Підлітки розповіли, чому досі слухають російську музику. Репортаж з пляжу

«Я б не сказав цим підліткам ані слова. Я б слухав. Бо ніхто цього не робив»

Мерлін Менсон

Втомлена безкінечним інформаційним потоком, ваша Антоніна поїхала на пляж. На красивезному озері в Пущі-Водиці вона мріяла лежати зірочкою, а якщо стане сил, дочитати «Катанахе» улюбленої Софії Андрухович. 

Але зазнала в цьому ділі краху. Поблизу за столиком зграйка підлітків теж приїхали відпочити, але трохи по-іншому. Вони привезли з собою колонку, з якої на весь пляж фігачила музика. Вона була різною, але мене тригернуло таке:

Музыка громче, глаза закрыты.

Это нон-стоп, ночью открытий

Делай, что хочешь. Я забываюсь.

Это нон-стоп — не прекращаясь.

Згадалися часи молодості, коли ця пісня шпарила з кожної праски. Початок 2000-х, російський попгурт Reflex. Щоправда, це був кавер харків’ян «Пошлая Молли». Ну, думаю, грець із вами. До того ж, далі з їхньої колонки почулися System of a Down, і мене трохи попустило. Але не надовго. Бо далі вони почали ставити один російський (саме російський, а не лише російськомовний) трек за одним. І в якийсь момент я не витримала.

Убери руки с моего пульса,

Я уже слишком жива.

С моего пульса убери руки,

А-а-а, а-а-а…

«А-а-а, а-а-а-а-а-а-а-а-а», — сказала я собі і почала згрібати речі. Спочатку думала просто тікати від цього трешняку. Але вмить зрозуміла, що це буде проявом слабкості. Треба підійти до цих малих паскудників, ввімкнути камеру, зняти на відео ці безчинства і викласти в інтернет. Оце почнеться колотнеча! Їх усіх швиденько зачмирять, затегають СБУ і змусять публічно просити вибачення! А я стоятиму вся в білому пальті красіва. 

Та щось в останню мить підказало мені зробити дещо оригінальніше. 

Підходжу. Вітаюся і кажу, що я журналістка і хотіла б поставити їм кілька питань. Вони вмить вимикають музику і цікавляться, що саме я хочу запитати. Усі до одного розмовляють українською. Хтось, видно, в житті російськомовний, бо часом забувають якісь слова, але стараються. Виходить. 

Кажу, що пишу матеріал про те, чому наші підлітки продовжують слухати російську музику. І наголошую, що я без усяких наїздів. Просто різні дорослі постійно бідкаються, що ось яка біда в нас із молоддю. Така вона несвідома, погана і не хоче розуміти елементарного. Навіть обстріли та смерті нічого їх не вчать. Але позиції самої молоді, принаймні в медіа, не так і багато. Тому я прийшла як отой Мерлін Менсон — послухати. 

Підлітки виявилися трохи настороженими — боялися, що я напишу про них якусь гидоту. Та я запевнила, що радше навпаки, і пообіцяла, що ніяких імен та фоток не буде. Вони пішли на контакт і почали говорити. 

В розмову одразу включається найактивніший, трішки ексцентричний і на кілька років старший за всіх Сашко:

«Я російську музику не слухаю. Я слухаю металкор». Включається Ліна (назвемо її так): «Ну чесно, там баси кручє. Під неї можна потанцювать. В самі слова ми не вслухаємося. Нам важливий оцей якийсь бас, якось рухатися під нього».

Сашко відчуває, що це відповідь неправильна, і продовжує наголошувати, що в нього плейліст пристойний. «Я слухаю отаке», — і вмикає мені на телефоні System of a Down.

Питаю, скільки їм усім років. Відповідають, що по 18-19 і більше. Кажуть, що слухають різну музику: і українську, і англійську. Без різниці що слухати. Просто під російську можна потанцювати. 

Ясна річ, запитую, а чи є українські треки, під які теж можна танцювати? 

Відповідає Віка (назвемо її так): «Є, звичайно. І можна. Але не під всі. Ми перемішуємо». Цікавлюся, ким з наших виконавців можна замінити. Щоб потанцювати. Тут думки категорично розділилися. Хтось вигукує: «Вєрка Сердючка!». А хтось кричить: «Нєє!». 

Наш любитель металкору раптом згадує Івасюка. Його друг — Степана Гігу. Інші перебивають: «Нє-нє!». — «Шо нє-нє? У нас на роботі тільки його і вмикають!».  

