Нам потрібна ваша сеча! Чому австрійський павільйон на Венеційській бієнале став найбільш резонансним
Нарешті ваша Антоніна відірвалася від треш-контенту і звернеться у своїй страшенно важливій рефлексії до серйозного мистецтва. Хоча стривайте. Нашу сьогоднішню героїню я люблю саме за поєднання одного з іншим.
І саме вона цілком передбачувано наробила галасу на Венеційській бієнале ще до її відкриття. Переважно віруситься відео і фото, на яких авторка проєкту висить у дзвоні догори дригом і, власне, дзвонить, вдаряючись оголеним тілом об стінки.
Отже, Флорентіна Хольцингер. Якщо будете її гуглити, то випадуть десь такі варіанти: список порносайтів з уривком з її раннього перформансу і заголовком «Флорентіна Хольцінгер дозволяє хлопцеві їсти її волохату вагіну». Але це ганебний клікбейт. Бо насправді він їсть не вагіну, а спагеті з вагіни. Кинула б вам скрин, але шефредакторка Наталія Лигачова забороняє розпусту в нашому шанованому виданні.
Але цього ми з вами, любі мої, не уникнемо, позаяк шок — важливий складник мистецтва. Тому гугл також вам підкине безліч заголовків такого штибу:
Цікаво, що в нашому інформаційному просторі про цю визначну (тут, якшо шо, без іронії) хореографку та режисерку є матеріали переважно про оце все «гівно — голі на сцені — шок — викликали швидку — глядачі офігіли». І практично немає серйозного аналізу її творчості, ось хіба колеги з «УП Культура» спромоглися.
Також гугл підкине вам тексти в іноземних медіа з одними й тими ж описами та характеристиками. Вистави Флорентіни обов’язково маркують словами «радикально феміністичні», «шокуючі», «фізичне насильство», «оголені тіла», «екстремально». Режисерку, напевне, це все трохи задовбало, тому вона в інтерв’ю з цього стібеться. Мовляв, скільки років одне й те саме.
З іншого боку, творчі методи в неї також доволі стабільні. Хтось називає це самоповторами, але це завжди спірно. Бо так можна і про Айвазовського сказати, що задовбав малювать море. А Жанна Кадирова задовбала ліпить плиточку. Але ваша Антоніна — лише скромна оглядачка культурки і треш-контенту, а не високочола якась там театральна критикиня. Тому просто коротенько опишу, що це за такий шок-контент, що людям доводилося викликати швидку. Гарний маркетинговий хід, до речі. Завжди робе.
А швидку викликали в Штутгарті, після показів опери «Sancta» в Державному оперному театрі (водночас у Берліні люди були у захваті). Як заявляли у пресслужбі, через напади нудоти, запаморочення і втрату свідомості. Хто б після такого не пішов? Ясне діло, що на дітища Флорентіни квитки купити майже так само важко, як і на «Конотопську відьму». І це в театрі Франка ще оргій не влаштовували, на відміну від Хольцингер. А варто було б — суто навіть з інтересу, скільки швидких може поміститися на площі Франка.
«Sancta» розповідає, якщо спростити, то про сексуальне пізнання черниць. Вони там оголюються, займаються сексом (справжнім), Папу Римського та Христа грають жінки, критикується жорстокість католицької церкви та її несправедливе ставлення до жінок через, наприклад, натуралістичні пошкодження тіла.
Іронічно, що це переосмислення опери «Sancta Susanna», яку композитор Пауль Гіндеміт написав сто років тому. Прем’єра мала бути якраз у Штутгарті, але її заборонили через цензуру. До речі, коли до влади прийшли нацисти, то почали переслідувати Гіндеміта, вважаючи його музику дегенеративною.
У цій виставі ми з вами можемо побачити те, що нині режисерка демонструє на бієнале, — себе у дзвоні.
Після її наступної вистави заголовки були ще ефектнішими, бо йшлося про блювоту і фекалії. Прямо на сцені. Ними фактично кидалися у глядачів у перших рядах партеру. Але не переживайте за них, то все було бутафорське. «Рік без літа» починався також лесбійською оргією, далі надувають велетенську фігуру, яка імітує картину «Походження світу» Гюстава Курбе (яку не показували глядачам 120 років).
Хольцінгер починає в муках «народжувати». Їй зі стегна вирізають фігурку і знімають це зблизька на камеру. Це процес народження мюзиклу, який і починають виконувати. Як там, швидка ще треба? Ну, пологи — це не жарти, взагалі-то. Гівном заливають наприкінці.
Роботи Флорентіни Хольцінгер прикметні, зокрема, своєю багатошаровістю. Як люблять іноді казати: «і для професора, і для двірника». Про ось цей весь «епатаж» та «радикалізм» одразу розноситься купа матеріалів, таблоїди миттю живляться заголовками про «фекальний апокаліпсис». Паралельно більш глибокі на освічені глядачі прориваються трохи далі і аналізують вистави, розуміючи закладені відсилки, контексти й загалом мову авторки.
А мова в неї доволі складна, для формування якої потрібна ґрунтовна освіта і володіння ремеслом. Ну хоча б подивіться ось цю складну постановку Хольцінгер для музикантів Soap&Skin, це «Поховальний марш», у якому зіштовхуються тіла людей з машинами.
Ба навіть на простому рівні можна зрозуміти, що оголеність — це вже давно ніякий не епатаж, а робота з тілом як із медіумом, інструментом. Сцени пошкодження тіла (приміром, проколи щік булавкою) — це просто правдиве зображення життя без умовностей. Наприклад, спочатку героїня приходить робити операцію з омолодження, а потім її підвішують за гаки, так, що шкіра на обличчі натягується.
