Хороший, поганий, злий
Якби в нас не було Віталія Портникова, його треба було б вигадати. Бо він уміє подарувати і без того буремному сьогоденню справжній геополітичний саспенс. У його погляді на світ і подачі завжди є шарм життєствердного апокаліпсису. Отак п’єш ранкову каву, слухаючи його черговий аналіз поточної ситуації, і несподівано тобі передається його щирий захват від спостерігання за тим, як світ летить під три чорти.
Наче і кава вже охолола, і майбутнє жахає, а Портников майстерно залучає тебе до своєї розповіді — ти вже не просто спостерігач, а активний учасник історичного процесу. «Хто входить тут, покинь усю надію», — навряд чи Данте знав, що максимально точно описав емоційний стан постійної аудиторії пана Портникова. А як показали останні події — і тих, хто бере в нього інтерв’ю.
Уже тиждень в мережі триває жива дискусія щодо публічної зустрічі Віталія Портникова з айтівцем, креативним директором подкасту «УТ-2» та військовослужбовцем Юрієм Федоренком, що відбулася в рамках конференції DOU Day 2026. Думки розділилися: хтось вважає, що пан Віталій одержав беззаперечну перемогу над модератором в інтелектуальному двобої; хтось стверджує, що гість образив, навіть принизив Федоренка; інші наполягають на тому, що Портников мав право на будь-яку експресію, бо а як ще боротися з «дурними питаннями»? А є й ті, які звинувачують самого журналіста у некомпетентності.
Сама спільнота DOU активно використовує бурхливу дискусію в рекламі свого заходу: на обкладинці запису дискусії Федоренка з Портниковим в ютубі окрім теми зустрічі турботливими руками піарника написано «скандал».
«Антоніна» не могла пройти повз, бо ніщо так не надихає, як гарячі обговорення у вітчизняному медіапросторі українських подій, заходів та зірок. Сама дискусія обіцяла глядачам коктейль з досить резонансних тем: «Про українську ідентичність, “плівки Міндіча” і майбутнє. Віталій Портников на DOU Day 2026». Спробуємо розібратися, що насправді сталося і чому це викликало живу реакцію публіки.
Отже, як навчили нас герої «Шоу довгоносиків»: «Якшо ваша кава холодна та з бульбашками, то це кока-кола». Якщо для когось це був досить болісний досвід, то для пана Портникова, здається, то був просто день, коли вкотре довелося говорити «просто про складне».
Це завдання зазвичай потребує багато терпіння. Але в пана Портникова замість терпіння — іронія, сарказм та експресивність. Звідси всі ці випади проти модератора на кшталт «...Ви не цікавитеся політикою... Ваша проблема така ж сама, як у Зеленського і всієї компанії, що ви нічим не цікавитеся, приходите в 2026 році брати якесь інтерв’ю, до якого ви взагалі не готові, ви навіть не цікавитеся, що було в цій країні останні десять років...», «...тут у багатьох людей посади, які є постіронічними приколами», відповідь на фразу Федоренка «Я не журналіст!» саркастичним «Я бачу».
Все це може вивести модератора з рівноваги? Звичайно. Може образити? Так. Але чи варто бути занадто вразливим у контексті публічної розмови, до якої ти сам запросив іронічного гостя? Мабуть, ні. Але чи виглядав Федоренко ображеним під час бесіди? Ні, він досить добре тримав удар і сам старався іронізувати, не жахався поведінки співрозмовника, а всіляко намагався «підіграти» йому, дати можливість повністю висловити свою думку та емоцію. В одному з прикладів іронічної репліки Федоренка знаходимо й відповідь Портникова, яка, мабуть, найточніше відображає суть цієї зустрічі.
Федоренко: Є така теза, що зараз українське суспільство дуже наелектризоване і виснажене. І я зараз не про нашу з вами розмову, а взагалі. (Сміх у залі.)
Портников: А у нас хороша розмова. Хоча б люди трішечки відпочили від переживань останніх днів.