Проте називають і наших російськомовних музикантів. Слухають тих, які перекладають свої пісні. Але тих, хто не перекладає, — теж. Аргументують, що вони наші, українські. 

Сашко починає кричати: «“Водограаай”!! “Намалюй мені ніч”». Віка ж твердить, що просто слухають те, що подобається.

І ось це важливий аргумент: «Багато блогерів також слухають російську музику, але вони дуже багато донатять». Ну, тут ми всією редакцією передаємо привіт цим блогерам, які на кожному кроці використовують свої донати як індульгенцію від усіх зашкварів. Ми то думали, що це вже не працює, але ніт. 

Питаю, чи логічною є така позиція — робити збори, але і слухати російське. Відповідь: «Ну, це все особиста справа кожного. Ми ж не будемо змушувати кожного слухати українську музику». 

Віка має рацію. Підлітків змусити любити те, що їм не подобається, — це завдання із зірочкою, якщо взагалі можливо. Саме змусити. Згадайте себе перед тим, як махати руками. Про тинейджерів можна говорити що завгодно, але дуже часто вони лишаються чесними із собою. 

Я мільйон разів зустрічала фразу, яку говорили трохи доросліші люди: «Хочу підтримати українське кіно, тому на нього ходжу. І пишу захоплені відгуки у соцмережах». Ця хвиля була після початку війни, а потім трохи спала, бо людям набридла ця поблажлива позиція і почали з’являтися справді класні стрічки, які дивилися не з жалості, а з цікавості. Нині ця тенденція повернулася. Проте у відвертіших розмовах майже всі зізнаються, що, так, кіно насправді слабке, але ж треба підтримувати наше. Так ось, підлітки такого зазвичай робити не будуть. І це треба враховувати. 

Знову включається Сашко: «Я, наприклад, вважаю, що люди, коли кажуть, що не слухали української музики, але українська музика — гівно, то це не діло. Треба послухати українські народні. І Івасюка! І  “Намалюй мені ніч”! Іменно не Клавдію Петрівну, яка якусь попсу там зараз випустила. А іменно ту». 

«Намалюй мені ніч», нагадаю вам, любі читачі, вийшла в 1962 році, й написав її Мирослав Скорик на вірші  Миколи Петренка. Клавдія Петрівна недавно заспівала кавер у проєкті «Дім Звукозапису».

Також зауважте, що ця наша розмова відбувається в той момент, коли починається другий концерт Клавдії Петрівни в Палаці спорту. На нього прийшла неймовірна кількість людей, а обговорення, як пишуть наші колеги з інших таблоїдів, «розірвали мережу». Ну це так, для контрасту. 

Продовжую питати далі. Кажу, що сама, ясна річ, колись слухала і мала у прейлісті багатьох російських виконавців, але після окупації слухати їх навіть фізично не можу. Тому чи ок вам у цьому сенсі? В розмову включається Олег, який одразу справляє враження досить виваженого і розумного. 

«Ну а дивіться. Є, наприклад, та ж Монеточка, яку ми тільки що слухали. Вона ж виступає в Європі, робить збори для українців. Виїхала одразу з Росії з початком повномасштабного. Так само Noise MC, він теж виїхав. Чому не можна слухати їх? Якщо вони зробили більше, ніж деякі українські співаки, які співали українською, але виїхали. Наприклад цей, “Вовчиця”».

«Винник», — підказую.

«Да, Винник. То я його і слухати не буду». 

Далі пішла мова про «Валентина Стрыкало», про якого наші герої міркують так: «Він більшість своєї музики співає російською. Але ці пісні легендарні. Я його слухаю і не думаю завершувати. І я не кажу, що російська музика взагалі-взагалі така класна, нє. Не вирізайте з контексту, будь ласка». 

«Стрыкало» — наші, якщо що.

Питаю, все таки, моїх співбесідників про альтернативу. Чого їм бракує, аби повністю замінити російських виконавців нашими. Відповіді різні. Хтось вважає, що оця ця наша велика музична хвиля з’явилася відносно недавно. Віка ж твердить, що багато відверто поганих пісень, байрактарщини. Як приклад наводить Машу Кондратенко. 

Ох, Віко, знову я з вами згідна. З одного боку, є популярна думка, що нехай ця музика і сумнівна за якістю, але ж скільки в неї шанувальників. Хай, мовляв, слухають фігню, але нашу. Почасти це, може, й правда, але вона повинна бути як один із сегментів індустрії. Бо далеко не весь попит можна задовільними «Ваньками-встаньками» та рештою шедеврів. 

