Все фігня, переписуємо? Ми прочитали той скандальний підручник з історії і поспілкувалися з Акімом Галімовим
Антоніна зазвичай оглядає скандальний треш-контент у вигляді серіалів, фільмів, книг і всілякої всячини в соцмережах. Та чи могла б ваша авторка колись подумати, що докотиться до розборів шкільних підручників? Але до всього треба бути готовою, тому оглянемо і це — мені не важко.
Тим паче, що я, схоже, в меншості. Акім Галімов мені сказав, що йому сказав директор видавництва «Ранок» Віктор Круглов, що за весь період дискусій електронну версію підручника переглянуло всього 19 людей. Попри те, що посилання на неї робили в коментах доволі часто.
Нагадаю (бо вже кілька днів минуло, то ви могли й забути), що навколо ось цієї «Історії України» для 11 класу розгорівся мегасрач. До речі, в нас на «Детекторі» був анонс цього підручника з коментарями різних людей.
Почалося з того, що вчителька історії Марія Воротило опублікувала допис із критикою цього підручника. Він рознісся миттєво. Нині там більше 2 тисяч реакцій та 2,4 тисячі перепостів.
Пані Марія має такі претензії:
* Чому підручник випустили посеред навчального року?
* Є розділ про повномасштабне вторгнення і загалом виклад матеріалу закінчується 2024 роком. А це, каже пані вчителька, занадто свіжі події, аби братися до їх аналізу.
* Йдеться про багато тригерних для учнів подій.
* До численних описів воєнних дій не додаються мапи.
* Про безліч тем та персоналій або взагалі не згадано, або згадано мало (від Валерія Залужного до відомих волонтерів).
* І головне — жодного слова про промахи нашої теперішньої влади. Суцільна перемога та потужність.
Марія Воротило
Ось цитата з допису вчительки:
«От наприклад, ви всі прекрасно пам'ятаєте НЕ підготовку до війни. Пам'ятаєте, як з осені 2021 всі бігали, хвилювались, нервували через чутки. Як активізувались ТРО, скільки було навчань.
І яка спокійна була влада — із шашликами, планами на Великдень... а День Єднання пам'ятаєте? Як закликали не поширювати паніку.
Як не була проведена евакуація (хоча б дітей!) з прикордонних територій, не закуплені ліки, майже повну відсутність укриттів.
У підручниках про це ні слова.
А варто, насправді, про це говорити, якщо вже ми піднімаємо на поверхню 2022 рік. І дітям варто запитати — а на їхню думку, враховуючи весь наш нинішній досвід, що треба було тоді робити?».
Ну і далі, звісно, понеслося. Тему також підхопили політики, приміром депутатка ЄС Ірина Геращенко написала таке:
«Я не хочу, аби українські діти замість знань отримували дешеву пропаганду в стилі путінського югенда. Я хочу, аби їх вчили аналізувати і приймати рішення, а не навʼязували патоку офіціозу.
Я хочу, аби українські підручники писали професіонали, а не лояльні. Здається, це і є європейські норми і цінності, на яких має базуватися наше суспільство».
Нардеп Володимир Ар’єв пише, що забагато фоточок Зеленського у підручнику.
Співзасновниця ГО «Смарт освіта» та «Батьківський контроль» Іванна Коберник була однією з тих, хто став на захист і підручника, і Акіма Галімова. Звинувачення в «культі особистості» вона назвала «бачу лише те, що хочу». Але її допис не став настільки популярним, як у колег по срачу:
«Більшість в моїй стрічці роками критикує абсолютно кожен український підручник, який хоч раз відкрив. Застарілий зміст, зашкарублі стереотипи, жахлива стилістика, погана мова. Майже все це правда.
Традиція українського підручникотворення та більшість освітніх матеріалів характеризується наративом, який неможливо читати і сприймати. Він відірваний від життя і, мʼяко кажучи, складний для засвоєння. Бо люди, які його створюють, схоже, не мислять категоріями вивчити свою аудиторію і на основі цього зацікавити свого читача.
