Великодній запуск ракети по Кремлю. «Крашанка» — комерційна комедія з людським обличчям
Одне з найбільш ненависних мені питань — це «Ну як тобі кіно?». Бо повсякчас потрібно розводити цілу тираду з детальними поясненнями. Не можна ж ось так просто обійтися словами «сподобалося» чи «не сподобалося». До того ж я постійно пишу огляди на кіно і вже не дуже розумію, коли мені щось справді подобається, а коли починається катавасія з аналізом та порівняннями штибу «цю стрічку режисерка зняла краще, ніж попередню». Чи «як для такого бюджету, то цілком собі пристойно». Або «немає тупих гомофобних жартів, то і вже чудово». Щоправда, останнє більше серіалів стосується.
Загалом же я вважаю, що огляд чи рецензія повинні не просто демонструвати дорогоцінну думку автора чи авторки, але і якось орієнтувати глядачів. Щоб вони точно зрозуміли, варто саме їм іти на показ чи ні. Це буває складно, бо відгуки на відгуки нерідко такі: «чому ти розхвалила це лайно?» і «чому ти залажала цей чудовий фільм?». Буває, що одночасно.
Отже, цитуючи нашого улюбленого виробника цитат, — «лєбєдь красівий як лєбєдь, а обіззяна як обіззяна». У нашому з вами випадку це означає, що ми говоримо про вже сформований вид української локальної масової та низькобюджетної комедії. Такі почали виходити десь років сім тому й отримали значне поширення. Наприклад, «Dzidzio контрабас» чи «Скажене весілля». Все тому, що на них можна не просто вийти в нуль, але навіть заробити мільйон-другий. Погодьтеся, приємно розуміти, що українське кіно може бути популярним, прибутковим і пробувати формувати якийсь ринок.
З іншого боку, всі ці стрічки були, м’яко кажучи, далекими від того, на що звертають увагу синефіли, і більшість наших кінокритиків навіть не хотіли писати на них рецензії. Мовляв, а що там узагалі розбирати й аналізувати? Дещо було просто невибагливим, але симпатичним, а дещо — вже якось геть не тойво. Навіть самі продюсери публічно з цим погоджувалися. І все ж багатьом глядачам хочеться дивитися іншого типу комедії, такі, які знімає Антоніо Лукіч, наприклад. Щоб це була не штамповка, не щось передбачуване, а з особливим стилем і тонкими жартами. Їх, на жаль, поки критично мало.
Так ось, коли ми з’ясували, що «Крашанку» зняв не Лукіч і не Рубен Естлунд (а це важливо, щоб адекватно сформувати очікування й не кричати після перегляду: «фу, кринж!»), то можемо вже перейти до компліментів. Адже, на мій погляд, ця стрічка є однією з найкращих в описаному вище виді комедій. А може, навіть і найкращою. Принаймні всі мої перестороги, сформовані досвідом, не справдилися.
І ось зараз хочеться коротенько згадати постер. Як на мене, він зовсім невдалий, бо представляє фільм значно гіршим, ніж він є насправді. Одразу уявляється дешева, тупа комедія з недолугими жартами, а це не так.
Про що взагалі «Крашанка» нам розповідає? Двоє доньок та один онук приїздять до батька в село після початку повномасштабного вторгнення. Потім до них підтягується ще й син. Дід у нас проблемний, але цікавий. Соціопат, який не хоче нікого бачити, до дітей ставиться так собі, бурчить, свариться й виганяє всіх із хати. Коротше, глядачі мають його полюбити одразу.
Персонаж хоче зробити бомбу й запустити її по Кремлю. Якраз і оказія для цього ідеальна — Великдень. Він залучає до свого таємного діла онука. Ось така родина Забіяк. Бомба називається «Крашанка», бо має прилетіти Путіну просто в лоба.
Що в цьому фільмі найкраще, так це каст. А хороші актори — велике діло, вони часто можуть згладити силу-силенну недоліків як у сценарії, так і в режисурі. А до різних ексцентричних комедій тим паче потрібно запрошувати класних професіоналів, бо вони точно не перетворять потрібну гіперболізацію характерів на кривляння. Старшу доньку — серйозну, прагматичну, відповідальну, але душевну жінку — грає Олеся Жураківська.
Дар’я Легейда грає молодшу, ту, що з онуком. Дуже мила, але з вогником. Вона хоче їхати до бойфренда в Німеччину, але є невеличка проблема у вигляді іншої жінки, з якою він ніяк не розійдеться.
Володимир Гладкий грає сина, який стає втіленням жертви байрактарщини, і тут за його образ треба окремо подякувати сценаристам. Нині в різних серіалах та поодиноких фільмах можна почути жарти, побудовані на гаслах. Причому вони майже всі страшенно застарілі. Приміром, уже зараз несила чути кпини про те, що хтось когось посилає за російським кораблем. Або не хоче їхати звідкись, бо тут усе по-домашньому. У «Крашанці» такого немає. А Ярик у виконанні Гладкого є якраз стьобом над усім цим, бо на початку оповіді лозунги та популярні пісеньки з нього так і сиплються.
