«Такси»: по вызову из Ирана

Ваша Муся давно не була в кіно, а на Вуді Алена їй не хотілося. Аж раптом у кінопрокаті – «Таксі» Джафара Панахі, володар «Золотого ведмедя» Берлінале. Довгоочікуване замовлення для тих, хто цікавиться кіно! Збираючись на показ фільму, я усвідомила, що знаю про Іран вкрай мало. Наприклад, мені не було відомо, що там усюди спецслужби, що розмінюватися з незнайомцями слід такими ж «туманами», як місцева національна валюта; що тут трапляються феміністки і що свобода слова по-іранськи – це вміння втілити свої творчі задуми і навіть вечірки далеко-далеко в полях, куди не сягають мотоцикли поліції.

Про Панахі у світі відомо більше, ніж про Іран. Точніше, завдяки цьому кінорежисеру, азербайджанцю за походженням, про Іран відомо трошки більше з його автобіографічних картин.

Провідному представнику нової хвилі іранського кінематографу 55 років, шість із них йому судилося провести під домашнім арештом за антиурядову діяльність і участь в акціях протесту. Так громадяни Ірану реагували на результати президентських виборів 2009-го. Якою має бути кінокартина автора, якого влада Ірану відсторонила від кінематографічної діяльності на 20 років і заборонила залишати країну, кінорежисера, серед сувенірів якого трофеї з Канського й Венеційського кінофестивалю, а також «Золотий леопард» із Локарно та трохи дрібніші нагороди?

Дія фільму відбувається у замкнутому просторі – салоні таксі. Глядач бачить, що всі діалоги фіксуються на відеореєстратор та на інші камери. Героями виступають пасажири і сам кінорежисер, який кермує під виглядом водія.

Це картина, якій притаманний мінімалізм і щодо технічних засобів, і сценарних ходів, і на предмет кількості героїв, і стосовно бюджету. Сам Панахі – і співчутливий слухач, і кінорежисер, і сякий-такий таксист в одній особі. Його десятирічна племінниця, безперечно, і режисер (дівчинці дали в школі завдання – зняти аматорський фільм) і водночас балакуче дівчисько. Ця стрічка, яка в українському кінопрокаті позиціонується як документальна, хоча скидається на те, що за кожним рогом у «Таксі» – мок’юментарі. І все ж за суттю відзняті сцени сприймаються як копії з реалій, навмисне таких ніхто не став би вигадувати.

Щодо драматургійних ліній, то вони у руках іранців, які сідають до авто. Сторонній чоловік з випадковою супутницею сперечаються про закони шаріату. Ще одна сімейна пара терміново визначається із заповітом, доки чоловік, який побився при падінні з мотоцикла, не помер дорогою до лікарні. Він просить записати його слова на відео, і в цю мить глядачеві дійсно складно розібратися – це мок’юментарі, документарі чи реаліті-шоу. Ще один пасажир рекламує новинки кінопрокату, обіцяючи доставити мало не піратські копії фільмів, які в завершеному вигляді не бачили навіть їхні автори. Дві сестри поспішають відпустити до озера двох золотих рибок. Адвокат везе букет троянд до в’язниці дівчині, яку засудили за те, що вона потрапила на футбольний матч.

У побутовій мові цих іранців весь Іран. Коли ти намагаєшся слідувати цензурі з уст вчительки щодо зйомок фільму і бути кінорежисером, але дійсність довкола суперечить цим правилам і не вписується в задуманий сценарій. Коли ти говориш про політику і за звичкою озираєшся – чи не просуне до вікна голову місцевий кадебіст. Коли ти не можеш визначитися – приректи на страту сусідів, які тебе пограбували, чи продовжувати жити з цим щирим бажанням. Коли ти настільки просунута іранська адвокатеса, що відразу помічаєш усі приховані камери у салоні і схвально відгукуєшся про творчий задум кінорежисера. Коли ти – Панахі – не як таксист і не як кінорежисер, а як людина мчиш через усе місто віддати неуважній клієнтці гаманець, і в наступну мить тебе як кінорежисера й громадянина грабують, забираючи навіть не авто, а найдорожче...

Знімати такі історії з авто – не новина для Ірану. Вся сіль – у почерку кінорежисера. Вміння вибудовувати стрункі лаконічні композиції і сенси, в гірку мить віддати світу троянду… «Таксі», по суті, та сама камера на колесах, лише в цьому випадку Джафар Панахі сідає до неї з власної волі. Те, що тримає його у цій в’язниці – професійний обов’язок. Адже, якщо розібратися, місія таксиста і місія кінорежисера не так уже й різняться: вчасно прибути за викликом, довезти до потрібної точки, уважно вислухати дорогою. Іншими є тільки відстані і масштаби. Таксист-Панахі їх чудово уявляє, тому й грошей зі своїх клієнтів не бере.

Дуся

Фото: kinopoisk.ru