Остап Дроздов: мы сами станем «ватниками», если не сменим риторику
Во время очередного обзора, написанного коллегами-журналистами, мое внимание привлекла колонка ведущего ZIK-овской программы «Прямим текстом» Остапа Дроздова. Дроздов - личность яркая и, кажется, очень любит, когда его мнение отличается от мнения большинства, но в этот раз Остап заставил меня глубоко задуматься. Колонка «Коли героїзм виправдовує зло» - это непопулярные, но очень нужные мысли вслух на тему того, как нас меняет война и чем это грозит нашему обществу.
Дроздов пишет о таком явлении, как замещение негативных качеств. Это когда, к примеру, бритоголовый садист регулярно и щедро жертвует деньги на благотворительность. По мнению Остапа, украинское общество переживает кульминационную фазу замещения своих негативных качеств. Волонтерство, помощь армии - это хорошо, но это не делает нас лучше, если мы не работаем над собственными негативными качествами.
«Ми всі впали в тотальну хорошість. Усі ми - показово добрі, справжні герої, чудові люди, приклад для наслідування, гуманісти світового масштабу, і не гріх буде захоплюватися самими собою.
Це - не гра. Ми дійсно є такими. Частково. Бо весь цей спалах суцільної позитивності приховує тих чортиків, які ростуть у нас самих разом із нашими чеснотами. Вони просто не є аж такими помітними за декораціями нашої вселенської хорошості. Ми починаємо занадто подобатися самим собі. І водночас - не хочемо працювати зі своїми негативними якостями. Ось так народжується подвійна мораль - вічний супутник усіх "хороших" народів. Як це не прикро визнати, але це - наша тема.
Суспільство починає перегравати на темі добрих вчинків. Це називається - відкупне. Ми намагаємось відбілити самих себе, відкупитися від своїх грішків і переконати самих себе у правильності логіки: заради того, щоб пожертвувати пачку макаронів на потреби армії, треба заробити гроші у звичній "тіні". Усе ж набагато глибше й складніше: ми завжди розцінюємо свої добрі вчинки як індульгенцію бути собою. І ці добрі вчинки стають нашим алібі. Чим більше люди зберуть грошей на тепловізори чи бронежилети, тим більше дрібного зла вони мають право чинити надалі. Тому що вони провели самовиправдальний акт заміщення своїх негативних якостей. Не зробивши висновків», - пишет журналист.
Не стал Дроздов церемониться также с боевыми командирами и любителями «мусорной люстрации».
«Намагання показати себе кращим, ніж ти є насправді, - природнє. Ось чому ця гра в подвійну мораль дуже органічно знаходить себе в політиці, на виборах. Бойові командири, які, безумовно, заслужили право бути всенародними героями, - це явно не янголи з крилами і речники християнського милосердя. Здебільшого, це нетерпимі люди, антиєвропейські за своєю суттю. Вони відчули дієвість і справедливість грубої сили. Вони вже перейшли межу поваги до іншої думки, до фізичної недоторканності особи, до непорушності приватної власності.
Тут нічого дивного. Герой війни - це антигерой миру. Ми ще не готові про це говорити, але з часом доведеться. Бо з кожним днем під омофором героїзму на поверхню виходить енергія озлобленості та категоричності. Риторика ненависті захлинула націю, яка вважає себе найсвітлішою у світі. Хай священики з цього приводу роблять свої нагірні проповіді - я лише обмежусь попередженням: ми вже стали тими, кого зневажаємо. Роблячи безліч героїчних та позитивних вчинків, ми самі себе звільняємо від самокритики. Ми залюбки дозволяємо самим собі ставати дикунами. Плебейська сміттєва люстрація, примітивне випускання пари на рівні кулачних стусанів, повсюдне обзивання всіх і кожного - усе це опускає нас до рівня "ДНР" і "ЛНР". Якщо не змінимо риторики, то скоро самі станемо суспільством ватників, тільки правильних», - считает Дроздов.
По мнению автора и ведущего программы "Прямим текстом", выход из этой ситуации один - быть самокритичнее и не считать себя слишком хорошими.
«Треба починати знімати з себе корону. Бо суспільство, яке об'єднується на підставі своєї кращості від ворога, рано чи пізно починає будувати гетто для гірших і народжувати внутрішніх дисидентів. Гетто ми вже маємо - особливий статус Донбасу. Це є типове гетто для тих, кого ми вважаємо гіршими. Це придумав не Порошенко, це придумав український народ (і я в тому числі). Внутрішніми дисидентами починають ставати ті інтелектуали, які застерігають від люмпенізації. Вони, як ніхто інший, знають, чим закінчується історія, де добро напоказ роблять не зовсім добрі люди. Я знаю жіночку, яка опікується пораненими бійцями у шпиталі. Це страшна людина. А продовольчі фури на передову возить діяч, який контролює підпільні конвертаційні центри. Вони вдало заміщують свої негативні якості, посилюючи їх.
У мене немає відповіді, чим це все закінчиться. Поки триває заміщення негативних якостей, будемо вдавати, що є тільки чорне і тільки біле. І вірити, що ми - білі. Але двоколірні чортики (ті, що якнайдальше й якнайглибше) не дрімають. Невизнання своїх негативних якостей призводить до того, що масштаби благочинності стають рівнопропорційними до масштабів хабарництва, а рекламування своїх добрих вчинків починає вражати рівнем цинізму.
Це - не заклик перестати творити добро. Це заклик перестати виправдовувати ним своїх чортиків, яким усе дозволено», - пишет журналист.
Честно говоря, я во многом согласна с Дроздовым. Нам очень не хочется лишать себя иллюзий. Возможно, восхищение собственными достижениями и позитивными чертами - это нормальный этап становления нации, которая за много лет разучилась верить в себя и любить собственную страну. Мы слишком хотим верить в тиражируемые отечественными медиа образы героев войны, благородных «киборгов», волонтеров-ангелов милосердия, ведь это так укрепляет дух в трудные времена. Но очень важно не скатиться в самолюбование, от которого, как резонно заметил Дроздов, недалеко до поиска внутреннего врага, нелюбви, а потом и преследования «других». А украинские медиа, кажется, все больше этому способствуют.
Дуся
фото: zbruc.eu