Кіно та Нарік. «Золоту дзиґу» вже вдруге фінансуватиме бізнесмен з кримінальною репутацією
Гортаю собі стрічку тредсу, нікого не чіпаю. Аж раптом вискакує Ярослав Лодигін! Ну, не він сам, канєшно, а його допис. Наш із вами колега ошелешився новиною про те, що генеральним партнером церемонії нагородження премією «Золота дзиґа» цьогоріч стала Родина (так, з великої) Петровських!
Я хотіла була написати Ярославу, що й минулого року теж, але вже рішила не додавати чоловікові зайвого стресу. А якщо ви не розумієте, що тут такого, то нагадаю: про шанованого дніпровського бізнесмена Олександра Петровського також говорять як про колишнього кримінального авторитета Наріка.
Інший наш колега, Юрій Бутусов, колись був відстояв право так називати пана Олександра, бо панові Олександру чомусь не подобалася ані характеристика «кримінальний авторитет», ані прізвисько «Нарік». Тому він намагався через суд заборонити журналістові так себе називати. Але не вийшло, ось уривок з повідомлення юристів Бутусова:
«Колегія суддів Дніпровського апеляційного суду задовольнила апеляційну скаргу пана Бутусова, скасувавши рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 13 серпня 2018 року і повністю відмовила в позові пану Петровському щодо захисту честі, гідності та ділової репутації».
Про життєвий і творчий шлях Олександра Петровського виходило багато ґрунтовних матеріалів. Для змалювання цілісної картини, думаю, вистачить почитати ось цей текст Крістіни Бердинських, він починається так:
«Завдяки процедурі отримання томосу країна дізналася про існування найбільш закритого бізнесмена Дніпра — Олександра Петровського. Сьогодні ця людина з лихих 90-х за допомогою влади мирської та церковної намагається змусити усіх забути про його минуле».
Олександр Петровський (крайній праворуч) на врученні томосу в Стамбулі / Фото: Андрій Ковальов
А також раджу статтю Тетяни Ніколаєнко, вона пише таке:
«Олександр Петровський (по батьку — Налекрешвілі) розпочав свою кар’єру наприкінці 80-х у групах рекетирів, що кришували чи оббирали торговців дніпропетровського ринку "Озерка".
Їхній розквіт припадає на епоху відсидки Олександра Мільченка на прізвисько "Матрос" — того самого знаменитого авторитета-покійника, що фігурує як виконавець убивств-замовлень Павла Лазаренка. Петровському вдалося пережити ці буремні роки — його не вбили у 1995 році та двічі не змогли посадити на початку 2000-х, хоча кілька разів затримували».
Ну, ви поняли.
У лютому 2022 року в нашого героя стався інцидент зі знімальною групою «Української правди» — колеги приїхали у Дніпро знімати святкування дня народження Ігоря Коломойського. Ну й рішили всіх гостей половити на летовищі, аби точно нікого не проґавити. Але на журналістів напали, ймовірно, охоронці Петровського, забрали в оператора телефон і погрожували ножем. А сам бізнесмен, за словами Михайла Ткача, погрожував особисто:
«Важливо розуміти, що у охоронців була лише одна мета — видалити відео. Ні про яку безпеку чи небезпеку мови не йшлося. Тому вони утримували оператора. Телефон оператора запаролений, і тому вимогою до Ярослава було — сказати пароль. Після того, як Ярославу декілька разів повторили, що його зараз заріжуть, він озвучив пароль. Охоронець видалив не просто відео і фото за той день, а відео і фото за пів року. Видалив навіть з папки "видалене"...
Коли Ярослав вкотре сказав, що виконує редакційне завдання і навіть не знає, хто зараз перед ним, Петровський зазначив: “Лучше тебе и не знать”».
Що ж до родини Петровських, то вона теж дуже цікава. Його син — Єрмак Петровський, якого обговорювали кілька місяців тому. Все через резонансне вбивство на Балі «офісника» Ігоря Комарова. Зокрема йшлося, що Комарова викрали разом із Петровським, але тому вдалося чи то втекти, чи то заплатити викуп, і його відпустили. Одна з версій мотиву злочину — діяльність чоловіків, пов’язана з шахрайськими колцентрами.
