Барселонський сором. Потап і його потік маразму в інтерв'ю Дудю
Ваша Антоніна вже давно пропонує вам схему: виходить дичина, я її дивлюся і вам переказую. Чесне слово, споглядати це три години не раджу нікому. Бо все дійство можна було легко втиснути у хвилин 30. А весь зміст цього інтерв'ю, висновок з нього і прогнози на майбутнє для Потапа цілком очевидні з коментарів самих же росіян.
Навколо Потапа є багато різних теорій та чуток. Одна з них — він начебто слугуватиме одним із тих артистів, яких можуть призначити такими собі «голосами миру». Так би мовити місточком між українцями та росіянами. Ваша Антоніна, по-перше, не дуже хоче навіть таке уявляти. А по-друге, з такими як Потап на цей можливий план чекає неминуче фіаско. В принципі, як і з майже будь-якими артистами, які останні три роки гучно падають з двох стільців на брудну підлогу.
Нагадаю вам, що Потап після мільйона зашкварів навряд чи може претендувати хоч на якесь місце в українському шоубізі. Принаймні зараз, бо таки варто лишати місце для песимізму — його дописи в інсті все ще лайкають. І не лише дружина та Алан Бадоєв. Проте артист уже второпав, що варто провести ребрендинг і спрямувати сили на інші музичні ринки. Так з'явився Slavic Balagan. Із Східної Європи.
Потап намагається завоювати увагу публіки давно відомим для них колоритом «напівбандитської, напіврагульської Східної Європи». Відомим, бо такий образ ви легко знайдете в десятках стрічок. Такий собі тіпочок чи то з Чехії, чи то з Польщі, чи то з України. Він твердить, що це такий стьоб над стереотипами, але ваша Антоніна поки якось не вкурила. Пам'ятаю, автори серіалу «Останній москаль» теж казали, що це така боротьба зі стереотипами про українців.
Але повернімося до інтерв'ю. Навіщо було писати з ним розмову аж на три години — бог його знає. Бо більшість спічу Потапа зводилася до того, що він дуже переживає за Україну, допомагає постраждалим, донатить, збирає гроші, влаштовує благодійні концерти і виступає потужним культурним дипломатом України на світовій арені.
У перервах стверджує, що не кричить на кожному кроці про свою благородну діяльність, а затим знову і знову розповідає про свій нелегкий труд волотера, патріота, мученика. А все тому, що навкруги хейт. Бо як то без хейту? Нападають на Потапа всілякі «неорганічні хейтери». Це його вислів. Тобто спродюсовані. Але мудрий Потап на це не зважає, бо коли лагодиш дах Галині Іванівні з Київщини, то на душі робиться радісно і тепло. І хай собі пишуть різні падлюки свої тупі статті.
Упродовж усього часу не зникає відчуття, що Потап немилосердно і неоковирно навалює нам очевидних побрехеньок. Настільки очевидних, що можна навіть задуматися: чи це не план такий? Ну бо не можна аж так брехати і вірити, що хтось повірить.
Наш Славік Балаган розповідав про свої студії звукозапису по всьому світу, які начебто його, а начебто не його. Він там орендує приміщення. Але робить це як справжній бос. Згадував про якесь мегатурне з Ріккі Мартіном, де повинна була на розігріві виступати Настя Каменських. Але не склалося, бо настав ковід. Але мені найбільше сподобалося про Дженніфер Лопес. Мовляв, вони з дружбаном тусили з нею на паті. В казино. Накидалися і називали її «Женічкою».
І так усі три години — Лопес, Галина Іванівна і віддана праця на благо України. Офігівав навіть ведучий.
Та разом із цим було і дещо серйозніше. Потап постійно повторював, що оцей ваш хейт — лише в соцмережах та медіа. А насправді люди на кожному кроці йому дякують за роботу, обіймають і просять у жодному разі не вертатися й продовжувати сидіти за кордоном. Бо таку ж роботу грандіозну він робить. Не можна зупинятися. І каже, що просили не хтось там, а із самого ОП. Але що там переказувати — це треба дивитися і слухати.
Далі — більше. Бо Олексія благали тримати Барселонський фронт не лише люди на вулицях та загадкові особи з ОП, але й Валерій Залужний.
