Заразитися патріотизмом через секс. Чому «Польові дослідження» Забужко знову стали актуальними

А якщо в когось ще є сумніви, що Оксана Забужко працює провидицею, то ось вам нагадування: 

Я ж, як усяка нормальна дєвочка на культурці, поспішаю донести до вас інформацію, що «Польовим дослідженням з українського сексу» виповнюється 30 років! Тільки уточнення: українському виданню, бо сам роман Забужко написала в 1994-му. З нагоди таких поважних святкувань ваша Антоніна за останній тиждень побувала на різноманітних яскравих подіях, присвячених цій книзі, купила ювілейне лімітоване видання, дорогою туди-сюди переслухала аудіокнигу і наловила безліч інсайтів. Коротше, була кріпко зайнята. 

Загалом, моє сприйняття цього тексту, вочевидь, пережило доволі стандартну еволюцію, бо я зчитувала послідовно його шари — від очевидного до більш глибоких. Вперше він мені до рук потрапив на курсі третьому, і тоді я, звісно, передусім бачила там токсичну лавсторі, в якій розумна, талановита поетка Оксана усю дорогу бідкається, що вона полюбила токсика Миколу К., з яким у неї поганий, ба навіть травматичний секс. Але його хоч не потрібно українізувати, бо він вже. Цього було достатньо, аби закохатися і терпіти весь той треш.

Згодом я зрозуміла, чому вона бідкається (ваша Антоніна загалом із дуже матріархальної родини, в якій токсиками були саме жінки, а чоловіки — м’якими, толерантними і люблячими), бо почала бачити, наскільки багато навкруги саме таких пар, побудованих на мезальянсі, де чоловік мало того, що не дотягує рівнем до своєї жінки, так ще й дозволяє собі зверхність та приниження. «Він — не партнер», — ось дуже точна характеристика цього персонажа від самої пані Оксани. 

Згодом я почала звертати увагу вже не на любовний, а на історичний контекст, питання самоідентичності. А вже після 2014 року геть на перший план вийшла тема представлення України за кордоном. Точніше — не представлення. Головна героїня, нагадаю, їде до США викладати і постійно стикається з тим, що про її країну ніхто нічого особливо не знає. Та й не сильно хоче знати. Саме після початку війни дуже яскраво оприявнилося, що якраз цей фактор є значно важливішим складником національної безпеки, ніж у нас переважно думали. Бо кого ти не знаєш, тому і не співчуваєш. І навпаки. 

Ну а про інші сприйняття роману йшлося на токшоу з назвою «30 років "Польових досліджень"», про яке ваша авторка і збирається розказати. Його влаштували на моїх любимих Березняках у київському культурному кластері «Краків». Тут і погуляти над Дніпром можна, і сфоткати всі надбання. Ілюстрація, яку ви бачите, — первісна, така ж була у першому виданні. Автор — Юрій Чаришніков. 

Як ви самі розумієте, на цьому токшоу був аншлаг. Учасники та учасниці: Оксана Забужко, адвокатка і письменниця Лариса Денисенко, гендиректорка «Мистецького арсеналу» Олеся Островська-Люта, літературознавець Ростислав Семків, журналіст Віталій Жежера та режисерка Марина Степанська. Модерувала все це діло журналістка Мирослава Барчук, і тут Оксані Стефанівні спуску вже не було!

Ніяких довгих речень. П’ять хвилин максимум! Це одразу додавало веселощів у цю розмову, бо «довгі речення Забужко» та «це лише був вступ» — давнішні та невмирущі меми.

Також мені сподобалися уривки з тогочасних відгуків у пресі, підібрали переважно негативні. Ось цей — улюблений, від колег з «Бульвару».

А всі ми знаємо, що колеги з «Бульвару» вміють гарно вимивати не лише руки, але і все інше. 

