Журналистка Яна Осадчая рассказала, в чем была главная ошибка ее луганских коллег
Вашей Дусе на глаза попалось интервью журналистки из Луганска Яны Осадчей. Среди прочего коллега рассказывает, как писала о самых колких подробностях «подъема с колен» луганчан, как обнаружила, что ее имя - в черных списках ЛНР, а ее портрет висит в захваченном сепаратистами здании СБУ.
- Яна, на які етапи ти б могла розділити своє професійне життя у дуже неспокійному 2014 році?
- На три, або навіть чотири. Взимку у нас лише починалися мітинги. Збиралися люди з протилежними поглядами на одній площі. Ходити туди та працювати там було з кожним разом все небезпечніше. Тоді до нашого лексикону увійшло слово «тітушки». Спочатку це просто були молодики з палками. А потім з’явилися люди з вогнепальною зброєю. Тобто це вже був другий етап.
В ті часи я дуже жалкувала, що у мене не було телескопічного об’єктиву, бо натовп ставав все агресивнішим. Але щось вдавалося… Говорити, знімати, писати. Ми, навіть змогли зняти проект під назвою «Услышать Луганск». Тобто, знайшли людей, які вже тоді, коли здали СБУ та адміністрацію, коли у повітрі вже пахло війною, ще сподівались на те, що діалог нас врятує…
У будівлі захопленої СБУ висів мій портрет. Це була надрукована світлина. Потім друзі кидали мені посилання на якісь чорні списки ворогів республіки, яким не можна давати спокійно жити на цій землі… Чи було страшно? Якщо чесно, то ні. Я просто не вірила, що таке можливо. Бо я ніколи нічого поганого луганчанам не робила, скоріше навпаки.
Третій етап – це вже початок реальних бойових дій в регіоні, і полювання на журналістів. Мої колеги, з якими ми разом ходили на всі ті мітинги, зникали, а потім виявлялося, що вони – у підвалах. Прийшов час, коли для того, щоб працювати в Луганську журналістом, треба було брати акредитацію в ЛНР. Я навіть в ту захоплену будівлю не заходила жодного разу… Противно було.
Тому настав четвертий етап – виїзд. Недалеко. В область, де не було сепаратистів та війни. Я до останнього сподівалася повернутися додому.
Там де я жила, все ж таки то була зона АТО. Але працювати там було значно простіше, ніж в Луганську.
- Чи дуже відрізняються твої оцінки про все, що відбулося у Луганську, коли ти була там і на власні очі спостерігала, як зароджувалася терористична «Луганська народна республіка», і тепер, коли ти вже довгий час не була у обласному центрі?
- Та що могло змінитися? На жаль, я не помилилася, коли відчувала біля тих захоплених будівель, на мітингах, де кричали «Росія», дуже погану енергетику. Там просто пахло смертю. Найстрашніший період був влітку, коли кожен день, я ніби маніяк, з жахом вдивлялась в кожну світлину понівеченого міста, коли довгі гудки в телефоні під час дзвінка друзям, які залишилися в пеклі, могли призвести до істерики, коли ти чуєш в трубці удари і вже відрізняєш, з чого стріляють…
Так, в Луганську я не була з червня. Думаю, місто змінилося. І не тільки тому, що зазнало якихось матеріальних втрат. Змінилися люди. Бо їм довелося пройти через страшенні випробування. Наразі я не знаю, чи побачу я колись своє місто таким, яким я його знала та любила. Більше того, я не знаю, чи побачу я його взагалі.
- Нерідко можна почути думку, що у тому, що сталося в Луганську, винні всі, хто там перебував. Що думаєш з цього приводу? Можливо, журналісти, які працювали у Луганську у січні-травні, щось робили не так?