В інстаграмі є достобіса рилзів, на яких жінки показують дуже детально свої косметологічні процедури та пластику — близьким планом ми бачимо різного штибу проколи, кров, післяопераційні пов’язки, синюшні обличчя з набряками та швами, відходняки після наркозу. Ну і норм якось, нікого не нудить, лайки збираються. Тому говорити про епатаж Хольцінгер у таких обставинах якось навіть невдобно.
І ось ми, нарешті, приходимо до проєкту нашої героїні разом з кураторкою Норою-Свантьє Альмес на Венеційській бієнале. Випендритися там доволі складно, бо проєктів багато і конкуренція висока. Але, як ви здогадалися, це зробити вдалося. По-перше, підвішені дівчата у дзвоні та на гаках.
Переглянути цей допис в Instagram
По-друге, оголеність. Що ж, це справді досі вражає частину навіть вибагливої публіки.
Ну і сеча. Називається проєкт «Морський світ Венеції» і трактує місто як уже затоплене (про цей ризик існує безліч прогнозів). Переважно розмови публіки крутяться навколо туалетів. Свій свіжий репортаж для «The New York Times» Алекс Маршалл починає так: «Нещодавно на Венеційській бієнале я зайшов у яскраво-синій переносний туалет і помочився, щоб побачити мистецтво.
Відразу за кабіною оголена жінка була занурена у величезний резервуар з водою, дихаючи через мундштук для аквалангів. Моя сеча проходила по трубці з туалету через кілька систем фільтрації, перш ніж поповнити рівень води в її скляній камері.
Виконавиця, яка залишалася в резервуарі щонайменше чотири години, по суті жила в чужих відходах. І в неї було багато донорів, бо туалет є частиною презентації».
Схожі образи можна було побачити на початку вистави Хольцінгер «Офелія має талант», яка, зокрема, стібеться з популярного талант-шоу зі схожою назвою. Там теж є тема екології та акторки у великих скляних камерах з водою.
Ось який опис бачимо на сайті бієнале:
«Перетворюючи тілесні рідини відвідувачів у середовище для акторів, які працюють в австрійському павільйоні, Хольцінгер пропонує інсталяцію у вигляді механічного організму, в якій відбувається поєднання дії та її наслідків для тіла. Підводний парк, очисні споруди та священна будівля — все в одному. ''Морський світ Венеції'' ускладнює дуалізм чистоти та забруднення, гріха та спокути, роблячи видимими відходи, які приховані від очей, але постійно присутні».
Переглянути цей допис в Instagram
Цитата з огляду видання «The Art Newspaper»: «У павільйоні відвідувачі стикаються з лавою оголених жінок, які піднімаються вгору та вниз по величезній металевій шахті, їхні тіла обвиваються навколо виступів та ручок. Поруч оголена акторка час від часу катається на гідроциклі, а стурбовані працівники павільйону попереджають глядачів відступити від стічних вод, що розбризкуються навколо штучної очисної споруди (порада: користуйтеся туалетами на місці на свій розсуд). Загальне бачення — це антиутопічний всесвіт, що тоне та занурюється в забуття».
Деякі автори шок і трепет публіки пояснюють тим, що багато відвідувачів не дуже знайомі з творчістю Флорентіни, бо ж вона, мовляв, з іншої сфери, з театральної. З іншого боку, наче люди з артсфери такі дикі й наче в них не було знаменитого перформенсу Марини Абрамовіч «Ритм 0» ще в 1974 році. Нагадаю, перформерка стояла в музеї нерухомо, поряд лежали всілякі речі — від квітки до ножа, а відвідувачам було дозволено робити з її тілом що завгодно. Вони спочатку соромилися, але потім осміліли й навіть почали різати її. Якшо шо, то серед предметів був заряджений пістолет.
Ну, але якщо деякі панове поціновувачі такі ніжні, то що ж зробиш.
А ось інша катавасія відбувається в Австрії, бо як ви самі розумієте, не всі там поціновувачі та любителі експериментів. Передбачувано обурилося ультраправе товариство, зокрема представники Австрійської партії свободи. Це ті, які формально не схвалюють російську агресію проти України, але військову допомогу для нас не підтримують, як і антиросійські санкції, натомість пропонують мирні перемовини та закликають до нейтралітету Австрії.
Свій національний павільйон вони критикують за «лівацький декаданс», розпусту і те, що на неї держава виділила 600 тисяч євро, спонсоруючи «провокативне, аморальне мистецтво» замість розібратися з економікою. Із цим згідні консервативні австрійці, які стверджують, що це — не мистецтво, а чортішо. Таке всяка дитина зробить, взагалі-то.
Та найбільше невдоволення викликає саме фінансування з держбюджету. Тут включаються не обов’язково консерватори, але просто люди, далекі від артсфери. На різних форумах та в соцмережах вони пишуть, що це все пустий епатаж заради епатажу і ніякої глибокої ідеї там немає. Всіх намахали, коротше, на бабки.
Тим часом ліберальні громадяни пишаються, що їхній павільйон найлуччіший і привернув таку колосальну увагу. Ще й проблеми важливі підняв — екологія, захист прав людей. «Скандальним» чи «провокативним» вони його зазвичай не називають, обираючи інші слова, наприклад, «авангардний».
У медіа, відповідно, представлені різні точки зору, але мені здалося, що міжнародна преса має значно більше прихильності до нового творіння Хольцінгер. Це все згадайте, будь ласка, якщо захочете щось сказати про те, що українці постійно за все сруться, а всі інші — котики та білочки. Бо там в австрійців заруба, не гірша за нашу навколо «Євробачення».
Фото: Mayra Wallraff, Matthias Baus, Getty Images / Marco Bertorello / AFP, Casey Kelbaugh for The New York Times