Віка наголошує, що в нас є класні пісні і вона їх слухає. Просте цього недостатньо. Хочеться, щоби більше виконавців були цікавими, з оригінальним голосом, класними треками. Треба, щоб чіпляло.

І два слова про нафталін. Мої герої вмикали кілька пісень якихось волохатих років, які слухала ще я у школі. 19-річним нині це теж заходить. І тут проблема не лише тинейджерська. Вся справа щонайменше у двох моментах. Перший — ностальгія: часто не можна просто так відмовитися від чогось, що подобалося 5, 10, 15 і більше років тому. Це дуже сильне почуття. Шкільні дискотеки (на моїх, щоправда, дякувати відповідальним за музику, були переважно американські та британські треки), універські тусовки тощо — усе це згадується з ніжністю. 

Пісня, під яку тебе запросив хлопець, який давно подобався, — це вже значно більше, ніж пісня (мене запросив під «Океан Ельзи» — без білого пальта я все ж обійтися не можу). Можна триста разів собі говорити, що це культура агресора, що навіть виконавець виявився пропутінською сволотою, але ностальгія — штука жахлива. 

І другий момент. Це зараз ми бачимо розвиток нашої музики, хоча його поки теж недостатньо. А колись цей процес був мінімальним. Ви справедливо скажете: так була ж американська чи британська. І там вже точно можна було знайти купу всього значно крутішого, ніж російське. І це свята правда. Понад те — зараз також можна. І для «потанцювати», і для чого хочеш. Усе правда. Та погляньмо на контекст. 

Російське нам упихали дуже агресивно і безальтернативно, тамтешні продюсери ввалювали в український ринок неймовірні гроші і чавили все на своєму шляху. Плюс, не забуваймо про мовний бар’єр і, прости господи, ментально-культурну спорідненість. Плюс, самі наші виконавці зовсім не були проти заробити російських грошей. Вже й тоді, коли це були гроші агресорів. Що я вам розповідаю, подивіться фільм «Русифікація у стилі "поп"»», якщо ще не.

Слухають, до речі, російське, наші герої на стримінгах. Отже, гроші йдуть на податки в Росію. Питаю, чи є це для них аргументом відмовитися. Відповідати береться Сашко, який мені все більше подобається іронічністю. Він каже, що платить мертвій людині — Володимиру Висоцькому. Хоча загалом усі наче розуміють, що з ось цими податками — то вже фігове діло. 

Аж ось ми переходимо до політики. Віка каже: «Все взагалі залежить від нашої влади. Не від музики чи мови».

Питаю, а що ж повинна зробити влада?

«Влада повинна зробити, щоб ми…», — береться пояснювати дівчина, але тут починають співати «Час рікою пливе» і влаштовувати балаган. Тому Віка губить думку. Я уточнюю, і вона продовжує:

«Ну давайте почнемо з того, що якби пішли на війну діти мільярдерів, депутатів, то б війна закінчилася».

Ох ти, мамо рідна. Та й знала, що це почую.

«Якби пішли діти влади, Зеленського, наприклад».

Тим часом діти Зеленського. Знайомтеся: Олександра 2004 року народження і Кирило 2013 року народження.

І дивіться, як Віка бачить закінчення війни, відкладіть усі свої мирні плани: «Якби пішли депутати, діти депутатів — війна б уже закінчилася. Тому що депутати за своїх дітей уже б стояли».

Я тут, зізнаюся, не витримала і почала трохи давити на Віку питаннями, що було неправильно. Можливо, через гамір вона справді заплуталася і не згадала, чим саме займаються депутати і чому їх усіх скопом не варто відправляти на нуль. Чи не зрозуміла, чому запропонований нею спосіб не робе. Ну не робе. І тут знову привіт блогерам, які недавно волали про «астанавітє вайну, украінскіє палітікі тоже вінавати».

Сашко (який, нагадую, трохи старший) відчув, що подругу треба рятувати, і з різними жартами попросив ставити ці питання йому, бо на нього «тиск не пройдьот!». І взагалі просить передати читачам, що всім рекомендує Linkin Park. І альтерего Кузьми Скрябіна — злого репера Зеника. Антоніна теж рекомендує. Тим паче, що там саме про депутатів. Яких ми теж не всіх любимо. 