Тому вже тривалий час я думаю досить крамольну думку: зміст української освіти може врятувати лише залучення журналістів і комунікаційників. Так, до колективів фахівців-освітян і науковців, НЕ замість. Людей, які вміють писати так, щоб їх читали і дивилися».
Ну і, звісно, меми. Цей — від Богдана Процишина.
Ваша Антоніна в розпал цієї чергової колотнечі якраз мчала в забацаному поїзді в Запоріжжя на фестиваль «Тарасов парк», тому вирішила, що цього разу панство розбереться і без моєї важливої думки. Проте, збираючись уже в понеділок на прем'єру фільму про Мустафу Джемілєва «Киснева станція», в релізі я прочитала, що розмову зі сценаристом Михайлом Бринихом модеруватиме Акім Галімов. І одразу подумала: що ж, це доля.
Галімов — один з авторів підручника і отримав у свій город найбільше каміння, бо не треба бути таким популярним, скажу я вам, колеги. Хто знає двох інших авторів — Олександра Гісема та Олександра Мартинюка? Так отож-бо й воно ж бо, як каже моя подружка Таня. Тому і публічно віддуватися та давати відповідь довелося саме Акіму. І у вашої Антоніни до його допису було трішки запитань. Але про це згодом.
Акім Галімов
Бо я прочитала електронну версію підручника і маю про це накатати кілька абзаців життєво необхідної всім аналітики.
Найперше, неможливо не погодитися, що автори не згадали жоднісінького скандалу, які рясно супроводжували і продовжують супроводжувати Володимира Зеленського в його карколомних президентських пригодах. А якісь неоднозначні події чи ініціативи подаються лише з вигідного нашому президенту боку. Той самий розділ про «велике будівництво», який особливо активно критикують. Хороші дороги справді з'явилися. Приміром, родичі вашої авторки були задоволені, бо із Сарн до Рівного тепер можна проїхатися не рахуючи зубів.
Проте про корупційні скандали навколо будівництва доріг у підручнику — ані слова. Також немає згадок про те, скільки відремонтованих доріг були зруйновані внаслідок повномасштабного вторгнення. Не кажучи вже про одну з легендарних фраз Зеленського, яку він сказав незадовго до великого нападу Росії: «Ми можемо збільшити армію в два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги».
А ось яким є пояснення причин перемоги Зеленського на виборах:
Начебто ж правда. Проте немає важливих доповнень та акцентів, які роблять картинку ширшою. «Не був політиком» також означає відсутність досвіду та вмінь. Не пояснюється, а як саме популярний актор взяв і зібрав аж 73% голосів виборців. Ну це ж цікаво. Ми ж дітей маємо вчити розуміти процеси, які відбуваються, особливо такі начебто неординарні.
Для цього треба було вказати, наприклад, що передвиборча кампанія була побудована на популізмі і фразах штибу «потрібно просто перестати стріляти». Враховуючи неабияку тенденцію на популістів у світі, цю тему точно варто було б обговорити з учнями 11 класу. Це ж так само зіграло роль у виборах, як і популярність Зеленського та симпатії до нього мільйонів українців.
Та й, знаєте, в одному з попередніх розділів я теж додала б щонайменше ілюстрацію. Йшлося про наші телевізійні серіали, які фільмували на російський ринок, з російськими наративами та з образами дурнуватих українців зі смішним акцентом, чи то пак говорком. Можна було б додати фотку одного з найпопулярніших «потішних хохлів» з одного з найпопулярніших наших серіалів. Який знімала контора нашого з вами президента.
Окупація Київщини описана не як «росіянам вдалося прорватися на погано підготовлену українську територію», а «спроби росіян прорватися в столицю через Гостомель, а потім Бучу, Ірпінь і Макарів теж провалилися». Я як мешканка Бучі трішки офігіваю від таких формулювань. Враховуючи те, що влада до останнього заперечувала цю вірогідність і звинувачувала тих, хто мав іншу думку, в розведенні паніки. В результаті — безліч людей не були готові, не мали їжі, води, ліків, бензину. Не кажу вже про неготовність місцевої влади.
