Вбогі заздрісники та нездари! Олександр Роднянський заявив, що української кіноіндустрії не існує
Ми в «Антоніні» вже більше двох років чекали, коли ж нарешті пан Олександр остаточно посиплеться. І ось сталося. В інстаграмі в нього відбулася справжня суперечка з режисеркою Анастасією Тихою, коментарі якої він згодом повидаляв, а її саму забанив.
Трішечки передісторії про те, хто такий Олександр Роднянський. Він був одним із засновників того старого доброго каналу «1+1», який, на відміну від теперішнього, ніс глядацьким масам культуру та просвіту. Згодом пан Олександр переїхав до Росії і потихеньку почав там продюсувати фільми й серіали. З одного боку, це були справді хороші, мистецькі стрічки (типу робіт Андрія Звягінцева), які отримували безліч нагород. І, звісно, створювали образ Росії як країни з потужною культурою.
З іншого — виробляв різної ефективності та зашкварності пропаганду для путінського режиму. З найбільш лайтового — «Моя прекрасна няня», в якій неосвічена і нахабна дівчина з Маріуполя влаштовується працювати до заможного москвича. Всі ми пам'ятаємо, що образ українців там був максимально недолугим і в найкращих традиціях російських уявлень про нього. Серіал «Біла гвардія» — теж робота Роднянського.
Також на його рахунку мілітарні проєкти штибу «9 роти» чи серіалу «Кадетство». Про останній часто говорили, що його герої тепер прийшли нас убивати.
Ну і найкринжовіше. Російська відповідь суперуспішному серіалу від HBO «Чорнобиль» — однойменний фільм.
Після початку повномасштабного вторгнення Роднянський виїхав з Росії і швидко ввійшов до категорії хороших росіян. До таких ми звикли зараховувати людей, які засуджують російську агресію і дуже хочуть професійно відбутися вже в еміграції. Проте постійно проколюються на абсолютно різних питаннях: від виправдовувань російських військових (як Кіріл Серебренніков, Віктор Шендерович чи працівники каналу «Дождь»), полум'яного захисту російської культури (прикладів мільйон) до підтримки імперських наративів (як Борис Акунін). А ще вони нерідко звинувачують українців у жорстокосердості та небажанні сприймати росіян як таких самих жертв війни.
А також часто беруться до роботи над українськими темами або запрошують до співпраці наших співвітчизників. Це такий посил до світової спільноти та спосіб відбілитися: дивіться, ми нормальні росіяни, вони погоджуються з нами працювати.
З початком великої війни доволі багато українців відзначалися прихильністю до Роднянського і ставили йому серденька в інсті. Серед них були й ті, хто теж працював у Росії до 2022 року. Проте з часом, за моїми спостереженнями, ця підтримка поволі зникала. Можливо, й тому, що пан Олександр уже дуже давно перебуває поза українським контекстом і з його думками, м'яко кажучи, не завжди є згода. Тому про нього почали потроху забувати.
Проте нині згадали, бо несеться обговорення Каннського кінофестивалю. Там ціла лавина: від Серебреннікова до Лозниці. Ну і на кіноринку представлять «Окупацію» Мирослава Слабошпицького, яку продюсує Роднянський. І ось, він пише компліментарний допис про стрічку Сергія Лозниці «Вторгнення».
Матеріали на тему «що не так із Лозницею?» можна почитати тут, тут, тут, і тут. Треба визнати, що людина він талановита і справді один із найвідоміших українських режисерів у світі, а може, і найвідоміший (якщо брати фестивальну історію). Проте він дуже давно не живе в Україні і риторика його справді перегукується з хорошоросійською.
Ну і дідько зачепив Анастасію Тиху лишити Роднянському коментар під цим дописом. Вона зауважила, зокрема, незнання продюсером українського контексту, що не заважає йому постійно про нього рефлексувати.
«За ці роки багато чого трансформувалося. Виросло покоління людей, про яке ви нічого не знаєте. І коли ви в коментарях тикаєте молодим режисерам і режисеркам, вказуючи їм "їхнє місце", мовляв: "от станеш кимось — тоді поговоримо" — то це вкотре підтверджує, що ви не просто не знаєте, а й не маєте жодного імпульсу хоча б якоїсь мінімальної цікавості до тих, хто будує українське кіно сьогодні, знімає кіно про цю війну, ризикуючи життям, допоки пан "самий известний режиссер" обдзвонює пів кінематографічного Києва у пошуку кінооператорів, які погодяться для нього щось зняти», — написала Анастасія.
Нагадаю, що пан Лозниця обрав для себе такий творчий метод — не бути на місці зйомки, а лише монтувати кимось відзняте.
