активно підхопили наші медіа-дурники. «Ми не будемо приймати таких людей!» - не приймайте. Ви й так, зрештою, цього не робите. Але, заради Бога, помовчіть іноді. І таких ситуацій предостатньо.

Як редактор та керівник видання я практично щодня відмовляю у публікації текстів дуже розумних, навіть видатних людей на тему «чому ми маємо відпустити Донбас». Страшних, до речі, текстів. З високоінтелектуальним мірянням черепів мешканців Донбасу на предмет того, які вони «не такі, як ми».

Цензура? Безумовно. Але такою цензурою я займатимусь, поки у Донбасі не настане мир. Можливо - трохи довше.

Сумуючи. Ідеальних рішень немає. Одного рецепту для усіх можливих у даний час ситуацій не існує. Кожне рішення на сумлінні того, хто його ухвалив.

Подписываясь под каждым словом Олега Базара, Дуся Катасонова решила позволить себе дополнить его размышления один примером. Можете вы себе представить, что одесские пожарные спасали бы из пылающего дома профсоюзов только патриотов и при этом оставили гореть заживо тех, у кого на рукаве были георгиевские ленточки? Или же чтобы врачи-добровольцы на Майдане выносили с поля боя раненного единомышленника, но при этом бросили умирать под баррикадой истекающего кровью «беркутовца». Думаю, что они бы поступили так, как им велел профессиональный долг. Стали ли они от этого меньше патриотами? Вряд ли. Наверное, и журналистам по примеру врачей, пожарных и спасателей нужно научиться видеть в людях прежде всего людей, а не «своих» и «чужих».

Главред прав в том, что мир имеет больше двух цветов. И то, что он называет редакторской цензурой, скорее не цензура в ее классически негативном аспекте, а лекарство от журналистского «дальтонизма».

Ваша Дуся Катасонова

Фото: lb.ua