Частина українського соціуму, вочевидь, не готова бачити в майже театральному конфлікті лише джерело драматургії та привід відволіктися від труднощів сьогодення. В цьому випадку багато хто сприймає конфлікт як спробу принизити співрозмовника. Причин такої реакції може бути декілька: загальний стан постійної напруги через війну; власне прагнення кожного українця виграти в будь-якій полемічній сутичці; справедливе бажання, щоб усяка комунікація була сповнена поваги та емпатії. Утім, це лише частина думок, бо вони виявилися доволі різнобарвними.
Отже, як саме відреагувала аудиторія на дискусію? Письменник та перекладач Андрій Бондар пише: «Оці дидактичні нагінки на Віталія Портникова, мовляв, він якось не так повівся зі співрозмовником, вказавши йому на непідготовленість і некомпетентність, уже набувають масового характеру. Особливо вражає, коли від Віталія вимагають публічних вибачень.
Це якийсь абсурд. Була жива розмова, була експресія, були іскри і закиди в некомпетентності. Було шоу на сцені. До чого тут моральні повчання? Як людина повинна реагувати на нелогічні або некомпетентні питання? Підтверджувати і толерувати некомпетентність коректною відповіддю, множачи її? Чи все-таки якось виправляти ситуацію? Ну, от Віталій і виправляв. Як міг і як хотів».
Шоу справді було — з проходами по сцені, театральними паузами, навіть жовто-блакитною хусточкою. Таким виступом по-акторськи пишалася б сама Джулія Ламберт, згадана Портниковим героїня славетного роману Сомерсета Моема. Подейкують, що навіть Меріл Стріп уже пересилає один зі своїх «Оскарів» пану Віталію зі словами: «Мене завжди хвалять за те, як я відтворюю акценти, але те, як майстерно розставляє акценти цей український журналіст, тішить та захоплює».
Постер фільму «Бути Джулією» за романом «Театр» Сомерсета Моема
Володимир Гевко зазначає: «Скандал Портникова та айтішника із DOU — насправді не про етику, не про журналістські стандарти, підготовку чи непідготовку до публічних виступів. Це взагалі не про ситуацію між ними двома. Це про те, що тепер не можна безкарно з великих сцен розповідати про "ефективних менеджерів" без ризику отримати у відповідь. Спроба видати Федорова за останнього ефективного менеджера від влади цілком логічно і закономірно тригернула Портникова і він не побоявся зреагувати не те що у відповідь ведучому, а перед величезною аудиторією айтішників, рештки сумління яких втримується на Федорову, Дії та інших диджитальних інструментах як пояснення їх мотивації голосувати за Зеленського і його команду».
Що ж, у пана Портникова завжди є в запасі колоритна образа для електорату Зеленського. Тому й цього разу дивно було б чекати від нього лагідних слів про прихильників серіалу «Слуга народу». А щодо решток сумління айтішників, то тут ще невідомо, на якій флешці вони зберігаються. Бо Антоніна — дама загартована, але мало що її вкурвлює так, як верифікація в «Дія. Підпис»: піднесіть камеру до обличчя, відійдіть від камери, посміхніться, блимніть, ще раз посміхніться. Жодних нервів не вистачить! Ніби в результаті повинен залишитися тільки один — і це не Дункан Мак-Лауд, а той, хто пройшов верифікацію в «Дії».
Спеціаліст із кібербезпеки Костянтин Корсун опублікував досить емоційний допис, де, зокрема, зазначив: «Але що на виході? Так, скандал. Так, більше 130 тисяч переглядів інтерв’ю. Одні аплодують, інші відчувають себе обісраними. А який результат? Обидва табори залишилися на своїх попередніх переконаннях — і сесія морального садо-мазохізму аж ніяк не сприяла “зближенню позицій”. Тоді у чому сенс приймати запрошення на захід з відверто ворожою аудиторією?»
На момент написання матеріалу в інтерв’ю вже більше 380 тисяч переглядів. І це не дивно — ніщо не привертає увагу публіки так, як нерівний поєдинок. Про це ще в Давньому Римі знали. Отже дискусія на DOU Day — це видовище на арені Колізею, на яке ми заслужили. Трохи лячно, але хоча б хтось із гладіаторів читав Сомерсета Моема.
