Журналист 5 канала Александр Аргат: Я предчувствовал, что вслед за ультиматумом Парасюка будет много жертв

Журналист 5 канала Александр Аргат делится своими воспоминаниями о событиях прошлой зимы:

 

 

Згадую, що я їхав зі зйомки і прочитав уже в машині повідомлення, що уряд відмовився від асоціації з ЄС. У всієї нашої редакції був такий печальний настрій того вечора. Для нас це було несподіванкою, останні тижні перед саммітом у Вільнюсі ми робили чимало матеріалів на тему асоціації, намагаючись знайти позитивні сигнали, що її все-таки буде підписано. Ясно, що коли твої надії руйнують, це справляє деморалізуючий ефект. Тут же почали з'являтися у фейсбуку заклики наших колег збиратися. Памятаю, про це писав Сашко Моторний, потім Мустафа Найєм. Чесно кажучи, спочатку було мало ентузіазму і навіть їхати на Майдан того вечора не дуже хотілося. Але водночас було відчуття, що не їхати туди не можна, тому що потім буде погано на душі. Я взяв із собою прапор ЄС, який ми часто використовували на записах стендапів і який потім, як кажуть, пішов по руках. Я поїхав на Майдан разом із колегами Ольгою Петрів, Владом Соделем та Ольгою Сніцарчук. Майже нікого на Майдані на момент, коли ми туди приїхали, не було, але потім виявилось, що десь поруч ходять Інна Неродик з 5-го, Сергій Грішин з Громадського, Оксана Коваленко з "Української правди". Люди почали потроху підходити, і десь по дев'ятій вечора я побачив там майже у повному складі редакцію новин "1+1", колег з інших каналів і видань, потім з'явилися і депутати, близькі до народу,- Леся Оробець, Андрій Парубій. Блізько півночі акція розкачалася непогано. 

 

 

Зізнаюся, коли я вперше прочитав новину про цей розгін, у мене була перша думка про те, що це росіяни таким чином, через своїх людей у МВС чи ще якось, заганяють Януковича у клітку і роблять все, щоб у нього не було шляху назад, а у нашої країни - права бути європейською державою. Але водночас ніколи не варто відкидати фактор елементарної тупості виконавців, бажання вислужитися перед керівництвом. Одним словом, я не вірю, що існував сценарій, який реалізовувався методично, крок за кроком.

 

 

Особливо гостро питання про безпеку журналістів, які працюють на Майдані, постало, наскільки я пам'ятаю, вже після 1 грудня. Всі почали надягати шоломи, брати із собою на зйомки маски, потім у нашій ПТС-ці з'явились бронежилети. Я вперше був у бронежилеті на Грушевського, тоді я взагалі у цьому не розбирався - який клас, від чого саме може захистити той чи інший бронежилет. На щастя, у мене нічого не влучило.

 

 

Під час Майдану журналісти стикнулися із неможливістю давати погляд на конфлікт з боку влади, правоохоронців, публікувати не якісь там відеофайли від МВС, а нормально поспілкуватися із тодішнім міністром Захарченком тощо. Правда, у деяких каналів була можливість поїхати у шпиталь МВС і поговорити із пораненими міліціонерами. Але загалом бракувало погляду з того боку барикад, однак це не провина журналістів, на то були об'єктивні причини. В лютому я вперше потрапив за той кордон міліції. Це був день відставки уряду Азарова, коли у Маріїнський парк звезли антимайданівців. Я звідти трохи стрімив для 5 каналу, спілкувався із кримчанами, які підтримували Азарова і казали стандартні "ватні" тези стосовно "гей-Європи" тощо. Ну, і, звичайно, 5 канал викликав у них агресію.

 

 

21 лютого, коли на Майдані прощалися із героями Небесної Сотні, прийшли політики, і відчувалось збурення серед людей, бо активісти хотіли почути щось зовсім інше. Для мене найнеприємнішим за відчуттями моментом була промова Володі Парасюка, який зі сцени казав, що якщо не буде відставки Януковича, треба йти на штурм. Ці слова сотника Самооборони тим не менш у багатьох, хто був тоді на Майдані, викликали захоплення. Люди тоді були дуже заряджені, вимагали радикальних дій. А я наче відчував, що за цієї промовою будуть сотні вбитих людей. Власне, так воно і сталося. Не знаю, може, був шанс все-таки не випускати Януковича з країни і не давати привід трактувати ті події як повалення його режиму, не створювати враження, що Янукович залишив країну під дулом тої промови Парасюка.