«Он же у вас, в Крыму, отдыхает!»: как Ольга Мусафирова искала Горбачева во время путча
К 24-летию независимости Украины мы публикуем рассказы украинских журналистов о событиях 19–24 августа 1991 года, свидетелями которых они были. Даниил Яневский рассказал, как присутствовал в Раде на заседании коммунистов перед голосованием за провозглашение Акта независимости. Теперь своими воспоминаниями об этих событиях в истории Украины поделилась журналист Ольга Мусафирова
– Зранку 19 серпня 1991 року я не змогла виконати редакційне завдання – дізнатися, як здоров’я президента Михайла Горбачова. «Він же у вас, у Криму, в Форосі відпочиває!» – соромив мене телефоном черговий московський редактор. (Про указ № 2 ГКЧП, згідно з яким випуск «антирадянської» «Комсомольської правди» було заборонено, ми на той час ще не знали. Тоді «Комсомолка» йшла в авангарді демократичних ЗМІ.)
Ніхто в київських офіційних колах про долю Горбачова не чув, всі якось удавано, підкреслено демонстрували байдужість. Знайшла хатній телефон академіка, народного депутата СРСР, відомого хірурга Миколи Амосова, з яким напередодні записала інтерв’ю. Він одразу взяв слухавку: «Щойно передало «Радіо Свобода» – Горбачов під вартою прямо в державній резиденції. Думаю, він живий і здоровий, а цей арешт – узгоджене політичне рішення». Але повідомлення в номер не встигло: в Москві, в приміщенні редакції, представники КДБ опломбовували кабінети на невизначений термін. Стенографістка лише спантеличено сказала: «Кутузовським проспектом ідуть танки…» Що встигли зробити – домовитись з українською, найтиражнішою і популярною молодіжкою «Комсомольское знамя» про те, що будуть друкувати матеріали «КП» про події в Москві.
Але в Києві також швидко відчули «запах рідного ГКЧП» – компартійна преса, зокрема, «Правда Украины» та «Радянська Україна», на перших шпальтах опублікували накази заколотників. Максимум обачливості, мінімум інформації давали теленовини. Однак у журналістських колах вперто розповідали про танк з українським, синьо-жовтим прапором, екіпаж якого боронив на барикадах московських прибічників демократії. (Історію про танк, зокрема, я чула від генерала Вілена Мартиросяна, на той час голови Спілки офіцерів України.)
Єльцин, який вів апаратну боротьбу з Горбачовим, 23 серпня заборонив своїм указом діяльність Компартії, що стало фактичним придушенням путчу в Москві. Наступного дня, 24 серпня, в Києві під Радою зібрався багатотисячний натовп, і тоді вперше, мені здається, засідання почали транслювати по радіо на вулицю. Після проголошення Акту про державну незалежність депутати браталися один з одним, багато хто плакав від емоційного піднесення. Чогось особливо запам’ятався депутат Степан Хмара в білій нейлоновій сорочці в обіймах журналісток – його тільки-но випустили з Лук’янівської в’язниці.
За кілька днів по тому (здається, 26 серпня) голова Верховної Ради Леонід Кравчук дав прес-конференцію, де сказав: поки що державну незалежність України ще ніхто не визнав, але, можливо, ситуація зміниться після референдуму, призначеного на 1 грудня.
Саме тоді Кравчук відреагував на заяву Павла Вощанова, прес-секретаря президента Росії Ельцина: перед республіками, що проголосили незалежність, «Росія залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів». (Цитую по власній публікації в «КП» від 28 серпня 1991 року.) Кравчук наголосив: незалежна Україна поважає територіальну цілісність Росії, територіальних претензій до неї не має і готова до всебічного обговорення питання на основі міждержавного Договору між Росією та Україною від 20 листопада 1990 року. Народний Рух, очолюваний Іваном Драчем, висловився більш різко: «Ми схвильовані заявами про перегляд кордонів, бажанням розчленувати нашу вітчизну… Сподіваємось, що досвід колишніх господарів Росії вгамує посягання теперішніх. Ніколи російському уряду не мати волі та спокою, якщо він намагатиметься позбавити свободи інших, захопити їх землі». Стало відомо, що Кравчук не тільки за власною ініціативою залишив посади, що обіймав у ЦК КПРС та політбюро ЦК КПРС, а подав заяву про вихід з лав КПРС взагалі. За його словами, це сталося 19 серпня, коли до його кабінету зайшли генерали Варенников та Чечеватов. Кравчук повідомив і про списки на арешти в Україні, складені в Москві – до них нібито входили такі політичні антиподи, як сам Леонід Макарович та Степан Хмара.
Потім, 26 серпня, в Україну прилетіла делегація представників російського та союзного парламенту на чолі з полковником, віце-президентом Росії Олександром Руцьким. В складі делегації, з якою ми, журналісти, намагалися поспілкуватися в приміщенні Ради, були Сергій Станкевич, Анатолий Собчак, Юрій Рижов, Юрій Щербак та Сергій Рябченко. (Рябченко та Щербак були обрані народними депутатами СРСР від України.) Руцькой вийшов до стихійного мітингу, який знову зібрався на площі біля парламенту: виникли побоювання, що готуються збройні провокації, бо українська незалежність не до снаги новому керівництву Росії. «Зараз ходять різні плітки, що Росія та Україна бажають посваритися одна з одною, – заявив Руцькой. – Наша делегація прибула сюди з однією метою – стабілізувати відносини між нашими державами. А також розробити програму на перехідний період, тому що союзні структури зараз вже не керують країною».
Коментуючи цей виступ, керівник комуністичної більшості в Раді Олександр Мороз зазначив: якщо у делегації є повноваження, то вона має почати роботу з президією Верховної Ради, а не квапитися з прес-конференціями або зверненнями до мітингів. Натомість В’ячеслав Чорновіл, один з лідерів опозиції, стверджував: Руцькой з колегами прибули до України за вимогою партії «Демократична Росія», де дали вкрай негативну оцінку заяві прес-секретаря президента Росії – щоби розрядити обстановку та впевнити українців у відсутності територіальних претензій.
Дуся
Фото: Андрей Дубчак/RFE_RL, Укринформ, bigfoto.in.ua
