Постановник трюків у фільмі «Довбуш» Петро Трєско: «Всі задачі, які нам ставив Олесь Санін, були на максимумі і на межі можливостей»
— Петре, із Сергієм Стрельниковим, який грав Олексу Довбуша, ви разом уже працювали раніше у фільмі «Безславні кріпаки». Напевне, цей попередній досвід допоміг вашій спільній роботі й під час фільмування картини «Довбуш»?
— Із Сергієм Стрельниковим ми знаємо один одного, мабуть, років уже 15–20. Починали працювати разом ще на серіалах, коли і я, і він були молодшими. Ми товаришуємо, хоча й бачимось нечасто. У нас дуже близькі стосунки, у нього навіть були ключі від нашої тренувальної бази, він міг будь-коли туди прийти і сам себе «поганяти», коли ми були зайняті на якихось великих проєктах. Тому ми добре знаємо, на що він здатний, якими навичками володіє. А він розуміє, чого ми від нього хочемо і що йому треба буде продемонструвати в кадрі.
— Ви як професіонал як оцінюєте його фізичну підготовку?
— Я вважаю, що в цьому сенсі у нас в Україні він стовідсотково «топовий» актор. Якщо в Голлівуді такими акторами є, наприклад, Том Круз або Джейсон Стейтем, то в Україні такий рівень підготовки у фізичному плані має саме Сергій. На нашому ринку він один із небагатьох акторів-чоловіків, які реально можуть через біль, через піт, через травми досягати результату.
— У фільмі «Довбуш» багато сцен із застосуванням різноманітної холодної зброї, знятих на дуже високому рівні. Особливо мене вразив двобій Матеуша Косьцюкевича, який грав полковника Пшелуського, та Сергія Стрельникова в ролі Олекси Довбуша. Перший був озброєний польською шаблею, а другий — барткою. І кожен із них продемонстрував класичну техніку володіння цими видами зброї. Ви для підготовки подібних сцен і тренування акторів залучали відповідних фахівців чи обходилися своїми знаннями?
— Дуже приємно чути таку оцінку нашої роботи, тому що ми не вважаємо себе спеціалістами в якомусь певному виді фехтування. Ми каскадери, і в нас завжди на кожному новому проєкті стоїть нове завдання. Так, наприклад, на «Безславних кріпаках» у нас був синтез китайської та японської технік. Ми завжди пристосовуємось до конкретного стилю, орієнтуючись на завдання, які перед нами ставлять. Ми завжди попередньо домовляємось із режисерами, пропонуємо їм референс-сцени з інших фільмів і кажемо: «Подивіться ось цей епізод, зверніть увагу на ось таку сцену — ми хочемо зробити щось на кшалт цього».
Тобто ми на основі свого попереднього досвіду і з урахуванням того, що кожен із нас певним чином володіє своїм тілом, спочатку дивимось багато різних референсів. Потім підбираємо якісь підготовчі вправи і ще задовго до початку зйомок починаємо тренуватись, починаємо налаштовувати своє тіло до того стилю, в якому нам доведеться працювати. Тому я одразу зазначу, що жоден із нас не є фахівцем у фехтуванні польською шаблею.
Але Олесь Санін запропонував нам подивитись відео фехтувальних сцен Януша Синівського та його синів Бартоша та Кшиштофа. Януш — це взагалі легендарна особистість, він фактично відтворив мистецтво фехтування на польській шаблі і був постановником сцен фехтування у багатьох відомих історичних фільмах, зокрема в картині Єжи Гофмана «Вогнем і мечем». Ми дивились ці ролики і відбирали якісь прийоми, щоби потім використати їх під час постановки власних сцен.
Із Західної України ми запрошували спеціаліста по бартці, який показав нам дуже багато цікавих варіантів її використання. А ми знімали все це на відео, щоб воно в нас залишилося і в разі потреби могли в пам’яті «освіжити» цю інформацію. Коли ми назбирали подібні специфічні «штуки», які будуть впізнані на екрані тими, хто в цьому розбирається, все це починали з’єднувати в щось ціле та вибудовувати хореографію таким чином, щоб вийшов результат, такий, який ви побачили у фільмі.
