Бунт проти Забужко 2. Оксана Стефанівна знову наїхала на Радомира Мокрика за книгу про шістдесятників

На початку ваша Антоніна вкотре зазначить, що такі срачі приносять їй цілковите задоволення і викликають захват. Бо нарешті наші культурні перипетії цікавлять не лише маленьку бульбашку обраних, а направду широкий загал. Тому срачі про шістдесятників, «розстріляне відродження», українську музику 70-х та 90-х і ще багато про що ми в редакції всіляко підтримуємо. Тим паче зазвичай це ніякі не срачі, де опоненти просто б'ються в істериках, а нормальні конструктивні обговорення, нехай навіть і емоційні. 

Втім ближче до суті. Пів року тому ми вже писали про чорну кішку, яка пробігла повз Забужко та Мокрика. Якщо так можна висловитися. Оксані Стефанівні не надто зайшла його книга «Бунт проти імперії», яка стала досить популярною і стимулювала обговорення шістдесятництва.

Письменниця тоді мала претензію до визначення дисидентів за цитатою Стуса: «Жменька нас, малесенька щопта». Мовляв, українців, які готові були протистояти режиму, критично мало. З чим Забужко категорично не погодилася: «Ця малесенька щопта вже пішла в історичні дослідження, пішла в підручники. Типу весь савєтскій народ бил ваадушевльон страїтельствам камунізма, а тут у нас малесенька щопта — от 59 посаджених дисидентів, ось вони жменька незгодних. […] Виростає ціле покоління вже народжених за незалежності, яке читає вже в підручниках своїх, написаних і виданих за незалежної України […]».

Нагадайте собі про цю дискусію ось тут, бо довго переказувати. Але галасу цей випадок тоді наробив. І ось знову. 

Пані Оксана анонсує у себе на фейсбуку показ у Парижі фільму «Математики, що нагнули Кремль» і твердить, що це буде «повна історія врятування французькими математиками українця Леоніда Плюща з радянської психушки». Ну і плавно переходить до досліджень наших 60-70 років та, власне, Мокрика. Вона йому закидає використання (хоч, можливо, несвідоме) радянсько-феесбешних наративів. Ідеться про ту ж таки «щопту». Тримайте цитату в одне традиційно довге та вичерпне речення. Вкотре захоплююся цим талантом Забужко накатати отаке здоровило, в якому всі думки мають такий виструнчений вигляд.

В коментарях, як завжди, переважно схвалення і цілковита згода. Багато людей демонструють тотальну довіру пані Оксані на слово. Хоча сама письменниця постійно повторює про важливість критичного мислення. А це значить, що все потрібно ставити під сумнів та перевіряти, зокрема і слова самої Забужко.

Також були коментарі, автори яких дивувалися, що Оксана Забужко заперечує єврейське походження Леоніда Плюща.

Ну а ще Мокрику згадували його неточності, як-то приписування Аллі Горській російського походження. Цю помилку він сам визнав і вже кілька разів за неї перепрошував.

Сам Радомир, як і минулого разу, теж написав лонгрид у відповідь, назвавши тон Забужко «презирливо зверхнім». Він наполягає: на появу дисидентів справді вплинув ХХ з'їзд КПРС і їх справді було дуже мало. Що цілком зрозуміло — бунтівників в умовах тоталітарного режиму й не може бути на кожному кроці. Свої слова від підкріплює цитатами самих шістдесятників, у яких брав інтерв'ю. Наприклад, ось що казав Іван Дзюба: 

«“Всі зрозуміли, що їхні сумніви, які вже існували перед тим, нехай і приховано, не були безпідставними. Люди зрозуміли, що мали б вірити самим собі. До цього — як це виглядало? У тебе є сумніви, ти бачиш, що щось відбувається неправильне, але всі навколо тобі твердять і пишуть, що все, насправді, нормально. За таких умов людина починає сумніватися в собі, вона думає, що помиляється, що проблема в ній самій. Тоді ж [ після ХХ з’їзду] я зрозумів, що повинен вірити самому собі. Якщо в тебе є сумніви, є аргументи, ти повинен собі вірити, а не слухати пропаганду”.  

В інтерв’ю зі мною ще радикальнішим був Богдан Горинь (хоч, здавалося б львів’яни могли б тяжіти якраз до менш драматичних трактувань ХХ з’їзду), він дослівно сказав, що це було “остаточне падіння ілюзій щодо радянської системиф та навіть “невіруючі навернулися до віри”».

Іван та Марта Дзюби. Кадр з фільму «Іван і Марта», реж. Сергій Буковський

А ще Антоніна вкотре вам радить подивитися стрічку Сергія Буковського «Іван і Марта» про подружжя Дзюбів. Пані Марта кілька разів наголошує, що ані вона сама, ані її чоловік не рвалися бути героями і класти своє життя в боротьбі з комуняками. Вони просто хотіли жити нормально. Не всі можуть бути такими, як Стус. Ця думка, до речі, стає дедалі популярнішою, і все більше лідерів думок не закликають вдаватися до пафосу та героїзації, коли говоримо про наших визначних постатей. Людям потрібно дати бути людьми, а не супергероями з фільмів. 

Також Мокрик пише про те, що Леонід Плющ сам же й писав про свій перехід з російської на українську. Адже пані Оксана стверджує, що він не був російськомовним. Але що там переказувати — подаємо ще і цей довгочит повністю.

Фух, дочитали. 

Допис Радомира отримав багато підтримки, а дехто так надихнувся, що написав не коментар, а цілий окремий допис. Як Вахтанг Кіпіані. Він назвав пост Оксани Забужко «брутальним наїздом». 

Ну і в коментах теж дещо докидає. 

Ваша ж Антоніна в цьому випадку повністю згідна з колегою — Юрієм Лукановим.

Ці всі обговорення рекламують як книги, так і авторів. І Медведчук справді виступив, нехай того не бажаючи, піарником «Справи Василя Стуса». Бо через його вимоги заборонити книгу її почали масово скуповувати. 

Те саме — з фільмом «Заборонений», коли Медведчук почав вимагати вирізати сцену суду, на якому він був адвокатом Василя Стуса. Здійнявся скандал, сцену таки зняли, і стрічці це тільки додало впізнаваності. 

Проте, якщо говорити про розголос, то всі ці відповіді Забужко разом узяті розійшлися й близько не так широко, як її допис. У неї і лайків, і шерів значно більше. Що вчергове наштовхує вашу авторку на роздуми про ось цей міф Забужко як Кассандри, яка постійно щось пророчить, але її ніхто не слухає, бо для суспільства ці пророцтва незручні та неприємні. Пані Оксана ж навпаки — має величезну авдиторію, журналісти її радо цитують та кличуть на ефіри, бо знають — будуть рейтинги та перегляди. Адже Забужко говорить саме те, що люди хочуть почути. То де ж тут Кассандра? Кассандри якраз не цікаві ані медіа, ані авдиторії. 

Але це таке. Я сподіваюся, що ось такі дискусії в нас виникатимуть ще частіше. Бо це просто збіса приємно — спостерігати, як у коментах вибухає з приводу Плюща та Дзюби. Думаю, книжка Мокрика, як і решта згаданих книг та матеріалів, знайдуть ще більше читачів і читачок. За пані Оксану та її популярність не переживаємо взагалі. Ті, хто бодай раз був на її публічних виступах, зрозуміють, про що мова. Припускаю, невдовзі на ці зустрічі з'явиться звичка приходити зі своїми стільцями. 

Ну і ще один коментар, наостанок.

Антоніна писала анонс цього інтерв'ю і вже купила попкорн. Чекаємо.