Існує й точка зору, яку у своєму пості висловила журналістка Ольга Червакова: «Для мене це було негідно, відразливо і гидко. Хоча б тому, наскільки нормалізованою стала токсична комунікація в нашому суспільстві. Я не впевнена, що інтелігентній і вихованій людині пасує цькувати співрозмовника лише за те, що він має меншу кількість компетенцій. Такою поведінкою Віталій Едуардович принизив не модератора, а себе. Це точно не те саме, що надавати підсрачників Юлії Латиніній, яка, якою б вона не була ворожою шваброю, все-таки є +/– в тій самій ваговій категорії, що і Портников, просто в іншій бульбашці. Тоді це було бездоганно, зараз — бридко».
CEO компанії «DevRain», яка займається розробкою програмного забезпечення, Олександр Краковецький бачив дискусію наживо і ділиться своїми враженнями: «Правда в тому, що ніхто не зміг би взяти інтервʼю у Віталія, якби останній це б не “дозволив”. А ще у Віталія є “знання” і “стиль”, який всі знають, і без нього Портников був би не він, а хтось інший, кого б ми не знали, або знали, але не обговорювали. Чи було це інтерв’ю? Ні, це був стендап. Чи було це критично? Для мене ні. В залі була гарна атмосфера, аудиторія активно підтримувала обох учасників. Чи змінилося б щось, якби Юра “підготувався” на думку Віталія? Було би те саме. Чи був скандал? Теж ні. Була цікава, динамічна вистава, яку ми обговорюємо на відміну від інших нікому не цікавих інтервʼю, панельних дискусій та пустих виступів».
Треба зазначити, що вступити в полеміку з Портниковим охочих не так багато. А кому ж із нас хочеться, щоб у якийсь момент бесіди гість спитав те, про що ти, може, навіть не чув?
До того ж багато хто хоче бути саркастичним, але мало хто готовий ставати об’єктом жорстких, іронічних коментарів. Це як піти на каву з Шелдоном Купером і говорити з ним про політику, державний устрій та долю людства. «Я фізик-теоретик, я думаю категоріями, недоступними простим смертним», — любив повторювати Шелдон. А справді його прізвище Купер? Точно не Портников?..
Що ж до колоритного початку про «Я не коментую дурниці». Чи звучить це різко? Безумовно. Але складно уявити іншу реакцію Портникова на питання з серії «битва екстрасенсів пробує себе в геополітиці». Модератор міг би якось по-іншому розпочати бесіду, а не одразу вимагати від гостя серйозної відповіді на досить сумнівні тези умовної глядачки.
Проте далеко не всіх зачарувала артистична риторика Портникова. Що більшою стає аудиторія дискусії, то частіше звучать критичні коментарі щодо самого гостя. І претензія до нього лежить уже зовсім не в царині зверхнього поводження з Федоренком. Натомість пану Віталію все частіше закидають ту саму некомпетентність та відірваність від реальності, в яких він у дещо зневажливих інтонаціях звинувачував модератора.
Головред видання dev.ua Станіслав Юрасов зазначає: «Чи дізнався я для себе щось нове? Ні. Але я явно почув ціничний скепсис по відношенню до того, що зробила і продовжує робити спільнота, яка зібралася біля головної сцени, щоб послухати, як то кажуть, мудреця.
А мудрець віджигав. Ось моє улюблене: “У вас не буде Дії — ви зможете спокійно користуватися якимось іншими додатками. А якщо у вас не буде дронів, які будуть збивати російські дрони, то ваші будинки скоро всі переб’ють і у вас не буде місця, в якому ви будете користуватися Дією. Ну що ви як діти якісь? Ви що серйозно думаєте, що виживання цієї країни залежить від віртуальних додатків?” І після цього відвертого попуску в залі ще й йдуть слабенькі, але оплески. Отакої:)
Цікаво, чи знає Віталій, що значна частка людей, яка створювала застосунки (в тому числі Дія), створює тепер і українські дрони (які збивають ті ж самі російські ракети)? Що взагалі тусовка айтішників і тусовка, яка займається військовими технологіями, сильно перетинається. Що без наявності в країні рішуче налаштованих ІТ-інженерів не було ні тих самих перехоплювачів, ні FPV (яке нищить зараз 80% цілей), ні багато чого іншого. Delta — це також застосунок! Його створили українські айтівці. І без Delta ми б вже, напевно, якщо б не програли, то давно опинилися в набагато гірших умовах.
