Як продюсер Олі Полякової намагається переконати, що між «Вадіком» і російським шансоном є колосальна різниця. Спойлер: її ніхто не бачить
Оля Полякова роками погрожує записати англомовний альбом і підкорити світ. Але поки цього не сталося, співачка радує нас шансоном про свого чоловіка Вадіка, який став зіркою тредсу після інтерв’ю Дмитру Гордону.
Вадік! Вадік! Вадік
Тягне мазу за базар!
Вадік! Вадік! Вадік —
Останній екземпляр!
Вадік! Вадік! Вадік
Робить все без балачок!
Вадік — ах*єнний чувачок!
За тиждень кліп подивилися 500 тисяч разів. Третє місце в трендах ютубу. Щоб ви розуміли, це найпопулярніший реліз співачки за останні роки. При цьому у відео Вадіка нема. Натомість красива Оля на фешні гуляє вулицями Лондона і співає про закатаних у бетон мужиків. Королева ночі (закреслено) шансону, про яку ми не просили.
Все ж світова слава не дає спокою Поляковій, тому «Вадіка» про всяк випадок переклали різними мовами за допомогою штучного інтелекту. У роликах для соцмереж він то в образі Аватара, то Леона-кілера, то Джека з «Титаніка». Вже кров із очей від цих перевтілень. Як сказав би один відомий проффесор: «Астанавітєсь!».
Переглянути цей допис в Instagram
І таки доволі багато людей у захваті від пісні. Часто захоплення супроводжується щиросердим: так, слухали Любу Успенську і «Вороваєк», а тут нарешті щось схоже, але українською.
Водночас музтусовка переважно пісню не оцінила: ні молодьож, ні стара гвардія (хоча Поляковій не звикати). От вам дві схожі реакції від різних поколінь: учасника метал-гурту «Заводь», військовослужбовця Дмитра Самсонова і продюсерки Олени Мозгової. Вони зводяться до того, що від «Вадіка» за кілометр тхне сусідськими відходами.
Не зацінила пісню і найкраща (колишня?) подружка співачки Маша Єфросиніна. Детективи з тредсу помітили, що Маша лайкнула пост про «Вадіка», мовляв, це крок у бік Росії. Взагалі кажуть, що Марія — жінка злопам'ятна. Тому ні для кого не стане несподіванкою, якщо через слова Вадіка про Машу і її чоловіка дружбі «дорослих дівчат» прийде кінець і подружки почнуть топити одна одну.
Продюсеру співачки Михайлу Ясинському порівняння з російським шансоном категорично не подобаються. Чотири роки тому Полякова показово спалила кокошнік, пообіцяла більше ніколи не співати російською, та і загалом вибудувала хоч трохи й карикатурний, проте все ж патріотичний образ. І натхненна умовними «Воровайками» пісня в нього не вписується. Тому Ясинський намагається переконати, що Полякова не російським блатняком надихалась, а «міською пісенною традицією, коріння якої в Одесі».
На слові «частушки» так і проситься ремарка у стилі Полякової — «х*юшки». Саме так Оля почала останнім часом спілкуватися з підписниками. Увійшла в кураж.
Та повернімось до російського блатняку. Різниця між ним та «Вадіком» настільки колосальна, що її ніхто, окрім Ясинського, не помітив. У коментарях продюсера запитують: хіба жаргон «тягне мазу за базар» не тяжіє до тюремного (а це якраз одна з головних ознак блатних пісень), на що пан продюсер відповідає: «Ні, до портового життя української Одеси».
Нічого дивного, що Ясинський апелює (свідомо чи ні) до наративу про бандитську Одесу, який успішно культивували (і продовжують це робити) росіяни. Одна з найвідоміших блатних пісень «Мурка» (20-ті роки) починається рядками: «Прибыла в Одессу банда из Амура, в банде были урки, шулера…». А одна з найпопулярніших екскурсій у місті досі — місцями вигаданої слави Остапа Бендера та Соньки Золотої Ручки.
На ютуб-каналі Акіма Галімова «Реальна історія» нещодавно якраз вийшов випуск, який розвінчує міф про цю саму бандитську Одесу. Це портове місто і важливий економічний центр, там промишляли контрабандисти та спекулянти, не без цього. Але ніякою кримінальною столицею Російської імперії Одеса не була. Злочинів там скоювали не більше, ніж в інших великих містах.
Головним архітектором «одеського міфу» вважають Ісаака Бабеля та його «Одеські оповідання» про Беню Крика. Письменник народився в Одесі, жив то в Україні, то в Росії, писав російською. Саме він ввів моду на так званий «одесскій язик» зі специфічними фразочками типу «сдєлайтє мнє красіво» і зацементував образ веселих і благородних бандитів, які, як і співає Полякова, «з розуму зводять» і «за базар ламають кості».
Головна проблема в тому, що в оповіданнях Бабеля маргінальний район Одеси (Молдаванка) замінив собою все місто. Одеса була різною, але її почали асоціювати переважно з бандитським флером. Це мені нагадує знайомого американця, який до 2022 року регулярно приїздив до Києва і орендував житло поруч із Золотими воротами. У його уявленні всі кияни п’ють фільтр у кав’ярнях на Рейтарській. Десь так і одесити Бабеля, всі вміли порішати і розмовляли так, ніби щойно відкинусь із зони.
Звісно, нашим сусідам вигідно було культивувати міф про бандитську Одесу, зробити її «общєпонятной» і витіснити українську ідентичність. Тому дуже швидко бабелівський наратив про місто зацементувався в російській літературі та піснях.
От вам конкретний приклад. У той час, коли Бабель писав «Одеські оповідання», а Ільф і Петров — «Золоте теля», вийшов роман «Майстер корабля» Юрія Яновського про Одесу 20-х як місто кіно, балету та джазу. Яновський у 1925–1926 роках працював редактором на Одеській кінофабриці, і цей досвід ліг в основу книги. Прототипом головного героя став режисер Олександр Довженко. До речі, там не лише про кінобогему, але й замальовки про портове життя також є, і персонажі не розмовляють жаргоном.
Радянський кінематограф багато разів екранізував «Одеські оповідання» і «Золоте теля». Вгадайте, скільки разів екранізували «Майстра корабля»? Вгадали, жодного. Розповідати про культуру в Одесі було нецікаво. То лі дєло бандіти. І от майже через 100 років після виходу роману, у 2026-му, вийде байопік «Довженко» з Григорієм Баклановим у головній ролі, де в основу сценарію ліг якраз роман Яновського.
Можна, звісно, надихатися «Муркою», хто ж заборонить, але потім Полякова з продюсером нехай не роблять круглі очі, чому її не хочуть бачити на Євробаченні.
Ясинський у розмові зі Славою Дьоміним сказав, що вони відчули запит людей на «Вадіка». І це, панове, тривожний дзвіночок.
«Чим більше воно таке смішне, з іронією, тим більше воно подобається. Окей, не питання, якщо ви скучили за таким, ми вам це дамо».
У 2024 ми вже чули подібну фразу про суспільний запит на російську мову від Маші Єфросиніної. За неї телеведучу добряче покатали на шакалячому експресі. Це навіть стало приводом для широкої дискусії, хто ж формує запит – артист чи суспільство.
У частини українців і досі є запит на російськомовні пісні, але та ж Оля Полякова не поспішає його задовольняти, бо це репутаційно невигідно. Поки що. Тому «Вадік» виглядає як ностальгія за спаленим кокошніком.