Також під критику потрапив початок розділу про широкомасштабне вторгнення, який можна трактувати і так, і сяк. Цілком собі можна побачити натяк на те, що Росія напала на Україну через розширення НАТО. Це популярна теза російської пропаганди.
Директор видавництва «Ранок» відповідає на цю критику ось так.
Більше нічого перелічувати не буду, бо ви задовбетеся читати. У кожному разі, усім, хто відкриє підручник, стане зрозуміло: жодного бодай на секундочку об'єктивного аналізу президенства Зеленського там немає.
Але. Практично те саме ми можемо сказати і про розділ із нашим п’ятим президентом. Про Петра Олексійовича автори теж нічого поганого, а відповідно й об’єктивного, не пишуть. Нам (ну тобто, учням) перераховують і описують здобутки того часу: Томос, розвиток культури, створення нових важливих культурних інституцій, декомунізація, люстрація, закон про мову.
З найбільш критичного — опис «мирного плану Порошенка», який нині може здатися чортзна-чим. Проте це вже з яким настроєм читати. Немає згадок про обіцянки п'ятого президента закінчити АТО за кілька годин, якою його шпиняли роками. І за яку він, до речі, перепросив у 2018 році. Немає згадок про великий антирейтинг Порошенка і звідки він взявся, а це щонайменше мікс із комунікаційних промахів команди президента і його мочилова ресурсами, які підтримували Зеленського.
Немає про корупційні скандали, про які робили багато розслідувань наші колеги. Про Іловайськ. Хотілося б також аналізу Мінських угод. Дуже важливі теми для розуміння президентства Петра Порошенка.
Жодного слова про скандал зі Свинарчуками, який став неабияким фактором створення цього антирейтингу. Це доволі складна і неоднозначна історія, школярам непогано було б її розібрати. Натомість Петро Олексійович подається як цілком білий і пухнастий.
Фото з інавгурації, відібране у підручник
Проте інтонації все ж не такі переможні, як у розділі про Зеленського. Але ок, нехай це суб’єктивне враження. Та є і більш об'єктивне – кількість фоточок. Дві фотки Порошенка (у розділі про нього) і аж шість — Зеленського. Плюс одна їхня спільна — на дебатах. Причому в Зеленського не «сухі», а значно більш емоційно-позитивні. Ющенко — на чотирьох фотках (хоча він до президентства був ще і прем’єр-міністром). Кравчук — на двох.
Найбільше світлин Леоніда Кучми (сім), проте і президентом він був удвічі довше, ніж інші. Це я так вам розписала, бо саме знімки були тим, що часто закидали авторам підручника. Ми тут звикли все рахувати, бо всякий срач потребує аудиту.
А що ж із розділами до 2014 року? Ось там, скажу я вам, усе значно більш аналітично, і контраст відчувається суттєвий. Там ми вже бачимо бодай якісь причинно-наслідкові зв'язки, яких практично немає далі. Наприклад, описують причини втрати популярності «помаранчевою командою» політиків і чому саме стався реванш проросійських сил. Є аналіз економічної ситуації 90-х: які рішення були ефективними, а які ні. Якими для Кучми були наслідки вбивства Георгія Ґонґадзе. Хоча нам і не пояснюють, чому замовників так і не знайшли. Мабуть, ці уточнення вже є завданням для вчителів.
Те, що давніші події автори змогли подати лаконічно, але більш глибоко, складно та з поясненнями, вочевидь, грає на користь тієї думки, що на історію все ж доречніше дивитися здалеку. Про що й кажуть історики, включно зі згаданою вище вчителькою Марією Воротило. На дорогоцінну думку вашої Антоніни, розповідь, наприклад, про Кучму чи Ющенка сяк-так дає нам уявлення про ті періоди. А вже розділи про Порошенка і Зеленського — навряд. Тоді навіщо воно взагалі? Принаймні, в такому вигляді.
