Як шукати україномовну школу в Києві: інструкція з п'яти спроб від журналістки Христини Коціри


Христина Коціра, яка нещодавно очолила команду сайту «Слідства.Інфо», шукала для доньки школу в Києві, де діти хоча б трохи говорять українською. І після прочитання її вже доволі резонансного допису в нашій редакції склалося враження, що шукати всіляких покидьків і корупціонерів легше.

Тож, спроба перша. Христина розповідає, що донька йде на пробний день — і не лишається в цій школі. Причина проста: всі діти в класі російськомовні.
Спроба друга. Христина прямо питає в адміністрації та вчителів: скільки дітей у класі говорять українською? Їй кажуть: 50/50. Насправді з тридцяти дітей українською не говорить жоден.
У цій школі, розповідає наша колега, є ще двоє показових персонажів. Перший — учитель історії України. Він не любить Львів, бо там, за його словами, погано ставляться до російської мови, а сам він російськомовний киянин. А ще, каже він, російська дуже функціональна: нею можна порозумітися навіть в Узбекистані.
Другий — шкільний психолог. Він ставить дітей у коло, виводить у центр єдину україномовну дитину й питає її: а як ти думаєш, а чого люди переходять на російську? а ти сама переходиш? чим відрізняються росіяни від українців?
Є в цій історії і хороший приклад: за словами Христини Коціри, класна керівниця послідовно наполягає на важливості української. Вона розповідає власну історію — коли до неї додому прийшли росіяни й сказали: «Ми ж с вамі на одном язикє разгаваріваєм, паетаму прішлі вас спасать».

Спроба третя. Школа територіально незручна, пише Коціра, зате на сайті й у договорі написано прямо: українська мова — цінність закладу. На практиці, додає Христина, з п’ятнадцяти дітей у класі українськомовна тільки одна. Українську тут використовують формально — лише на уроках, як обов’язковий елемент. Щойно лунає дзвінок — усі одразу переходять на російську.
Спроба п’ята (четверту Христина в пості не описує). Тут батьки й учителі принаймні чесні: з дванадцяти дітей четверо — з українськомовних родин, решта переходить на російську, щойно закінчується урок. Причину пояснюють просто: серед підлітків це вважається модним і «молодьожним», а вчителі просто не знають, що з цим робити.
Допис набрав півтори тисячі лайків і більше трьохста коментарів (на момент написання цього тексту). Здебільшого батьки радять перевірені школи, де в них таких проблем не було, або діляться власним досвідом — коли російська домінує на перервах навіть там, де на уроках усе гаразд. А ось на коментар Наталі Керечанин з порадою одного освітнього закладу Христина Коціра відповіла, що в пості якраз писала про цю школу.

Історикиня моди та журналістка Зоя Звиняцьківська та дерусифікаторка Діна Сидоренко порадили заклади освіти.


Військовослужбовиця й комунікаційниця Патронатної служби 3-го армійського корпусу Леся Ганжа коментує історію з учителем і психологом доволі відверто:

У шефредакторки видання «Lb.ua» Соні Кошкіної теж пристойних слів для опису ситуації не знайшлося:

Лаконічною була й журналістка Hromadske Діана Буцко:

Власним досвідом у коментарях поділилась і комунікаційниця Наталія Красненкова:

Журналіст Тарас Прокопишин пише, що саме така картина, як описала Христина Коціра, в його голові щоразу, коли йому радять переїхати в Київ.

Журналістка «Української правди» Ольга Кириленко каже: панування російської — один із факторів, який лякає її, коли вона думає про те, щоб мати дітей.

Її колега Тетяна Даниленко зізнається, що на початку повномасштабного вторгнення була впевнена: її молодша дитина з таким точно не зіткнеться.

Журналістка й ведуча «Еспресо» Леся Вакулюк наводить приклад: коли її пасербиця навчалася в школі, вона була однією з двох дітей у класі, які говорили українською. Друга при цьому власної української соромилася.

Засновниця школи української мови Леся Дуда пише в коментарі, що дитині перейти на українську допомагає передусім те, що до процесу підключаються батьки.

Мій 11 клас на Луганщині припав на початок АТО. Я закінчив школу з позначками в атестаті про знання російської мови та літератури — хоч формально вона й була завуальована під зарубіжну. Хоч убий, не пам’ятаю, щоб ми читали, наприклад, європейських письменників, зате пам’ятаю «Війну і мир», «Муму» і навіть рядки з «Бородіна». Водночас я радий, що сьогоднішні діти про це нічого не знають. У Києві часто бачу школярів середніх класів, які їдуть додому в транспорті й спілкуються між собою українською — хай навіть про якийсь «сікс севен», але українською.
Утім, тішитися зарано. Минулорічне дослідження щодо функціонування державної мови в освітньому процесі показує: 82% учнів у Києві порушують мовне законодавство на перервах, а 66% — навіть під час самих уроків.
















