Чому в ефіри постійно тягнуть зашкварних людей?
Натхненням для цього матеріалу стало популярне питання після скандалу з Ганною Маляр у програмі «Новий відлік»: «Чому її взагалі туди покликали?». Цю претензію часто адресували ведучим, тому для наших дорогих читачів, які працюють не в медіа, напишу: над ефірами працюють цілі команди, які разом вирішують, які теми обрати і яких гостей запросити. Ну а тим, хто мріє обов’язково працювати в кадрі і щоб «показували по тєліку», знайте: винні завжди будете ви. Таке життя.
Так ось про гостей. Я вважаю, що це одна із серйозних проблем наших медіа — люди, яких взагалі не мало би там бути. І начебто проблема ця вирішуються легко й безболісно — просто не запрошувати тих, у кого сумнівна репутація. Ось хороший допис журналістки «Цензор. НЕТ» Тетяни Ніколаєнко на цю тему.
Правило хороше, але, на жаль, не робе. Бо аудиторії часто подобаються погані хлопчики та дівчатка. На багатих телеканалах із великим відділом аналітики навіть розробляються топи гостей, які дають найбільші рейтинги. Хоча й без цього улюбленців аудиторії легко виокремити «на око». І, знаєте, самі працівники подекуди сильно від них в шоці.
Пам’ятаю, продивляєшся графік похвилинних показників за весь день, і раптом ввечері в певний час цифри починають зашкалювати — глядачі масово ломанулися щось дивитися. І я, не зазираючи у програму передач, могла легко відповісти — це або Гордон прийшов, або Комаровський.
І дивилися їх з однієї причини — вони просто хороші оратори, «як гарно чоловік говорить». Плюс ще треба в потрібний типаж потрапити. Приміром, є на тєліку такий популярний вид ведучих — бабусин пиріжечок. Милі, позитивні хлопці, дивлячись на яких, поважні пані уявляють ідеальний образ онука, який поїхав у столицю і став успішним. А коли приїздить у гості — дуже добре їсть. Таким, приміром, вважається Василь Голованов.
Ну от уявіть, яке комбо: приходить до цього Голованова Гордон. Або Комаровський. Один — милий, позитивний та уважно слухає. Інший — розважає публіку своїми ораторськими талантами. Вони цікаво щось розповідають, не затинаючись, не екаючи, гарно добирають слова та емоційне забарвлення.
Говорять про все: від соціальної політики у Венесуелі до причин виникнення коронавірусу, іноді використовуючи конструкт «я в цьому не експерт, але…». Їх дивилися і будуть дивитися чи слухати, хоч би які нісенітниці вони продукували. Відмовитися від таких спікерів дуже складно, бо рейтингів хочеться всім. А бува й таке, що їх починають використовувати власники медіа для просування потрібних думок.
Інша категорія — росіяни, які досі дають в ефірах хороші показники. І їх продовжують тягнути в програми, що часто геть не подобається великій частині колективу того чи іншого медіа, але доводиться миритися.
Проте причиною цієї проблеми є не лише жага рейтингів, але й лінь випускових та гостьових редакторів. І тут ми переходимо від питання зашквареності до одноманітності. Більшість не хоче шукати нових експертів, а просто постійно йде за одними й тими самими списками. Ну, наприклад, треба обговорити якусь перипетію, яка сталася в музичній індустрії. Середньостатистичний гостьовий вам одразу порадить включити в ефір Ігоря Кондратюка, хоча він далеко не завжди компетентний. Просто шукати ще когось — це ж ціла катавасія. А часу обмаль.
При тому, що в нас є доволі багато фахових музичних журналістів, які глибоко в темі й дуже навіть гарно та доступно все можуть пояснити глядачам. Критикуючи — пропонуй, тому, шановні колеги, зверніть увагу на головреда видання LiRoom Олексія Бондаренка. Ось як він розповідає про причини скаженої популярності співачки Тейлор Свіфт, яка може навіть впливати на політичну ситуацію у США. Зважте на кількість переглядів ролика — 144 тисячі.
І, якщо напружитися, то нових експертів можна знайти не лише в музичній темі. Просто потрібно їх шукати. Щоправда, є думка, що аудиторія не любить малознайомих людей — хоче бачити й чути когось уже впізнаваного. Саме тому ми і спостерігаємо, як ці експерти ходять колами по всіх медіа. Інколи навіть не можеш зрозуміти, як вони знаходять час на свою безпосередню роботу.
Проте, за моїм досвідом, це не аксіома і може бути по-іншому. У свої ефіри на радіо і телебачення я часто включала людей, яких узагалі публічними назвати язик не повернеться. Тим паче, моя тема — культура, яка загалом вважається не надто рейтинговою. Але не раз дуже хороші показники мені приносили немедійні люди: художники, арткуратори, видавці, культурні дипломати, кінематографісти, ті ж самі колеги — музичні журналісти.
А причина — вже вище описана. Вони всі були хорошими, емоційними спікерами і потрапляли в потрібний типаж. Просто ще й говорили не дурницю. Але є в нас й інший бік медалі. Дуже часто всі ці чудові та компетентні люди абсолютно не займаються власним пабліситі й навіть не думають розкручувати своє ім’я. І серед них ті, хто мав би це робити в обов’язковому порядку. Наприклад, актори та акторки, які прямо зацікавлені у своїй впізнаваності.
Журналістка та блогерка Емма Антонюк написала в інстаграмі про інтерв’ю режисера Івана Уривського, яке він нещодавно дав Маші Єфросиніній. Емма вкрай незадоволена порівняно невеликою кількістю переглядів — нині їх 63 тисячі.