«В Києві у мене відбулася розмова з тодішнім головнокомандувачем Валерієм Залужним. Були різні теми, а потім відбувся такий батьківський діалог... Це в Києві. Це він, наш славний генерал. Він так по-батьківськи підійшов, потис мені руку і сказав: "Допомагайте фронту, ваше завдання допомагати фронту усім чим можете". Я роблю через професію. Я можу так. Я вмію заробляти ці гроші, я вмію заробляти за кордоном. Я це роблю».
Ось така історія. Якщо розбиратися в посилах цього потоку свідомості, то можна припустити, що публіці пропонують відбілювання образу ухилянта. Бо, дивіться, навіщо ж людину мобілізувати, якщо вона так успішно тримає свій співочий фронт? Із благословення найвищих осіб у державі. Але все це мало настільки кепське втілення, що має перспективи хіба на мемчики.
Та й ситуація досить передбачувана — згадайте, скільки артистів намагалися безуспішно просунути щось схоже. Навіть не схоже, а ідентичне. Той же Олег Винник. Або Сергій Бабкін. Щоправда, він зайшов трохи з іншого боку і написав пісню про те, як злі українці чіпляються до тих, у кого немає вишиванки і хто не п'є горілку із салом. Тобто схема не робе. Перевірено безліч разів. Але люди продовжують ступати на граблі. Ну, або діяти на невелику аудиторію з розрахунку, що її час невдовзі настане.
Ще Олексій повідав нам, що постійно приїздить до України і виїздить із неї. За якоюсь загадковою схемою. Складною. Ну, от не можна просто так взяти й пояснити. Знову ж, пропонуємо подивитися і послухати.
А ще наш Потап записався в тероборону заочно. Бо дуже хотів служить. Ну, ось так. А потім приїхав і вступив у неї. Але чим саме займався — сказати конкретно не може. Ну, їздив туди-сюди, щось там розвозив. Накрапайте собі якихось капель і дивіться.
Також була історія про шиншил. Бо знімання штанів на сцені перед росіянами було ще не найбільш принизливим перформансом для Насті та Потапа. Якось олігархи їх запросили співати для шиншил. Так, для шиншил. У них було свято, дорослі замовили музикантів для себе, для дітей, а вже діти вирішили замовити Потапа і Настю для своїх тваринок. І вони виступили. Послухайте, як Потап рефлексує над цією дивовижною подією і чи відчуває він, що його «використали як ескортницю».
І насамкінець знову поговорили про мобілізацію. Потап був почав говорити, що українці розберуться зі своїм президентом і з політиками, бо ми волелюбна нація. На відміну від росіян. На що Дудь сказав, що узагальнень робити не можна. Он, каже, подивіться, яка у вас бусифікація навкруги. А в Росії такі репресії, що спробуй прояви свободу. (Хм, ну це ж треба було дати цим репресіям статися і роками не зупиняти їхнього розростання). Тим паче, каже ведучий, триндіти про волелюбність будучи не в Україні якось не тойво. Зрештою, Потап цю тезу прийняв.
Я ж скажу від себе, що на Заході таку нашу позицію теж не приймають. Принаймні, в такому вигляді. Наші культурні діячі, які виїздили на міжнародні майданчики та говорили там щось про рабську ментальність росіян, повсякчас наривалися на звинувачення ледь не в нацизмі. Така подача не працює, як і пропозиція закенсилити російську культуру.
Але це не означає, що нам цю думку не треба доносити. Лише зробити її складнішою, адаптувати до світогляду цільової аудиторії та попрацювати з формою.
Проте в'ю Потапа і Дудя вже точно не створене для західних лібералів. А для росіян і українців. Які або все ще регулярно дивляться Дудя, або прийдуть послухати Потапа. Тому можна міркувати про мету цієї розмови. Відбілити ухилянтів, самого Потапа, зробити компліменти Зеленському, знову поєднати українців і росіян чимось спільним. Та в кожному разі, як на мене, все це можна викинути у смітник. Бо всі три години виявилися справжнім посміховиськом. А Потап, він же Славік Балаган, закопав себе ще глибше.
Хоча, здавалося, куди вже далі.