Я довго думала, як вам подати ці дві години направду цікавезної розмови, та й вирішила, що краще за старі добрі цитати тут нічого не підійде. Лише напишу від себе трохи контексту. Коли місяць-два тому з’явилися перші анонси цієї презентації, так само з’явилися й скептичні думки. Мовляв, в анонсі є суттєві перебільшення значення цієї книги. Ось, приміром, почитайте, що пише журналіст і військовослужбовець Дмитро Крапивенко:

Дмитра підтримало багато людей, які так чи інакше мають стосунок до культурної сфери. А ось Едуард Андрющенко навіть задумався над книгою про тогочасний книжковий ринок. Ну, поки він посидить в архівах і напише, ваша Антоніна якраз встигне дочитати його мегадослідження про Домонтовича «Агент з ведмедиком». Майже 700 сторінок, шановні. А ще новий Ілларіон Павлюк нечитаний стоїть. І два томи Кідрука. У кого тут ще довгі речення? Зупиніться! 

Оксані Забужко часто закидають ось ці перебільшення, містифікацію свого образу та всілякі прикрашання біографії. Багатьом це не подобається, вони вважають це обманом або маніпуляціями. Інші, ясна річ, не погоджуються і переконані, що заслуги Забужко взагалі важко перебільшити. Ваша ж авторка думає, що пані Оксана — просто неймовірна спеціалістка в маркетингу та піарі. До речі, серед митців таке не дуже й часто трапляється.

Але хто володіє цим умінням, у того обов’язково є суперечливий, яскравий образ. І, відповідно, успіх. Цих діячів хочеться обговорювати, аналізувати, сперечатися, читати їхні тексти і знову сперечатися. От чого нашому книжковому ринку поки бракує, це таких персон. Як на мене. Хоча, ми йдемо в гарному напрямку.

А ось вам ще для балансу подкаст літературного критика Євгенія Стасіневича та коміка Сергія Чиркова, де вони обговорюють «Польові дослідження». Євгеній ще в анонсі каже, що в ті времена Забужко була «зубастішою і нарванішою», а нині вже більш, так би мовити, соціально прийнятною. І я з ним погоджуся. 

А тепер нумо до цитат, бо вони справді цікаві. 

Оксана Забужко:

«Значить, ці серйозні мужчини в спілці, наприклад, і в Інституті літератури, на повному серйозі обговорювали можливість притягнення авторки до судової відповідальності. За порушення норм суспільної моралі і чогось там іще. І те, що воно колотилося, як воно колотилося, яка була реакція з різних сторін, ця поляризація суспільства на “за” і “проти”, коли навіть ті, кому роман об’єктивно не подобався, часто йшли в табір тих, хто “за” — для того, щоби не отримати тавро ретрограда і обскуранта.

Тобто була хвиля абсолютно якоїсь несамовитої, лютої спроби просто загасити, затоптати, заткнути рота. Почали говорити: як вона сміє, що вона собі дозволяє, як вона може і так далі. Щоби більше ніколи не озивалася. І це збуджувало далі наступну реакцію, вони йшли цикл за циклом. Воно вже давно відійшло від роману і від особи авторки, просто буря була загальнонаціональною.

Оскільки, значить, книжка була проголошена Біблією українського фемінізму, то треба було самій трошки більше підкуватися теоретично з того фемінізму, і я брала в Солі Павличко Юлію Кристеву (болгарсько-французька письменниця. — Ред.), і Кейт Міллетт (американська мисткиня та активістка. — Ред.) і когось там іще, щоби могти цитувати, аргументувати і пояснювати. 

А Біблія українського фемінізму чому? Тому що запотребування з’явилося. А тексту якогось канонічного, свого українського, з яким люди, котрі потребують щось говорити про зміну становища жінки в українському суспільстві, тексту, з яким вони могли би себе ідентифікувати, не було. І ось цей текст з'являється і, звичайно, одразу він ставиться на кін, як Біблія українського фемінізму. Все. Полетіло як вогонь по соломі, чи то як брехня по селу.