Ну і ще два слова скажу про компліментарність викладу. Вона справді є в надлишку не лише в розділі про період Володимира Зеленського. Автори так звитяжно розповідають про розвиток культури, науки та освіти, що складається враження неймовірних досягнень. Хоча це, на жаль, зовсім не так. В описі розвитку культури (даруйте, тут мені на мозоль наступили) є багато неточностей чи спотворень.
Приміром, серед нових музикантів, які з'явилися в 90-х разом, з Олександром Пономарьовим, Іриною Білик, Юрком Юрченком затесалися «Даха Браха», які почали працювати значно пізніше. Під «новим поколінням» письменників, яке ввійшло в літературу в цей же період, вказані всі на купу: Юрій Андрухович (який став патріархом об'єднання «Бу-Ба-Бу» ще в середині 80-х), Софія Андрухович (книжки якої почали виходити на початку 2000-х), Любко Дереш (те саме), Люко Дашвар, Оксана Забужко, Ілларіон Павлюк, Володимир Цибулько.
Але найбільше мені сподобалося про балет. Теж — суцільна перемога. Хоча підіть і поговоріть з багатьма представниками галузі — і вони вам скажуть зворотнє. Зокрема, про талановитих танцівників, які з різних причин не змогли реалізуватися в Україні. І це теж збіса важливо. Те, що держава і загалом суспільство запихало культуру на маргінес, зіграло з нами дуже погану роль.
Так, доведеться себе стримувати, бо тексту вже багато, а ще треба вам розповісти про мою розмову з Акімом Галімовим. І це вже буде великою мірою про комунікацію. Наш із вами колега опублікував допис, у якому пояснює, як і що. Я зайшла в коменти і побачила, що величезна кількість людей цих пояснень не сприйняли. Серед них і ті, хто симпатизують Акіму та його роботі. Треба розібратися, бо, як на мене, тут кілька типових помилок, яких люди припускаються в срачах. А ваша авторка на їх дослідженні якраз і спеціалізується.
Найперше, Галімов одразу написав, що не є автором тексту, а на обкладинку потрапив, бо підготував історичні фільми для цього підручника, які можна переглянути за QR-кодами. І особисто я вважаю, що додавати такий інфотейнмент до підручників — це справді класна ідея. Враховуючи, що програми циклу «Реальна історія» зроблені цікаво, і не пригадую, щоб авторів звинувачували в непрофесійній роботі з темою. Враховуючи й те, що над самими текстами Акім не працював, то нападки саме на нього здаються мені дивними. Тим паче, що авторів текстів практично не згадували.
Ну, як дивними? Якраз, можливо, навпаки. Він найбільш медійний з усіх трьох авторів, тому і відгіб. До речі, медійні люди про це завжди повинні пам'ятати: впізнаваність великою мірою відбирає у вас ширму, за яку можна сховатися, і виштовхує на сцену з яскравим світлом.
Проте, якби Акім написав лише про свої відео і що не має стосунку до тексту, реакція була б значно м’якшою. Можливо, варто було лаконічно додати щось нейтральне про зміст підручника: мовляв, бачу, що йде дискусія, тому це гарна нагода зібратися у професійному колі та обговорити претензії. Коментаторам просто майже не зосталося б, за що зачепитися. Хоча для деяких завжди лишається чудова можливість доскіпатися до прізвища.
Натомість Галімов узявся захищати підручник, і ця форма, як на мене, була помилкою. А найбільшою — ось це речення: «За останні три дні я спостерігаю за масштабною спланованою та очевидно замовною інформаційною атакою, яку вже в “кращих традиціях” підхопили рос медіа».
Такі закиди діють як червона ганчірка, як намагання всю критику і критиків видати за проплачених хейтерів. Безумовно, в цій колотнечі було багато емоцій, які підхопили політики. Люди, вже геть упереджені до Зеленського, нерідко вдавалися до якоїсь істеричної риторики, включно з образами (не лише на адресу президента).