— А що можете сказати стосовно макетів зброї, з якими вам довелося працювати в цій картині? Наскільки вони автентичні, відповідають справжній зброї тих часів, про які розповідається у фільмі?
— Ми як каскадери не відповідальні за автентичність зброї та іншого реквізиту. За це відповідає художній департамент. Але знаючи прискіпливість Олеся Саніна до найдрібніших нюансів історичної достовірності, я впевнений, що зброя, яку глядачі бачать у фільмі, подібна до справжньої. Звісно, у нас були бутафорські варіанти, які використовувались під час зйомок небезпечних сцен, бо вони полегшені, але для крупних планів використовувались максимально правдоподібні макети. Працювати з цією зброєю нам було зручно: вага, баланс — нас усе влаштовувало. Технологічно все було зроблено правильно. Ми заздалегідь мали зразки для тренування, а потім отримали вже оригінали, з якими працювали в кадрі.
— Скільки часу зайняла підготовка зйомок сцени фінального бою полковника Пшелуського та Олекси Довбуша?
— Приблизно три місяці. Хоча це не означає, що весь цей час ми тільки й робили, що з ранку до ночі працювали над цим епізодом. Спочатку ми будь-яку сцену готуємо самостійно, без участі акторів. Потім знімаємо з каскадерами передвізуалізацію, монтуємо її і показуємо замовнику — продюсеру або режисеру. Якщо їх все влаштовує, тоді «підключаємо» акторів, і вони розучують хореографію сцени. ʼ
Що стосується конкретно цієї сцени, то десь зо два місяці в нас пішло на пошук рішень окремих хореографічних частин та поєднання їх в одне ціле. Потім до тренувань долучився Сергій Стрельников — десь протягом місяця він два-три рази на тиждень приходив до нас у зал, і ми з ним розучували хореографію цього бою. З ним навіть знімались якісь шматки, які ми потім вставили у передвізуалізацію. На жаль, у польського актора не було можливості приїхати до Києва для тренувань, тому з ним репетиції проводились безпосередньо перед зйомками. У нас було 5 днів, якщо не помиляюсь, і щодня ми зранку дві години з ним тренувались і ввечері ще годину-дві також присвячували тренуванням. Тобто можна сказати, що на все це в нас загалом пішло десь три місяці.
— Чи хтось із акторів або каскадерів зазнав травм під час виконання небезпечних трюків?
— Справді серйозних травм, які могли сповільнити знімальний процес, у нас не було. Але були незначні. Коли ти працюєш із холодною зброєю у фехтувальних сценах, то найчастіше страждають пальці та кисті рук: трохи дистанцію не витримав — і отримуєш удар по пальцях. Такі травми були в акторів, зокрема в Сергія. Але вони були незначні, і актори не припиняли своєї роботи. Після обробки та «заморозки» враженого місця вони знову продовжували працювати.
В одного з каскадерів була травма плеча, але, на щастя, все обійшлося без операції. Це сталося на сцені, коли карета переверталася і люди з неї летіли у всі боки. Причому найбільш активний момент, коли вони вилітали з карети, було зроблено на тросах. І все пройшло ідеально. А травмувався він у фіналі, коли карета вже падала на дах, а люди котилися по землі. Там потрібно було просто розбігтись, підстрибнути і впасти. І ось так вийшло, що на більш простому моменті один із наших хлопців пошкодив собі зв’язки плечового суглоба.
— До речі, цей епізод із пограбуванням карети візуально нагадав мені сцени з класичних вестернів, у яких герої грабували поштові диліжанси.
— Так, тут є певна схожість. У нас на цьому проєкті взагалі було багато референсів. Наприклад, для сцени в лісі, коли опришки нападають на загін польських солдатів, референсом були фільми про американських індіанців, як вони в лісі влаштовують засідки, наприклад, у фільмі «Останній з могікан». Ми дуже довго готували сцену «Редут», із якої починається фільм, але, на жаль, ми в ній не брали участі з певних причин. Так для неї референсом був фільм «Капітан Алатрісте», який починається з того, що герої вночі виходять із води і мають максимально тихо знешкодити вартових у фортеці. До речі, розробляючи сцену фінального бою Пшелуського та Олекси, ми орієнтувалися по динаміці цього поєдинку та способу зйомок на фільм «Роб Рой». Там були дуже непогані фехтувальні сцени із сильною енергетикою за участю Ліама Нісона й Тіма Рота.