«Учора побачила цифри інтервʼю режисера Конотопської відьми Івана Уривського у Єфросиніної. Як каже моя баба Ліда — кіт наплакав. Памʼятаю руского Міхалкова у наших трендах. Дивились, аж гай шумів. А Уривський, між тим, фантастичний український митець. Розумний, цікавий, модний» — пише Антонюк.
З її характеристиками Уривського погоджуюся цілком. На його вистави й раніше важко було купити квитки, а зараз, під час усього цього театрального буму, — і поготів. Думаю, ви бачили ці скажені черги по квитки на його «Конотопську відьму». Та й із коментаторами під дописом погоджуся, що аудиторія Єфросиніної, можливо, не зовсім театрали. Проте і медійність Івана є абсолютно неспівмірною з його талантом та внеском у галузь. Поки що. Ось його сторінка в інстаграмі, на якій режисер, зокрема, розповідає про те, що відбувається в театрі поза сценою.
Переглянути цей допис в Instagram
У розмовах з людьми, які дотичні до цієї індустрії, я не раз чула, що їй критично бракує промоції та хорошої комунікації. Не в останню чергу тому, що нею не хочуть займатися і вважають чимось другорядним. Також це пов’язано, зокрема, з тим, що театрали часто живуть у «бульбашці», в якій у них постійні аншлаги, є багато шанувальників, а отже складається враження всеукраїнської популярності.
Емма згадує російських зірок, якими був переповнений наш інформаційний простір. Це ж були не тільки представники шоубізу, а й режисери (зокрема театральні), актори, танцівники балету, художники. Вони також були зірками, яких широка аудиторія хотіла дивитися, слухати, а потім обговорювати. І знаменитостями вони були ще й завдяки тому, що систематично й довго займалися своєю розкруткою. І потрапляли у скандали, що нерідко додавало їм плюсиків. А нагадаю, друзі, що саме після скандалу (на думку багатьох, висмоктаного з пальця) з виставою «Хазяїн» про Івана Уривського довідалося багато людей, які до цього і знати його не знали.
Ще один приклад. У кіноколах досі бідкаються, що в нас майже відсутній інститут кінозірок. Ситуація покращується, але ми все ще в дорозі. В результаті продюсери почали вдаватися до наступного: запрошували грати у фільм когось розкрученого із шоубізнесу. Вважалося, що саме ці люди приведуть у кіно аудиторію, а не професійні актори та акторки. Хтось цю тенденцію різко критикує, а хтось бачить і позитив. Мовляв, прийдуть фанати Олі Полякової чи Даші Астаф’євої на фільм із ними, а на екрані поряд з улюбленицями на них чекатиме знайомство зі справжніми акторами та акторками.
Формування ось цього інституту зірок-митців — це наше велике і спільне завдання. І тут ми знову повертаємося до ЗМІ. Моя тітка колись запитала: «Чому в нас немає таких шоу, як у Росії?». Вона мала на увазі їхні численні програми, куди запрошують умовну Анжеліку Варум і умовний Андрій Малахов душевно запитує про її життєвий і творчий шлях. У студію поступово заходять друзі, родичі та колеги співачки і розповідають різні цікаві історії, заодно нагадуючи глядачам віхи історії країни та викликаючи ностальгію та якісь єднальні емоції.
На жаль, ці програмки дивилися й українці. І теж відчували ностальгію та єднання з росіянами. Моя тітка дуже хотіла бачити щось схоже, лише про наших героїв. Добре, душевне, пізнавальне і ностальгійне. Про Аду Роговцеву, Богдана Ступку, Оксану Забужко, Івана Марчука, Наталію Сумську. І щоб усе було у великій красивій студії, з аудиторією, харизматичним ведучим чи ведучою, динамічним сценарієм і несподіваними історіями. Я впевнена, що таке шоу було б популярним і раніше. А нині, після повномасштабного вторгнення, і поготів. Бо українці неймовірно зацікавилися своєю культурою та історією.
Такі програми є абсолютно типовими для величезної кількості країн, які прямо зацікавлені в тому, щоб розвивати свій інформаційний та культурний простір.
Щоб у нас було так само, потрібна синергія. Редактори програм, з яких ми й почали, повинні активніше шукати нових спікерів у свої проєкти. Але й експерти в різних галузях теж мусять дбати про впізнаваність свого імені. З культурою — так само. Звісно, ніхто не може змушувати того ж самого Івана Уривського активно розкручувати свій бренд, щоб його ім’я знали навіть ті, хто в театрі зроду не був. Але водночас, якщо імена наших талановитих людей не ставатимуть зірковими, то діла теж не буде.
Не хочу сказати, що в нас якась патова ситуація, якщо говоримо про інформаційний простір загалом. Бо український ютуб за останні два роки і справді квітне. І телебачення, у порівнянні з ним, добряче пасе задніх у своїх консервативних й зашкарублих звичках. Між тим тєлік усе ж лишається тим місцем, де, на відміну від інтернету, можна робити дорогі проєкти. Але небажання ризикувати й шукати щось нове робить нашу галузь нудною, передбачуваною та одноманітною.
І зовсім не факт, що глядачі, які все це дивляться, роблять це із задоволенням. Просто багато з них — такі ж консервативні люди, які не прагнуть пробувати нічого нового. Хоч і дуже хочеться. Наприклад, підписатися на онлайн-кінотеатр і мати значно більше вибору, зручності та задоволення. Проте бажання просто ввімкнути якусь «кнопку» і пасивно споживати інформацію переважає.
Тому маємо таке зачароване коло. І це я ще про державну політику не писала — зіпсую вам настрій якось іншого разу.