До цього Єрмак Петровський також потрапляв у новини, приміром, через стрілянину в охоронців Василя Ободенка — радника керівника ОВА. Згодом з’явилася заява від імені Петровських у низці телеграм-каналів, у ній причетність Єрмака заперечується.
А в 2021 році Петровського-молодшого затримали за стрілянину в кафе, тоді натовп молодиків стріляв у бізнесмена Артура Рисіна та його дружину.
Єрмак Петровський
Що ж до матері Петровського, то ваша Антоніна зовсім недавно сама про неї писала. У зв’язку з тим, що у Дніпровському театрі імені Шевченка обурилися, що у виставі «Театру ветеранів», яку вони самі ж запросили на фестиваль, є матюки! Сказали, що в нашому театрі нема місця брудному тюремному матюччю! І хай ці ветерани, мовляв, спочатку подорослішають і стануть відповідальнішими.
А ось такі вистави — цілком норм, а шо.
Так ось, художня керівниця та директорка театру Шевченка — Оксана Петровська. На жаль, тоді мені з нею поговорити не вдалося, бо працівники театру (до речі, пресслужби там у них немає) просто не дали її номеру. З, як мені здалося, таким натяком: «Дєвочка, а ти, бува, не офігіла взагалі сміть до таких людей обращаться?».
Ну так ось, родина Петровських уже давно почала опікуватися нашим кіно. Минулого разу вони також були партнерами «Золотої дзиґи», а пані Оксана вручала на церемонії головну нагороду Тарасові Томенку за фільм «Будинок "Слово". Нескінчений роман». Який, зокрема, фінансувала родина Петровських і який отримав найбільше номінацій (16) і найбільше нагород (6).
Також родина Петровських (фонд «Солідарність») підтримала зйомки стрічки «Атлантида» Валентина Васяновича (один з моїх улюблених). До речі, фонд декларує, зокрема, такий напрям як «духовно-культурний розвиток українського народу».
Що ж, грошей на культуру справді катма, тому доводиться мати справу з різними людьми. Я запитала в шановних кіноакадеміків, як вони ставляться до неоднозначної репутації пана Петровського і чи не переймаються, що така співпраця трішки зіпсує імідж «Золотої дзиґи» (який уже постраждав торік через вручення нагороди Костянтинові Темляку). Тому ловіть відповідь виконавчої директорки Української кіноакадемії Анни Мачух:
«Українська Кіноакадемія сьогодні працює в реальності, де існування культурних інституцій значною мірою залежить від підтримки партнерів і меценатів. Національна кінопремія “Золота Дзиґа” вже десять років є платформою для відзначення досягнень українських кінематографістів та розвитку українського кіно.
Проведення премії сьогодні можливе завдяки підтримці партнерів та меценатів, які долучаються до реалізації культурних ініціатив в Україні. Ми цінуємо підтримку тих, хто допомагає зберігати та розвивати українську культуру й кіно у надзвичайно складний для країни час.
Родина Петровських уже другий рік поспіль долучається до підтримки церемонії як меценати премії. Для Української Кіноакадемії принципово важливо, що завдяки зокрема цій підтримці премія продовжує існувати, відзначати українських кінематографістів і зберігати увагу до українського кіно в умовах повномасштабної війни».
Ну а тут, шановні читачі й читачки, самі собі вирішуйте, як вам така ситуація, бо вона доволі типова. У маркетингу є різні терміни з частиною «washing». Приміром, «greenwashing» — коли бренд маніпулятивно позиціює себе як екологічний, щоб назбирати плюсиків. «Bluewashing» — коли відбувається долучення до різних благодійних, соціально відповідальних ініціатив. Часто до цього вдаються після репутаційних втрат.
З Олександром Петровським та кінематографістами теж вийшли win-win стосунки: перший «відмиває» собі імідж, другі отримують фінансування. Он у Віктора Пінчука для цього є артцентр, у Ріната Ахметова «Фонд Ріната Ахметова». А в Олександра Петровського — «Золота дзиґа».
Чому ні, шановні? Чому ні? І ваша Антоніна це пише зовсім не тому, що боїться бути закатаною в бетон. Хоча, знаєте...
А взагалі, останнім часом так багато розмов про те, що, мовляв, давайте знімемо фільм про бандитів 90-х. Ну так круто буде, якщо пан Олександр люб’язно профінансує якийсь такий серіал. А може, й консультантом стане. Бо не все ж одного Вадіка нам із вами обговорювати.
