Журналистка Мария Васильева просит всегда писать слово Майдан с большой буквы
Сегодня ровно год с момента начала Майдана. Год назад мы жили в совсем другой стране и были другими. 21 ноября 2013 года, когда мы вышли на главную площадь страны с мирным протестом против решения тогдашнего руководства Украины "приостановить ассоциацию с ЕС", никто и представить не мог, что с нами будет дальше. Сегодня, 21 ноября 2014 года, мы тоже не знаем своего будущего. Но мы помним, как начиналась наша борьба за собственное достоинство и право выбирать свое будущее. Ваша Дуся в течение этого дня опубликует несколько воспоминаний журналистов о Майдане и о том, что они пережили минувшей зимой.
Мария Васильева, журналистка "1+1"
З першого дня Майдану, коли лив дощ і діти у гумових чобітках танцювали у калюжах, і до 20-ого лютого, коли закривавлених загиблих людей клали у ряд на Хрещатику, просто на дорозі і там відспівували, Майдан щодня вражав якимись неймовірними історіями сили людського духу, людяності, відваги. Тому надзвичайно складно виділити якусь одну з них. Це й Михайлівська площа після розгону студентського Майдану, повна людей, обурених, але ще не сповнених ненависті, це й вчинок дзвонаря Михайлівського монастиря, який бив у набат посеред тієї ночі, мабуть вперше з часів татаро-монгольського нашестя. Це й невимовно прекрасна музика у щойно звільненому від внутрішніх військ Українському домі. Якийсь "екстреміст" у мотоциклетному шоломі проник туди після дуже гострого протистояння і вибухів гранат щоби... віртуозно зіграти на роялі. Це й хоробрість і мужність наших чоловіків, які голіруч стримували беркутів всю ніч стоячи проти них обличчям до їхніх шоломів і власними тілами стримуючи їхній наступ. "Я порахував - у нас дев'ятеро дітей на чотирьох", - написав тоді один мій товариш і колега.
Це й греко-католицький священик, якого я зустріла 19-ого лютого після ночі штурму, коли Майдан палав. Весь його одяг був подертий, а в головному уборі теж була дірка від кулі. Точно Бог врятував, бо куля голови не зачепила, панотець був веселий і бадьорий. Це й 74-річна бабуся, яка довбала лід на Майдані дерев'яним кийком.Тоді палала Грушевського і лід збирали у мішки, щоби зміцнити барикади, бо очікували наступу і штурму. До того та бабуся ще тягала бруківку на Грушевського, але її звідти попросили піти, бо небезпечно. А поруч - жінка у норковій шубі із температурою 38 складала цей лід у мішки. Це й люди, які в руках несли дрова і шини на Майдан, бо машинам заборонили туди під'їжджати. Це - дівчинка, яка з бітою стала регулювати дорожній рух на Червонозоряному, бо ДАІ була надто зайнята відловом машин з дровами, щоби займатись своєю безпосередньою роботою. Це й ті люди, які серед ночі бігли під лікарні, щоби завадити міліції вивезти звідти у СІЗО поранених мітингарів. І ті, хто кілька діб поспіль пікетував СІЗО, домагаючись звільнення ні в чому не винних студентів театрального вишу. Це й ті, хто розуміючи небезпеку, пішов на ту ходу 18-ого лютого, і ті, хто потім витягував поранених.
Найстрашніші три дні - 18-20 лютого, коли перевдягненим у силовиків тітушкам дозволили робити все, що заманеться. Від крові на Інститутській земля стала вогкою і якоюсь жирною. Тітушня у запалі била навіть поранених вв-шників, яких відтягували свої. А 20-ого вранці я була біля ВР, коли побачила, що тітушки з Маріїнського парку раптом немов стадо кинулись бігти вниз по пагорбу. А потім нам назустріч неслись автобуси з силовиками, де не встигли зашторити вікна, люди і їхні обладунки валялись в автобусах одне на одному, і було видно білі від страху обличчя беркутів. А далі ми зустріли пікап, де в кузові лежала закривавлена людина. Було ясно, що сталось найгірше. Ми тоді не знали, що до втечі Януковича залишилось лише два дні, що це - перемога. Але чимало людей були ладні скласти голови, щоби домогтись її.
Це був якийсь момент істини, якась абсолютна боротьба світла із темрявою, без відтінків і напівтонів. Ти або по той, або по інший бік барикади. Крапка. Я дуже прошу всіх завжди писати слово Майдан з великої літери. Це принципово.