Але я ніколи не думала над тим, от що ви спитали. Що, можливо, велика частина цієї всієї… Перепрошую, мені подобається цей польський термін, і він в поляків цілком пристойний; по-українськи це все-таки звучатиме лайливо: говнобужа. Перекладати не треба, правильно, так? От. Я ніколи не думала над тим, що вся ця лють, гнів і обурення може бути викликане потребою витіснення власної травми. Ось це бажання заткати вуха і не чути речей, які можуть бути комусь неприємні.

Ну, насамперед реакція значної порції чоловічої аудиторії: кому з чоловіків приємно чути, що жінці може зовсім не завжди подобатися секс, а доти жінки мусили писати тільки про те, які вони в сексі щасливі. А тут, виявляється, може бути і поганий секс, і кобіта прямо пише про те, що їй не сподобалося.

Ніхто інший, як декан філфаку Київського університету пише в “Літературній Україні”, що це проблеми з розумінням у авторки жіночого інтиму (сміх у залі). Бо якби це справді було так, якби це справді з якоюсь жінкою було так, то вона б ніколи про це не написала. Оце був мій улюблений відгук, от абсолютно геніально. Називається, що й треба було довести. 

Але те, що це потреба витіснення травми, своєї власної травми, тої самої міжпоколіннєвої травми. Потреба не чути, заткати того, хто говорить про болюче. Я думаю, це те, з чим ми сьогодні стикаємося на фоні війни значною мірою».

Лариса Денисенко: 

«Я от просто згадувала, готуючись до цієї розмови, що спливає першим у пам’яті. Першим у пам’яті у мене сплило слово "лотра". Тому що я емоційно, пані Оксано, відчувала, що в мені є лотра. І я, певно, теж є лотрою. Але що це — я не знала.

І в ті часи погуглити, шановні, абсолютно було неможливо. І емоційно, просто майстерністю Оксани, я зрозуміла, хто ця жінка. І що ця жінка теж є в мені, в дуже багатьох жінках. А вже, власне, значення цього слова я пізнала набагато пізніше, ніж я прочитала цей текст...

...Я більшою мірою читала про чуттєвість жінки очима чоловіка. І це були романи Бліє “Вальсуючі”, це були романи Кундери, зрештою, “Тропік Рака”, “Венера в хутрі”. Буковські “Найвродливіша жінка в місті». І це були об’ктивно чоловічі голоси, чоловіче еротичне бачення, чоловіче тілесне упроявлення.

І так само чоловік протягував, підтягував через себе жінку. А тут це було рівно навпаки. І я була цим вражена, я була дуже вражена сміливістю, відвертістю. Сповіддю, можна сказати. Тому що так відверто взагалі говорити про родину, про ці стосунки, про історію ув’язувати це все...»

«От у мене питання до вас усіх. Пройшло 5 років після того, як ми проголосували незалежність і вона була підтверджена. Чи багато людей взагалі рефлексувало над тим, а якими були родини? А що в тих родинах відбувалося? А чому ми зросійщені? Чому так? Ну, не просто ж от так ми самі по собі зросійщені. Ні, так не трапляється, хтось це зробив.

Героїня роману свою родину і життя своєї родини відрефлексувала, розумієте? І вона ділилася з нами, щоб витягувати ці рефлексії. Але це сталося пізніше. Та і слава Богу, що хоча би пізніше це сталося. Ми про це говоримо, зрештою».

Марина Степанська:

«Родина моя була тоді зросійщена, але насправді вона така була, суржикувата. Ну, як і всі звичайні робітники, які жили в спальних районах Києва тоді. І я теж говорила російською мовою. Ось, це важливий момент. Але в мене була баба в селі, яка говорила українською. І це для мене завжди була мова чогось дуже рідного, теплого.

У той же час мова літератури в школі не була такою рідною, не в останню чергу, тому що там нічого не було про мене. Я знала, що жінки зазвичай вмирають від кохання, від пологів або від злиднів. І, відповідно, я не хотіла себе асоціювати з такою жінкою або, можливо, з жінкою в цілому. 