Ну і Станіслав Боклан — тут немає чого говорити. Хоч як боляче бачити його в дурнуватих «кварталівських» сценках, але треба визнати, що він один з наших найкращих акторів із дуже широким діапазоном.
Та особливо мене порадував Михайло Пулянський, який грає малого онука головного героя. Нерідко діти в нас у кіно чи серіалах грають занадто по-аматорськи, та критикувати їх, звісно, не хочеться. Але тут і не треба — Михайло молодець і гарно впорався з роллю хорошого хлопчика, який між тим чудово знає, як робляться справи й де можна знайти вигоду.
Усім цим ансамблем керує режисер Тарас Дудар, а сценарій писали Юрій Микуленко та Дмитро Григоренко. Виробники — Mamas Film Production за участі Film.ua Group. Панство спеціалізується на виробництві серіалів, а це значить, що «Крашанка» — це фактично теж телемувік. Просто повнометражний і виходить у кінотеатрах. І це постійна практика для наших комерційних комедій. Навколо цього явища існує чимало дискусій, адже багатьох кінематографістів і любителів хороших, складних стрічок відверто дратують усі ці спроби телевізійників «пролізти в кіно».
У кінокритиків на такий випадок є навіть фраза «це не кіно», яка означає, що стилістика твору є саме серіальною. Я ж не бачу нічого страшного в тому, щоб «не кіно» виходило у прокат і збирало людей, які отримають від перегляду задоволення. Просто повинна бути альтернатива, якої особливо бракне в комедіях та масовому контенті. Ну і часто трапляються дві крайності. Одні люди глибоко зневажають такі телемувіки, не бачать у них взагалі нічого хорошого і хочуть, щоб у кінотеатрах їх зовсім не існувало. Інші ж після перегляду впадають у захват і постять дописи, що це геніально й неперевершено. І те, й інше — суттєвий перебір, як на мене.
Авторам же серіалів варто завжди пам’ятати, що довгі роки роботи лише в цьому форматі лишають певний відбиток, звичку працювати саме так. Це стосується і режисерів, і акторів, і сценаристів. А потім доволі важко від цього відкараскатися. Особливо такі «серіальні фільми» видає музика, яка ще більше здешевлює твір. У «Крашанці» саундтрек я теж трохи змінила б.
Тарас Дудар зняв доволі багато успішних телесеріалів, серед яких є справді непогані. Наприклад, «Дільничний з ДВРЗ. Операція “Новий рік”». Ще в нього є цілком собі пристойна «Швабра» про геніальну й дивну вчительку математики, яка допомагає поліції ловити маніяків. Проте на сайті СТБ подивитися цей серіал більше не можна через ось таку неприємність:
Що ж до сценаристів, то почерк майстрів відчувається одразу. Під час перегляду в мене постійно були флешбеки у вигляді Валюхи та Івана.
Якось персонажі специфічно сварилися. І ось — справді. І Микуленко, і Григоренко були в сценарній групі цієї всенародно улюбленої комедії з нав’язливим присмаком російського світу. Про це ми писали ось тут. Також вони працювали над «Слугою народу», фільмом «Я, Ти, Він, Вона» і ще багатьма роботами «Кварталу».
Якщо прибрати ідеологічну складову, то всі ці комедії як для свого типу були добре зроблені, зокрема і в сценарному плані. А «Я, Ти, Він, Вона», нагадаю, нині на другому місці у списку найкасовіших вітчизняних стрічок.
У «Крашанці» доволі динамічний сюжет, зрозумілі, але не пласкі персонажі, які змінюються. Вона справді має потенціал сподобатися багатьом глядачам, зокрема й на телебаченні. А зважаючи на те, що її позиціонують як сімейну комедію (тобто заманюють ще більше людей), то й на хороші відгуки та непоганий боксофіс цілком можна очікувати.
Щодо жартів та кумедних моментів. Просто наведу вам кілька прикладів. «Паска без кагору — як ГУР без Буданова» (читати голосом Боклана). Героїня Олесі Жураківської під час тривоги біжить у льох і хапає з собою курку, щоб теж не наражати її на небезпеку. Хлопчик заходить у сільський магазин і просить дабл лате макіато, чим викликає бентегу у продавчині. Така собі, можливо, відсилка на провідника з «Моїх думок тихих» із фразою «Чай, кава, капучино, тирамісу».
Діалог між онуком і дідом:
– Ти розстріляєш онука?
– Не онука, а зрадника, ворога народу.
Це жарт такий. Але актори грають добре, тому на екрані воно смішніше. Наш брат Ярик (той, який сипле патріотичними фразами), погрожуючи, що піде на війну, трагічно виголошує: «Напишіть на моїй могилі: "Світя другим, згораю сам"».
Думаю, ви зрозуміли. Любителям інтелектуального гумору та непередбачуваних поворотів, напевне, не зайде. Зате зайде тим, хто хоче подивитися добру комедію, без претензій, але й без халтури. Хоча знімали всього десять днів, а бюджет явно дуже скромний.