Та було багато спокійної, але гострої і конструктивної критики. Тому навряд чи все це можна зібрати в одне і назвати прямо-таки спланованою акцією. Ніфіга, це абсолютно стандартний політичний срач, щедро приправлений значною політичною поляризацією в суспільстві. Ваша авторка постійно з таким стикається: який наш черговий ідіотський серіал не покритикуй — обов'язково звинуватять в організації брудної кампанії, хейтерстві та ще в бозна-чому.
До речі, саме ваша Антоніна першою писала про купу скандалів з придуркуватим контентом «Кварталу 95» і регулярно стежить за їхніми черговими шедеврами, які невпинно деградують. Це на випадок, якщо й мене хтось надумає звинуватити в упередженості.
Також Акім пише: «Далі дописувачі переважно обурюються, що як це так — поставили Зеленського в підручник з історії! І дійсно)) чого б це?». Та ні, обурюються не тим, що поставили Зеленського, а тим, що його президентство описане в дуже вихолощеному ключі, без згадок про помилки та скандали. Це теж типова історія з кризово-комунікаційними текстами, після яких фігурантів починають звинувачувати або в маніпуляціях, або в тому, що не зрозуміли суть претензій. Що і бачимо в коментарях.
Але послухаймо, як усе це мені пояснив Галімов, присвятивши вашій авторці доволі багато часу після показу фільму (про фільм, до речі, буде окрема розмова).
— Акіме, чому, на вашу думку, допис не сприйняло так багато людей, зокрема й тих, які симпатизують вам?
— Мені здається, що ми все ж таки дивимось на цю історію крізь призму наших політичних уподобань. Це те, що я бачу. Тобто, дійсно, щодо підручника є конструктивна критика, і я про це написав у своєму дописі зокрема. Наприклад, учителька, з якої почалася ця історія. Там дійсно є речі, які ми можемо дискутувати, наприклад, події: чому ці є, а цих нема.
Хто має визначати конкретні події, які мають бути в підручнику? Чи це має бути виключно авторська група підручника? Чи все ж таки ширший орган — Міністерство освіти і науки й так далі. Чи маємо ми включати останні роки війни в цей підручник? Якою мовою він має бути написаний? Я маю на увазі, це має бути проста мова, чи якась наукова, розумієте?
— Ну, дивіться, от, наприклад, вам закидають, що ви пишете про якусь сплановану кампанію. У нас зазвичай публічні люди, які потрапляють під критику (справедливу чи несправедливу), часто вдаються до цього аргументу, і він уже трішки тригерить. Чому ви вирішили, що це саме спланована кампанія?
— Тому що мені хотілося б, аби підручник все ж таки критикували не політики, а люди, які хоч якось там дотичні до, не знаю, до популяризації історії, до самої історичної науки і так далі. Мені здається, що був допис вчительки і в основному він рознісся по каналах політичних діячів. Це були депутати з однієї партії, це були люди, які так чи інакше її підтримують.
Тобто саме звідси цей скандал почав роздуватися не в конструктивну складову, а в складову саме маніпуляції. Про що там іде мова? — Чому там є це, а нема того. Але, знову-таки, через призму поглядів. Люди хочуть почути, чому там нема тих чи інших провалів, вони саме це очікують, розумієте?
— Це правда. Та, як на мене, багато людей просто хочуть бачити не лише позитивні моменти, які були в президентстві Зеленського. Були й негативні, і то доволі серйозні: недостатня підготовка до повномасштабного вторгнення і так далі. Ви погоджуєтеся, що тексти однобокі?
— Я не погоджуюсь.
— А яка є критика Зеленського, наприклад?
— Давайте просто ми тоді подивимося, як пишеться підручник. Тобто, коли ми говоримо про критику, мова йде про оцінку діяльності.
— Об'єктивну оцінку діяльності.
— Підручник — це факти. Це не місце судженням. Чому не написали про те, що влада нічого не зробила для підготовки? Ну, все ж таки це судження, розумієте?
