Одеському кінофестивалю напихали у тредсі за те, що не повертається до Одеси
Ваша стражденна Антоніна нині вийшла з відпустки з єдиною думкою — хотілося б більше. Але життя таке d нас із вами, що хочеться-хочеться, та й перехочеться.
Так ось. Одеський кінофестиваль завів собі сторіночку і вже на другому дописі мусив, як кажуть у цій соцмережі, підставляти панамку. Бо людоньки там швидко вам розкажуть, що і як. Чесно кажучи, ваша авторка цілком очікувала саме на ці претензії, причому давно. Ось допис:
А ось найбільш залайканий коментар:
Інші коментатори виявили цілковиту одностайність: люди щиро не розуміють, чому Одеський кінофестиваль не проводять в Одесі, адже, на їхній погляд, аргумент про безпечніший Київ уже давно не робе. Дехто пропонує навіть змінити назву:
У своїй відповіді фестиваль усе пояснює навіть не безпекою, а логістикою:
Часто у таких випадках говорять про міжнародних гостей, які якщо не бояться приїздити, то не хочуть пхатися далі столиці, бо і до неї доїхати — ціла історія.
Якщо хочете думку вашої Антоніни (а навіть якщо не хочете, то доведеться послухати) — ОМКФ справді сильно втратив після переїзду з рідного міста. Особисто для мене це була найкраща і найцікавіша українська кіноподія, через яку я, даруйте за патетику, і закохалася в Одесу. Бо це були не просто перегляди фільмів, а ціла атмосфера, улюблені локації, специфічний вайб морського міста. Покази там були не лише в кінотеатрах, а й на Потьомкінських сходах, Зеленому театрі чи Ланжеронівському узвозі.
Про червоні доріжки та церемонії закриття й відкриття можна було писати хоч по три репортажі, бо справді було про що. Нині ж ця подія абсолютно інша, наче разом з назвою змінився і сам характер. Ми, звісно, маємо враховувати фактор повномасштабної війни, який вплинув не лише на переїзд, а й на розмах — ті самі червоні доріжки скасували, наприклад. Утім, без Одеси фестиваль став просто рядовою подією без харизми. Тому я сама з нетерпінням чекаю на повернення.
А поки з нетерпінням доводиться чекати на окремі покази Одеського кінофестивалю, до якого лишається менше місяця. Особисто в моєму списку очікувань на першому місці — «За перемогу!» Валентина Васяновича. По-перше, автори намонтулили один з найкреативніших трейлерів:
По-друге, стрічки Васяновича — це завжди подія, тому шо тут казати. Але, звісно, потраплять на показ не тільки лиш усі, тому чекайте на прокат. Звичайно, я дивитимуся й інші національні прем'єри і вам переказуватиму — ось список. І ось ще один.
Також буде програма про жінок у війську, ретроспектива Сергія Буковського та покази стрічок грузинських режисерів.
