Як ми не створили альтернативу Булгакову і що з цим робити
Уже вкотре спостерігаємо колотнечу навколо Михаїла Булгакова. Моє пояснення цієї істерики дуже просте. Його книги — це досить якісний маскульт, який зазвичай стає міцною основою культури загалом. Це добре написані тексти, іронічні, зазвичай з гарно вибудуваним захопливим сюжетом, яскравими героями й цитатами, які хочеться скрізь втулити.
Цитати з книг чи фільмів — взагалі, я вважаю, критично важлива частина ідентичності. Ці цитати дідька лисого із себе вибʼєш — хочеш чи ні, а десь проскочить якесь «хорошие сапоги, надо брать». А Булгаков їх продукував у величезній кількості і дуже вдало: від «Аннушка розлила масло» до «и тебя вилечат, и меня вилечат». Одне з найпопулярніших наших шоу називалося булгаківською фразою — «Танцюють всі». Перераховувати доведеться довго.
Тому його тексти й були такими загальнонародними та улюбленими. А культурні твори, які любиш, не так уже й легко розлюбити. Особливо якщо вони з тобою з дитинства. В цьому і сила культури, яку ми, на жаль, не поспішали розуміти багато років. Тому я переконана, що люди, які зараз вмикають дітям російський контент, роблять значно більше зло, ніж це можуть уявити. Дитинка нестиме крізь життя теплі спогади від «Маші і ведмедя» — ось що буде результатом.
Ну і, звісно, проблема не лише в такій популярності текстів Булгакова, але і в мізерності української альтернативи. За часів СРСР це максимально утискалося — маскульт мав бути онлі російський. Або переважно російський. Зірки естради — Пугачова чи Леонтьєв. Івасюк як виняток. З нашого популярного кіно мало що можна згадати. «За двома зайцями» — так, але і те продублювали російською, — слава богу, оригінал зберігся і знайшовся. Тому не «миші, пардон, кріси», а «пацюки, пардон, кріси». Для мене це кіно і є найпопулярнішим твором про Київ.
На мій погляд, ані «Місто» Підмогильного, ані «Дівчина з ведмедиком» Домонтовича такого потенціалу не мають. Слава богу, що ці тексти зараз так активно обговорюються і не лише вони. Але народний хіт у моєму розумінні — це «Тигролови»: там і сюжет напружений, і персонажі яскраві, і пригоди, і «сміливі мають щастя». Все ще сподіваюся на достойну екранізацію.
Що ж до сучасного маскульту, то тут ми маємо проблеми. Бо, якщо говоримо про кіно, то поширене уявлення про «народне» є ближчим до «Скаженого весілля», а не до «Ти — космосу» чи «Моїх думок тихих». До цього часу масове — це радше синонім якоїсь серіалоподібної фігні. Тому це типу робити несерйозно. Бо нарід у нас дурний і не варто для нього старатися.
Тому «серйозні» автори тяжіють до більш авторського кіно, яке, утім, далеко не завжди цікаве та оригінальне. А масове хай знімає, мовляв, Юрій Горбунов. Ну, він і знімає. І альтернативи не буде, поки талановиті спеціалісти, які здатні на щось більше, не позбудуться підліткового снобізму і перестануть випендрюватися.
З книгами, напевне, те саме. Хоча, може, й трохи краще. Круто, що в нас є хіти штибу «Я бачу вас цікавить пітьма», але це якщо не рівень «Скаженого весілля», то явно не та книга, яка сподобається «і двірнику, і професору» та лишиться в історії. У цьому сенсі «Польові дослідження з українського сексу», напевне, ідеальний приклад хорошого тексту з багатьма шарами, який пішов у народ і йому відгукнувся. Бо аудиторія побачила там себе. Бо, сюрприз-сюрприз, не така вже вона і дурна.
Про театр мовчу, бо, як на мене, він зараз переважно займається не сенсами та розвитком, а комерціалізацією. Продати квитки є значно важливішим завданням, ніж намацати важливу (і не завжди зручну) тему та поміркувати над нею.
Ну а для конструктиву пораджу дві стрічки про Київ. Одна — якраз хітова. «Дике кохання» Віллена Новака. У 1994 році це був лідер прокату, і його часто показували по тєліку. В основі — любовна історія школяра Макса та Маші, яка навчається в інтернаті і має психічне захворювання. Теперішнє захоплення психологією та психіатрією якраз згодиться, аби подумати, що саме з нею таке. Рік тому кіно було у прокаті з українським дубляжем і мало успіх.
Там дуже багато Києва і дуже багатошарові персонажі. Раніше я сприймала їхні вчинки більш однозначно, а зараз зрозуміла, що це ціле поле для роздумів. Мама головного героя, яка спочатку видається жорстокою мегерою, просто була матірʼю, яка щось відчувала. Головний герой, якого можна звинуватити в непорядності та егоїзмі, з іншого боку є просто підлітком, від якого чомусь вимагали відповідальності дорослого. І навіть жертовності.
А другий фільм — недооцінений. Мені він щиро подобається, але колись у прокаті пройшов не дуже — «Герой мого часу» Тоні Ноябрьової.
Головний герой Жорик приїздить підкорювати столицю, але його запалу вистачає лише на старт, бо найменший контакт із труднощами — і він усе кидає. Це справді смішна комедія, в якій і співчуваєш персонажу, і дратуєшся. Київ там, як заведено казати, один з героїв. Він дуже різний — і брудний, і лакшері, і жорсткий, і добрий. Більше добрий, просто треба піти йому назустріч.