І ось якого висновку я дійшла. Не те щоб аж страшно оригінального, але він важливий і таки непроговорений достатньо. Це велика і комплексна проблема, яка вимагає складних, продуманих рішень. Просто вимагати від тинейджерів глибоких політичних знань, неймовірної свідомості та категоричної відмови від чогось їм симпатичного — дурниця.

Обзивати їх останніми словами — теж. Вони — одна з найбільш незахищених верств. І їх повинні захищати дорослі. Нагадаєте, чи є у нас в школі обов’язкові та кваліфіковані уроки інформаційної гігієни? Щоб із самого малечку роз’яснювати, де ІПсО, де вкид, де маніпуляція. Аби вони вже згодом самі могли захиститися. Чи є такі предмети в кожному універі? Що в нас із вивченням політичної сфери? 

Де інформаційна політика? У нас міністра взагалі-то немає. Та й коли був — пам’ятаєте, скільки на нього сипалося нарікань? Звільнили — слава богу, але щось змінилося? Нарікання лишилися, адже жодної розробленої, повноцінної стратегії в нас немає. Іномовлення російською себе не виправдало, але на нього продовжують виділяти гроші. Створюються додаткові медійні майданчики, приміром, для роботи з регіонами. Хоча в кожній області є філія Суспільного. 

Де популярні програми для дітей і тинейджерів на телебаченні? Телебачення, нагадаю, в нас і в соцмережах існує, а не лише в ефірному мовленні, яке молодь не дивиться. 

Що робиться для протидії російським вкидам у тому ж тіктоці, який спеціалісти з інформаційної безпеки і працівники відповідних органів давно називають найнебезпечнішим майданчиком? Ну щось, вочевидь, робиться, але цього явно недостатньо. Держкіно свою політику провалило повністю: стратегії як не було, так і немає. З іноземними партнерами відомство теж не працює, хоча можливості неймовірні.  

А приплетімо до цієї розмови й батьків. Щось мені здається, що про «дітей Зеленського» підлітки цілком можуть чути в сім’ї. Як і купу інших бздур. А діти за батьками мають здатність повторювати. Цих дорослих теж можна назвати дурними та несвідомими. І це навіть може бути правдою, що вже там казати. Але який конструктив від цих звинувачень? Ну, крім можливості вивищитися.

Дорослі також дивляться канали, фінансовані державою. І кого туди запрошують бути спікерами? Правильно, росіян. Часто навіть не те щоб сильно хороших або корисних. І як в цих умовах пояснювати комусь щось про слухання російських музикантів? Державна політика як вона є. 

Громадянське суспільство, яке ми будуємо, звісно, повинно будуватися на громадянській відповідальності. Але це лише частина вирішення проблеми. Цю відповідальність треба культивувати, пропагувати. Держава своїх громадян має захищати. Можливо, вам від фрази «патріотичне виховання» трішки тхне совком (як, власне, і мені), але воно має бути в якихось притомних, не ура-патріотичних формах. До речі, як ми з’ясували, така популярна байрактарщина не те що б ефективно працювала. 

Питання, між іншим, справді серйозне. Мої співрозмовники сказали, що російську музику хотіли б публічно слухати дуже багато людей. Але побоюються осуду. І це правда. На пляжі справді немало відпочивальників підспівували. І всім наче було ок. Що з усім цим робити — так просто і не скажеш. Так, можна влаштовувати публічні догани знаменитостям, як Тарасу Цимбалюку. Напевне, це теж спосіб. 

Але що ми будемо вирішувати з десятками популярних блогерів, які тягнуть на інтерв’ю захисників російської культури, мови і позиції «Путін — красавчик»? Хочете, дам відповідь? Ми будемо їх запрошувати бути ведучими державних каналів. Як варіант. Тому передаємо привіт Славі Дьоміну та каналу «Дім» і «Суспільне Культура».  

Героїв же цього матеріалу мені хотілося б більше захистити, ніж засудити. Після нашої розмови вже не хотілося їм надавати по шапці — таке бажання було до. Але 20 хвилин вистачило, щоб зрозуміти, що це нормальні, розумні люди, які тебе слухають і щось говорять у відповідь. Музику, до речі, вони вимкнули. Принаймні, я її не чула, коли йшла до виходу. 

У Віки близькі на війні, до речі. В якийсь момент вона навіть почала плакати, згадуючи їх. Каже, що вони воюють для того, щоб ми тут мирно розважалися на пляжі. Хоча, звісно, ж вони воюють не за це. 

І самі військові про це багато разів казали. Розмовляти ротом — це взагалі непогана ідея. Просто треба більше. І на зовсім іншому рівні.