І ось, перший курс інституту — це якраз кінець 90-х, до мене потрапила книжка, яка називалась "Польові дослідження з українського сексу". І я, звісно ж, звернула увагу на слово "секс", бо подумала раптом, що нарешті там щось буде про мене. Пам’ятаю квартиру, в якій я читала цю книжку, я тоді жила зі старшим чоловіком, мені було 17 років.

І вона раптом була про мене — я так від цього офігіла. Прочитала буквально за два вечори. Не пам’ятаю деталей ні про чобітки, ні якихось візуальних моментів, але в мене прям от випаяні в пам’яті всі моменти про тілесність. І цей голос, пані Оксана… мені якось навіть странно називати вас "пані Оксана", бо для мене ви є отою жінкою з цієї книжки, голос якої пройшов прямо без всяких фільтрів.

Я не можу оцінити цей твір з точки зору літературознавства чи загальної культури, але моє таке переконання, що там є якась певна енергія, от вам була дана якась енергія, звідкись вона на вас зійшла, через вас пройшла і через цю книжку вийшла до кожного, хто її бере в руки. У мене прям почалась якась як лихоманка на фізичному рівні, коли я закінчила її читати.

І другий ефект цієї книжки був, зараз я процитую мою подругу і колегу Наташу Ворожбит. Вона через 20 років написала п’єсу "Погані дороги". Там є одна з історій про волонтерку, яка закохалась у військового, і вона каже сама собі: "Цікаво, чи можна заразитися патріотизмом через мінет?". І я тоді, коли дивилася цю історію, подумала: "Так, я заразилася патріотизмом через книжку про секс".

Після цієї книжки я зрозуміла, що хочу говорити тільки українською. Весь мій тоді курс в інституті був російськомовний, бо це були кияни, міські, російськомовні. Я почала говорити українською, це був якийсь певний спротив, і це був теж якийсь трохи парадоксальний момент, бо текст говорить про секс мовою моєї баби. І навіть не про секс, а про тілесність. Тобто якось дуже щось тепле і дуже рідне раптом говорить також про мої найпотаємніші думки. Взагалі про те, про що я навіть собі не дуже могла зізнаватися».

Ростислав Семків:

«У 96-му я ще навчався в Тернопільському педінституті. І в нас там була викладачка, яка дуже рекламувала такі книжки. Пам’ятаю, як вона тримає “Польові дослідження” і каже: "Ніколи не читайте цю книжку! Це аморальна книжка!".

Зрозуміло, це дуже діяло, прям усі почали читати цю книжку, почали її знаходити. Була, звичайно, проблема, що не так просто було книгу, видану деінде, знайти в регіональному місті, але тим не менше. Мене дуже вразило, звичайно, що це інший тип тексту на тлі того всього, що, як правило, тоді читалося.

Тобто треба встигати за бігом думки, треба перемикатися на різні там якісь асоціації, обмірковувати. Якісь проблеми виникають, і ти одразу про це думаєш, і думаєш ще якийсь час, тобто такий дуже густий текст, що було нетипово для української літератури. Та й загалом для радянської. В радянський час небезпечно було багато думати насправді. 

Цей текст відкриває час для інших письменниць. Це можна відстежити після 96-го року. Після появи “Польових досліджень” стало для багатьох зрозуміло, що так можна було. Тобто, жінки можуть писати на дуже широке коло тем. Був такий показовий момент на початку 90-х, ми з моїм знайомим потрапили на так звані наради творчої молоді. Їх проводила спілка письменників. І ми побачили таку дуже дивну картину: ось президія, у ній сидять такі старші, серйозні чоловіки і розказують про літературу.

А в аудиторії дуже багато молодих поеток. Я кажу приятелеві: “Слухай, а куди діваються поетки потім? Чому вони не потрапляють у президію?” Він каже: “Ну не знаю, напевно, йдуть заміж”. Тобто не було уявлення про те, що жінки можуть писати не тільки про те, що пов’язано з репродуктивним циклом, не тільки про любов і не тільки про дітей. 