Тиха закидає Роднянському пихатість і самовпевненість та просить припинити його експлуатувати тему війни.
Ну і тут пана Олександра понесло. Мені здалося, що його в принципі й раніше напружувала ось ця «тусовочка молодих і нахабних» українських кіношників, які щось забагато собі дозволяють, але нічого у житті не досягли (адже пан про ці досягнення нічого не знає).
«Не помітив одразу в вашому напрочуд нахабному тексті. Ви написали, що вас дратує, що я пишу як кінематографіст, який працює з кращими режисерами Європи на головних ринках світу? Ви при своєму глузді? Я точно не "голос" ніякої української кіноіндустрії. Хоча б з тієї причини, що її не існує. Ви живете нахабно за рахунок платників податків і вимагаєте вас утримувати.
Заради бога. Живіть у своєму маленькому світі, але зробіть хоч щось, що оцінять за межами вашого "контексту". Забудьте про інших. Про мене. Про Лозницю. Ми про вас нічого не чули. Не знаємо. Ви відомі лише як спільнота, яка проголосувала за виключення з якоїсь організації талановитого й безкомпромісного режисера. Більше нічим. На жаль», — відповів Роднянський.
Не даремно кажуть, що під впливом емоцій людина показує себе справжню. Цей коментар уже широко розійшовся по соцмережах, і представники нашої «нікому не відомої» кіноспільноти вправляються в іронічних коментарях. Роднянський цю переписку видалив, проте скрини Настя зберегла в себе.
Пан Олександр тільки підтвердив, що не лише не цікавиться українським кіно, але й не збирається цього робити. Наших режисерів та режисерок уже давно і активно оцінюють на різних важливих подіях, вони отримують нагороди, визнання. Просто Роднянський про це нічого не знає. Може, й «Оскара» не дивився. Ось зараз, приміром, у прокаті йде «Відблиск» Валентина Васяновича, який був в основній програмі Венеційського кінофестивалю.
Мене ж особливо насмішив його закид про нахабне життя за рахунок платників податків. Не лише наш, але й загалом європейський кінопроцес передбачає різні державні гранти для авторів. Це Голлівуд чи Боллівуд може існувати лише на комерційній основі. В інших системах часткова державна підтримка необхідна. До того ж, нині багато документалістів фільмують за власний кошт, зокрема тому, що лавочка з Держкіно тимчасово прикрилася.
Та найбільш іронічно, що сам наш герой роками сидів на російському державному фінансуванні. Причому, тамтешні Мінкульт та Фонд кіно постійно виділяли гроші на стрічки того ж Андрія Звягінцева, який зображав російське суспільство як безнадійно хворе. Цікава така тенденція. Вочевидь, ті, хто фінансують кіно в Росії, чудово розуміють фестивальну кон'юнктуру та як потрібно проводити ефективну культурну дипломатію.
Роднянський пробував себе і в Голлівуді, але щось постійно йшло не так. Фільми, в яких він був продюсером чи співпродюсером, успіху не знаходили: «Хмарний Атлас» Тома Тиквера і сестер Вачовських, «Мачете» і «Місто Гріхів» Роберта Родрігеса чи «Машина Джейн Менсфілд» Біллі Боба Торнтона. Про виробництво останнього ходили розмови, що режисер усіляко домінував над продюсером і не надто довіряв його професійним якостям.
Це не єдиний коментар Роднянського, далі його продовжувало заносити. Він називав українських кіношників «самозакоханими і бездарними заздрісниками Лозниці», які влаштовують «убогі провінційні міжсобойчики нікому не відомих людей».
«Отримуйте задоволення від себе, свого хамства і своєї жалюгідної заздрості. Вас немає. Я вас забаню і ви назавжди зникнете з мого життя», — написав Роднянський.
І таки забанив! Хамить він, до речі, не лише Анастасії.
А ось і реакція «нікому не цікавих нахаб і нездар».
Дарія Бассель, до речі, є співпродюсеркою стрічки «Мирні люди» Оксани Карпович, що зокрема складається з перехоплених розмов російських військових з рідними. Фільм показали на Берлінському кінофестивалі, і він отримав там спеціальну відзнаку від екуменічного журі та спеціальну згадку від Amnesty International.
А взагалі ми в «Антоніні» згодні з ось цим коментарем програмної директорки фестивалю Docudays Ua Юлії Коваленко.
У принципі, воно так і є — різні колотнечі навколо цих хороших росіян і українців, які до них доєдналися, виникають не так і часто. Проблема лиш у тім, що вони самі ніяк не залишать український «провінційний мірок», а повсякчас намагаються його експлуатувати. Причому в доволі цинічній формі.