І от якраз такі люди (розробники), у великій концентрації, сиділи у великій залі на main stage і намагалися знайти раціональне зерно у цій строкатій промові.
Це ж Портников, він розумний, епотажний. Значить треба вслухатися. Раптом пропущу той самий … меседж:)».
Головна редакторка «Бабеля» Катерина Коберник іде дорогою, прокладеною колись Девідом Лінчем з його «сови — не ті, ким здаються», і стверджує: «Наш фейсбук, серед іншого, це така спільнота, де багато людей дуже довго думають і говорять на курилках вже очевидні речі, але сказати їх вголос поодинці у більшості не вистачає духу... Король голий, так. Пояснювальна бригада: це про купу людей і явищ. Зараз — про виступ Портникова на DOU».
Воєнна кореспондентка Анна Калюжна не тільки не піддається шарму базових знань, а й не приховує свого роздратування: «Як правило, пихаті, надуті мильні бульки самі себе проявляють. Від нормальних людей навколо лише і треба просто бути нормальними.
Отже, я уявлення не маю чому людина, яка з’*балась з України під час Майдану, але сміла про нього щось пащекувати з-за кордону, і пізніше багато паразитувала на цій темі; яка жодного дня ні в якій ролі не була на війні чи хоча б десь поблизу неї, але регулярно сміє засипати українців своїми псевдонауковими апокаліптичними прогнозами, була якимось гуру для багатьох з вас, але я рада, що і ця любов похитнулась.
Вибачайте за таку оцінку для вашого гуру, але в “дивні часи відчайдушно сміливих” люди, які не можуть запропонувати суспільству нічого крім псевдовізіонерства, для мене мають значно меншу цінність, ніж комунальник, який вийшов прибирати наслідки обстрілу».
Популярною також є думка, що вся ця дискусія просто висмоктана з пальця. Бо це ж було вже! Чи міг пан Портников бути дипломатичнішим і менш дратівливим? Міг. Чи можна було б з більшою повагою ставитися до співрозмовника? Можна. Але Портников ані на мить не зрадив собі, він зазвичай поводиться саме так, як у бесіді з Федоренком: якщо його щось дратує, не приховує цього, може досить безапеляційно аргументувати свою думку та завжди робить це доволі артистично.
Чи може експресія зіграти злий жарт із самим Портниковим? Авжеж. Наприклад, він так захопився власним жартом про «золотий дощ», що назвав прем’єрку Італії Мèлоні (з наголосом на перший склад). А вона ж Мелòні — наголос на другий склад. Модератор міг би за це зачепитися і сказати: «Готуватися до дискусії треба, Віталію Едуардовичу». Оце могла б бути справжня іронічна вендета. Але, виходить, цього разу ніхто не підготувався.
Протягом усієї неформально-театральної розмови учасники ніби підігрували один одному. Портников весь час діяв у рамках свого характеру та публічного персонажа. Іноді його «Я давно про це кажу», натиск і своєрідна різкість створювали в частини глядачів враження, що бажання домінувати в ньому перемагає шарм інтелекту та іронії. Втім інтерв’ю з ним — як п’єса Оскара Вайлда: захопливо її читати, але часом болісно бути її героєм, бо не завжди готовий до безкінечного іронічного пікірування.
Сам Портников прокоментував бурхливі обговорення своєї зустрічі з айтівцями з майже філософською поетичністю:
«Щодо усіх дискусій останніх днів. Хтось живе минулим. Завжди співчуваю цим людям. Хтось живе сьогоднішнім днем. Завжди цим людям заздрю. Я живу майбутнім».
Антоніна сподівається, що писав він це зі своєю традиційною посмішкою на обличчі. Для когось іронічною, для когось зверхньою. Чесно кажучи, ще досить дипломатично прокоментував. А міг же натомість згадати італійську приказку: «мати дурня завжди вагітна».
Фото: соцмережі DOU