І ось це було дуже так показово, бо потім майже одразу почали з’являтися авторки, їх стало навіть багато: Світлана Поваляєва, Світлана Пиркало, Ірена Карпа, Наталка Сняданко. Це була буквально така революція, після якої почалася суттєва зміна».

«І ще було важливо, що цей роман став фактичним бестселером як на той час. Чому це важливо? Бо це означало успіх. Українська культура, українська література, про яку вважали, що, ну, вона щось таке сіреньке, таке нудне і це треба повчити в школі та й потім залишити. Тому на той час це був такий дуже яскравий успіх.

Тому це і викликало хвилі хейту, тому що це дуже якраз колоніально — не любити яскравих. І по-радянськи. Коли така зрівнялівка, і будь-яка яскрава особистість викликає занепокоєння, тривогу і заздрість також. А тут яскрава авторка, яскравий текст, і це дуже вплинуло на уявлення про те, що так можна».

Віталій Жежера

«У мене дуже суб’єктивний погляд на цю річ. Можливо, мені пощастило чи ні. Оцю саму нову літературу, її людей я мав можливість спостерігати всю другу половину 80-х років. Я працював у молодіжній газеті “Молода гвардія”, а вона, її редакція, містилася в тому будинку, де було видавництво “Молодь”. І там мало не щодня можна було побачити от тих-от, які на тому знімку коло кованих воріт. І, звичайно, Оксана там зовсім юна була. З багатьма з ними я познайомився ще не читавши їхніх ні віршів, ні, тим більше, прози, якої тоді ще не було.

Чи є, як на мене, цей роман знаком народження нової літератури? От я тут слухав, поки всі говорили, і стільки багато всього дізнався. Я ж не знав цього всього. Я читав цей роман, спровокований назвою. Ну, думаю, так: оце вона, оце він, тут мусить бути щось те, що між ними.

От ви сказали, що почували себе тією дівчиною-героїнею роману, так? Харашо вам (сміх у залі). А ви уявіть собі чоловіка, який себе відчуває героєм того роману. (На що Марина Степанська каже: “Я прекрасно уявляю, бо я так себе почувала, коли читала всі чоловічі романи”. У залі продовжують сміятися.) 

Ну, уявіть собі, мені тоді було трохи за 40. Я був упевнений в собі. Я знав, що відповідаю за майбутнє моїх жінок і моїх дітей, які тоді вже були. Моє покоління, зрештою, посідало вже своє місце в суспільстві. І раптом я читаю…

З приводу отого хлопця, який мені обрізав сумку (перед тим пан Віталій розповідав, як в метро у нього вкрали сумку з одним із перших примірників “Польових досліджень”), мене єдине втішало. Я фантазував на цю тему, я думав: "Вот ти, зараза, ти ж купишся на цю назву, ти будеш це читати і взнаєш, хто ти такий!"» (Регіт у залі.)

Олеся Островська-Люта:

«Я думаю, що це було суспільство справді шоковане. Не просто травмоване, це було суспільство заклякле. І для мене картинка, яка це описує, — це старе-старе відео з виступу групи "ВВ", десь на вулиці, де Олег Скрипка поводиться так, як ми всі знаємо, як поводився Олег Скрипка десь наприкінці 80-х. Тобто це дуже такий яскравий перформанс, дуже бурлескний. 

А люди закляклі та шоковані, вони дуже недовірливі, вони підозрюють це дійство, яке вони бачать. Вони не знають, як його зчитувати: це цікаво, але дуже-дуже підозріло. Таким було це суспільство, і воно таким було дуже довго. Дуже довго.

І ще одна така річ, яку я помітила десь у другій половині 22-го і про це говорила теж на якихось подіях уже тоді. Ситуація, яку я зараз пригадую, була у Франкфурті або Ляйпцигу — не пам’ятаю, на книжковому величезному ярмарку, де українські спікери розказували про свої сім’ї і своїх бабів.

Тоді я подумала, що ми вперше перестали соромитися нашого невишуканого походження. Ми перестали його камуфлювати. А весь попередній час, який я пам’ятаю, це трохи приховувалося. Оце походження з українського післявоєнного села, радянського села. По-перше, ми пам’ятаємо, що під час Другої світової війни люди в містах вимерли. І їх заселили люди з сіл.