— Безумовно, багато чого ще належить довести. Але є і факти. Коли, зокрема, президент заперечував попередження про вторгнення. Представники влади казали, що це все — розведення паніки. І що насправді не буде ніякого вторгнення. А воно сталось. Люди не були готові.
— Мені здається, що підручник написаний виважено з тих позицій, що ми все ж таки знаходимось у війні. І сприймаємо діяльність тієї чи іншої влади (зараз не говоримо про прізвища, а як про дії України) як держави, розумієте?.. Дуже багато закидів було, що багато Зеленського. Я, наприклад, дивлюсь на це так: ось Зеленський з Борисом Джонсоном.
Ми демонструємо, що в Україну приїжджали політичні лідери. Ну, тобто як тільки ми забираємо призму того, яку партію ти підтримуєш, то, мені здається, ніяких питань не виникає. Повірте мені, якщо прихильники Зеленського подивляться блок про 2014 рік...
— То особливої критики Петра Порошенка теж не знайдуть.
— Вони теж можуть сказати: ну, а де, а де все це, що було? Тому мені здається, що коли ми знімаємо ці окуляри, то все не виглядає як щось таке, чого бути не може. Знову-таки, давайте ми не будемо забувати, що я став, скажімо так, основним набувачем цієї критики.
— Так, бо інших авторів мало хто знає. Не дуже справедливо. Що саме ви вважаєте конструктивною критикою підручника?
— Я вважаю конструктивною критику, яка стосується безпосередньо контенту. Події — чому є ці, чому не ці? Будь ласка, про це можна говорити. Ми можемо скликати авторську групу, будемо разом говорити. А чи мають там бути останні роки війни? Це якраз конструктивна критика. У мене серед знайомих теж велика дискусія, і мені, наприклад, кажуть: «Ну, а чого взагалі ви цю війну туди включили?». Тобто це питання, яке можна обговорювати. Я вважаю, що там має бути війна, тому що війна навколо наших дітей.
Ну, а коли ми починаємо робити конструкцію «журналіст Г+Г написав підручник...».
— Ну, ви ж розумієте, що цього було не уникнути?
— Тому я і пишу про маніпуляцію, розумієте? Тому що політичні сили розігнали отакий тренд, і воно пішло в люди.
Мені здається, що не можна так під час війни робити. Коли люди дуже сенситивні до таких речей. Тому я і вважаю, що вся ця історія зманіпульована. До адекватної критики — будь ласка. Я думаю, що «Ранок» (видавництво, де вийшов підручник. — Ред.) може організувати публічну дискусію про це, залучити істориків, поговорити, що там має бути.
Що ж, панове, висновок у вашої Антоніни наступний. Усе за класикою. З’являється щось, до чого справді виникають запитання. Оскільки це «щось» стосується тригерної для нас теми політики, то воно починає набирати обертів і виходити на занадто емоційні моменти. Особисто я, прочитавши підручник, справді воліла би бачити останні 10 років у зовсім іншому викладі. Тим паче, історія нас має вчити помічати причинно-наслідкові зв'язки, а вони в останніх розділах, м’яко кажучи, не проглядаються.
І це зрозуміло. Схожа дискусія точиться навколо ігрового кіно про повномасштабне вторгнення. Хтось каже, що воно потрібне, хтось — що нині вкрай важко щось зняти саме в такому форматі. Тому ліпше займатися документалістикою. Особисто я вважаю, що може бути все, окрім уже явних маніпуляцій на трагедіях типу «Юрика». Проте, обертаючись на три роки назад, ми справді не побачимо серед ігрових стрічок про повномасштабну війну чогось, що ввійде в історію. А ось документалістика — увійде. І це ще одне підтвердження, що по-справжньому глибоке, цікаве, достойне осмислення таких масштабних подій можливе лише з дистанції.
Вочевидь, це стосується всього. Зокрема підручників. Але сподіваюся, що серед спеціалістів на цю тему справді відбудеться дискусія. Бо, знаєте, шакалячий експрес — штука неприємна.
Фото: Університет Григорія Сковороди