- Той, хто каже, що винні всі, знімає відповідальність особисто з себе. В Луганську жило багато розумних, цікавих та ділових людей. Це було таке собі нормальне місто, з придатною для життя інфраструктурою, хоч і з певними недоліками. На мітинги ходило зовсім небагато людей. Щодо референдуму, то тут теж все непросто и неоднозначно. Багато з тих, хто проголосував, зовсім не хотіли відокремлення від України, дехто хотів до Росії, але майже ніхто не вірив у життєздатність ЛНР. Але сталося те, що сталося, референдум «імплементувався» і Луганськ став «столицею» аморфної «держави». Це прикро. Але ніхто нічого не зробив для того, щоб було інакше.
Займатися Луганщиною треба було не лише в січні-травні (хоч не займалися і тоді), а набагато раніше. Щодо журналістів… Можливо, ми писали не тими словами, та не тими накладами. Наші «умняки» мало цікавили простий народ, ми намагалися тлумачити факти, спираючись на розум та логіку, а як показує життя, стереотипи та штампи діють значно ефективніше. Люди тут звикли, що їм просто показують ворога і розповідають, що треба робити та як сприймати життя. Тобто, наша «провина» в тому, що ми не були «Лайф ньюз».
Хоча я знаю, що мої матеріали зачитували біля будівлі СБУ, обговорювали, сперечалися…
Але, я думаю, що все ж таки у нашому регіоні був реалізований певний сценарій. А проти лому статтями не попреш.
- Коли ти переїхала до Старобільська Луганської області, який знаходиться під контролем української влади, що відчула? Наскільки мені відомо, там не так відчутно патріотизм, як, наприклад, у Сватово. Там спостерігалися сепаратиські настрої. Чи можна сказати, що ти була в небезпеці? Тим більше, що в будинку, який ти там знімала, тобі били вікна.
- Спочатку ми з родиною переїхали до Новопскова, який також був територією України. Перше відчуття – радість від наявності прапорів України. В Луганську їх палили та топтали, а тут вони спокійно висіли над будівлями.
Через місяць поїхали до Старобільська. Це дуже добра, хлібосольна та мирна земля. Старобільчани постійно пригадують слова свого місцевого пророка, священика, який кілька років тому говорив, що буде велика війна, але вона обійде Старобільськ стороною. Дай Бог, щоб так і було.
Що стосується настроїв людей, то вони – різні. Все ж таки це - Луганщина і там, безумовно, є проросійськи налаштовані мешканці. Але якось сільські люди більше розуміють, що життя людини – то найголовніше. Тому не допустили вони у себе такого бардаку. Різне було: і конфлікти з військовими, і страшні історії про розбій батальйону «Айдар». Але зрештою люди звикли до атрибутів АТО і перестали лякатися солдатів з автоматами у супермаркетах. Ось лише дороги від важкої техніки постраждали сильно.
В цілому, життя було мирним, майже як до війни. Особливо у порівнянні з Луганськом. Бо переселенці з Луганська не вважають автоматні черги чимось надзвичайним. А побиті вікна вважаю дурною розвагою місцевих хуліганів. Все ж таки у Старобільську з розвагами не дуже.
- Щодо небезпеки. У минулому році тобі погрожував депутат облради від ПР Арсен Клінчаєв, який в подальшому у Луганську став одним з лідерів сепаратистського руху у Луганську. Про той інцидент швидко забула? Чи все-таки він на тебе і твою родину суттєво вплинув?
- Було таке. Але у порівнянні з тим, що довелося пережити пізніше, це здається дитячою грою.
Так, Клінчаєв не дружив з головою, але я не була в захваті від його епатажного затримання нардепом Ляшком у кабінеті начальника УМВД. Все має робитися за законом, держава не може діяти такими ж методами, як терористи.
А щодо впливу «прокляття тамплієрів», то воно ж не лише на мою родину подіяло. Весь наш регіон опинився під дією того прокляття. Нас розкидало по містах та країнах, позбавило домівок та мирного життя на рідній землі… А багатьох просто вже ніколи не повернути.
К счастью, сейчас Яна в безопасности, вдалеке от «русского мира». Начинает новую жизнь на новом месте, причем не собирается бросать журналистику. И забывать о родном крае тоже не будет. Говорит, в ее работе места хватит для обоих регионов.
Ваша Дуся
Фото: фейсбук Яны Осадчей