Я, до прикладу, зі Львова. Львівське населення, єврейське і польське, було великою мірою винищене. Українське великою мірою емігрувало. До Львова переселилось багато людей із сіл, як моя мама і мій тато. І про щось таке не згадували, тому що аж до 70-х українське радянське село — це було закріпачене середовище. Це було кріпосне право фактично.

Люди не мали паспортів, могли вчитися тільки за спеціальним дозволом. Це було покріпачене становище. Це був такий underclass — те, що англійською називається, “нижче ніж клас”. І ті, хто мешкали в Києві, оці російськомовні кияни, яких ви згадуєте, дуже часто камуфлювали своє походження.

Було трошечки наче незручно визнавати, що ти не з якогось суперінтелігентного середовища. Це геть змінилося з 22-м роком. Я думаю, що це пов’язано якраз з набагато більшим відчуттям власної суб’єктності, коли ти можеш говорити від себе таким, яким ти є. І говориться вже про справжню сімейну історію. Ти більше не так боїшся. Звичайно, страх залишається, але ти не так боїшся сказати, що в сім’ї було, хто в сім’ї який зробив вибір і вчинок та чому».

Я вам, звісно, переказала лише частину цієї двогодинної розмови. Але на каналі «Еспресо» зробили запис, який я всілякою раджу подивитися. 

Ну а щоб уже взагалі зануритися в тему, то є запис також і з «Книжкового арсеналу». Там більше обговорювали переклади книги. Але не тільки. 

Дам вам лише одну цитату пані Оксани. Не можу втриматися: 

«Насправді зараз під шумок, так би мовити, травм воєнних відбувається повторна хвиля травматизації молодих жінок. Тому що сп’ялось на ноги покоління хлопчиків, які виросли на “Порнгабі” і які, значить, у своєму першому любовному досвіді приносять ось цю саму порнгабівську гендерну ідентичність, будучи абсолютно переконаними, бідні зайчики, що оце і є фізичне кохання між чоловіком і жінкою.

В результаті наші бідні джульєтти отримують такий перший досвід, після якого вони йдуть читати “Польові дослідження з українського сексу” і дуже втішено відкривають, що вони нормальні. І бідні хлопчики, перепрошую, біжать до сексологів у чергу ставати, чи батьки їх відводять, бо вони теж травмовані, коли в них щось не виходить так, як вони бачили на “Порнгабі”.

Ніби ми про це не говоримо, ніби в нас є поважніші зараз проблеми, але насправді це поважна проблема. І я кожного разу, допадаючись щось до мікрофона, коли мене питатимуть про цю книжку, я про це говоритиму. Так, ми маємо зараз покоління тинейджерів, яке читає цю книжку от з такими самими, перепрошую, психотерапевтичними намірами і бажаннями, як 30 років тому їхні мами, не мами вже, а бабусі. Тому я дійсно хотіла би, щоб вона перестала бути актуальною, але до того поки що не йде».

Мені здається, що це яскравий випадок, коли слова пані Оксани знову можуть викликати суперечки та обговорення. Бо з одного боку — наче й так. З іншого — на порно виховувалися і попередні покоління чоловіків, всотуючи всю нереалістичність цих відео. Але нині про це почали багато говорити, на відміну від тодішніх часів. До уваги підлітків — безліч популярних фільмів та серіалів, штибу «Сексуальної освіти», в яких чудово розповідається вся правда про сексуальність і тілесність. У самих розмовах з молодими людьми відчувається зовсім інший вайб. І тому принаймні мої знайомі аж ніяк не будуть себе асоціювати з головною героїнею «Польових досліджень з українського сексу». 

Але ми говоримо лише про любовну лінію. Що ж до рефлексій про політику та самоідентичність, то, думаю, молодь охоче зацікавиться саме нею. Так, я дуже гарної думки про нашу молодь. 

Фото: Анастасія Телікова