— Ви постійно кажете «ми», маючи, напевне, на увазі свою команду. А хто входив до її складу?
— Руслан Горілий — постановник трюків, відповідальний за планування та організаційні моменти, каскадер-виконавець. Юрій Сапронов — головний риггер (координатор роботи із тросами, страховками тощо), хореограф боїв, каскадер-виконавець. Станіслав Бабженко, Олександр Панічук, Владислав Мандрук, Андрій Кириллін — хореографи бойових сцен, каскадери-виконавці. Андрій Резніченко та Денис Хмілевський — риггери (технічне забезпечення тросової роботи, страховок, альпіністських робіт). Це основна частина команди XGST, яка відповідала за творчу складову й технічну реалізацію підготовки та зйомок трюкових сцен «Довбуша». Звичайно, на зйомки було запрошено ще багатьох інших висококласних українських каскадерів-виконавців, які на високому рівні виконували свої завдання на репетиціях та під час зйомок.
— Дивлячись на який із трюків у цій картині, ви можете чесно сказати: «Вау! Це дійсно круто!»?
— Там майже все було «вау!». Хоча в нас уже була попередньо практика роботи на крутих проєктах з іноземцями, але там ми були задіяні більш як виконавці трюків. А тут ми все робили самі. Та ж сцена з каретою — вона дійсно дуже видовищна і водночас складна у виконанні. Ця карета повинна була важити півтори тонни, але мені здається, вона важила всі три. Щоб її «перекинути», ми використовували дуже складні технічні засоби: і пневматичні циліндри, і противаги. Все це треба було розрахувати, все вивірити.
А ще запам’ятався трюк, коли опришки переходили по поваленому дереву через прірву. Олесь Санін питає нас: «Хлопці, де вам краще це буде зробити?». Ми відповідаємо: «Ось тут буде в самий раз». А він нам: «Ні, тут не страшно, тут не буде дуже круто. Давайте краще отам». І показує нам місце, яке найнереальніше для цього трюку. Технічно зняти там цю сцену майже неймовірно. Але ми це зробили. І так само було з деревом, яке падало між каретою та охоронцями на конях. Насправді у фільмі ця «близькість» майже непомітна, але в мене є відзнятий робочий матеріал, і там усе дуже добре видно. Це дерево в нас падало велику кількість разів. Ми його впускали реально прямо за задніми колесами карети, і одного разу наш каскадер, який сидів позаду, ледь встиг пригнути голову, і гілка майже зачепила його капелюх.
Тобто всі задачі, які нам ставив режисер на зйомках «Довбуша», були на максимумі і на межі можливості. Наприклад, під час знімання тієї ж сцени з переходом по дереву через прірву Олесь Санін сказав: «Я хочу бачити там акторів, мені тут не потрібні дублери».
І хоча там була натягнута страховка, хоча там було все вивірено і підготовлено, та коли такий трюк робить не каскадер, а актор, то для нас це однозначно ще вдвічі більша відповідальність. Складна була сцена, коли діти рятували одне одного у воді на водоспаді. Там теж усе знімали на тросах. Ми все зробили так, щоб дитина «проходила» по воді пороги, але не зачепилась при цьому за жоден камінчик. Там була дуже складна підводна і надводна мотузкова система з великою кількістю фіксацій, яку корегувала велика кількість людей.
Тобто робилось усе, щоб це виглядало видовищно, щоб на це було реально страшно дивитись, але максимально безпечно для акторів. Я чесно скажу, що з технічного боку, за розмахом, за масштабом — це найкрутіша моя самостійна робота. Це був справжній виклик професіоналізму, виклик витривалості та креативу.
Фото: кадри з робочого відео XGST
