Перші враження про «Довбуша», або Як зібрати фокус-групу на фуршеті
Зазвичай на різних прем’єрних показах чи кінофестивалях люди виходять із зали і починають активно збиватися у групи, аби обговорити побачене. Особисто я в якийсь момент посеред однієї з таких розмов зрозуміла напрочуд очевидну річ: у людей неймовірно різні смаки. Вважаю, що це геніальний висновок, який потребував глибокої кількарічної аналітики.
Але якщо серйозно, то в оцінках кіно люди часто про це забувають і не можуть збагнути, ну як це комусь могло сподобатися те, що я вважаю кінематографічною катастрофою? Або навпаки. Тому, оскільки після церемонії відкриття планувався коктейль, я вирішила зібрати враження саме там. Бо хто ж, як не людина з келихом просеко чи віскі, видасть тобі всю правду? І справді, довелося почути подекуди кардинально протилежні думки.
Нагадаю, що фільм «Довбуш» розповідає, як неважко здогадатися, про ватажка опришків Олексу Довбуша. Герої протистоять польській княгині Яблуновській та хочуть самі хазяйнувати на своїй землі. У Олекси є брат — Іван. У якийсь момент вони сваряться і починають боротися одне з одним. Один брат хоче помститися за смерть батьків, інший — віддає перевагу грабунку. Також в Олекси є кохана — Марічка.
Отже, якщо говорити про позитивні характеристики фільму, то мої співрозмовники найчастіше називали масштаб. «Довбуш» — одна з найдорожчих українських кіноробіт (120 мільйонів гривень, державна частка — 65 мільйонів) і, як часто кажуть кіношники, на екрані ці гроші справді видно. Це і складні зйомки, якісно зроблені цікаві костюми, неабиякі декорації — усе це справляє враження чогось епічного і блокбастерного.
І найголовніше — перуки. Художникам з гриму нарешті вони вдалися. Якщо хтось не надто прискіпливо відстежує тенденції в нашому кіно, то скажу таке: практично щоразу, коли треба робити перуки, вуса чи бороди, це перетворюється на щось страшне.
Зокрема, це пов’язано з тим, що якісні перуки — дуже недешеве задоволення. І під час перегляду «Довбуша» абсолютно не виникає відчуття, що вони живуть окремим життям. Вважаю, що це — перемога.
Повертаючись до масштабу, то саме він, на думку багатьох опитаних, цілком може привести в кінотеатри велику кількість глядачів, і навіть є прогнози, що «Довбуш» має реальні шанси потрапити в топ найкасовіших українських фільмів. Аж цікаво — чекаємо на цифри першого вікенду наступного тижня.
Інший момент, який майже всі нахвалюють, — це операторська робота. І тут не той випадок, коли «не знаєш, що сказати про фільм — говори про зйомку». Оператор «Довбуша» — Сергій Михальчук, один з найкращих українських операторів. Зараз він у війську. Ось, до речі, можна про нього подивитися невеличкий фільм.
Взагалі, в історичному кіно вся ця красива картинка і по-багатому — надзвичайно важливі, як на мене. До речі, у цьому була велика частина неймовірного успіху серіалу «Кріпосна» — глядачам хотілося пристойної костюмованої історичної драми, вибір яких не сказати що в нас надто великий.
Практично всі, з ким я говорила, у захваті від Олексія Гнатковського, виконавця ролі Івана Довбуша.
Ба більше, щодо нього було багато сподівань і до перегляду. Як завдяки трейлеру, так і яскравій акторській роботі Олексія в Івано-Франківському драмтеатрі. Його персонажа називають харизматичним, яскравим та неоднозначним. Він заздрить своєму братові, і це почуття штовхає його на кепські вчинки.
А ось щодо решти акторів, точніше персонажів, то тут уже думки розділяються. Наприклад, одні називають Сергія Стрельникова чудовою кандидатурою на роль Олекси Довбуша, бо в його образі так багато героїчного, що це просто неймовірне потрапляння. Водночас інші називають його персонажа абсолютно безликим. І тут ми вже переходимо до негативних вражень.
Особисто я погоджуся з думкою однієї зі співрозмовниць, що «Довбуш» — це для любителів екшену, фільм-атракціон, у якому акцент зроблений саме на візуальну частину. А сенси, характери, стосунки між персонажами відходять на другий план. Я, приміром, узагалі ніяк не можу описати головного героя, крім того, що він красивий. І позитивний. Це така часта помилка авторів наших героїчних стрічок — там занадто правильний герой, що робить його прісним та дуже рівним, схожим на те, як зазвичай на уроках української літератури розповідають про письменників та письменниць. І що більш сумно — він зазвичай категорично позбавлений почуття гумору.
Частково дається взнаки і минуле Стрельникова. Взагалі, робота в українсько-російських серіалах була занадто частою практикою в наших акторів та акторок, аж до повномасштабного вторгнення, тому не думаю, що тут узагалі може йтися про якийсь кенселинг, позаяк доведеться викреслити всіх. Та інколи все ж виникають дивні відчуття. Стрельников колись, наприклад, грав Василя Чапаєва, і я, дивлячись на патріотичного Довбуша, не могла не згадувати цю роль, псуючи собі враження. Тому сподіваюся, більшість глядачів того серіалу не бачила.
Ну і в українському кіно були й гірші випадки. Дмитро Ступка, який грав у пропагандистському і забороненому в Україні фільмі «Ми з майбутнього 2», згодом перевтілився в Симона Петлюру у стрічці «Крути 1918».
Інша ж проблема «Довбуша», на суб’єктивну думку частини перших глядачів, — погано виписані лінії стосунків між персонажами. У почуття закоханих Олекси та Марічки не особливо й віриться, бо занадто мало точок дотику між ними, спільних сцен, наче нам просто пропонують поставити галочку, що ось ці двоє людей — закохані. Актори зараз відіграють свій текст, а ви, будьте такі ласкаві, повірте їм. Так, зокрема, відбувається, коли між самими акторами немає «хімії». Як на мене, між Сергієм Стрельниковим та Дарією Плахтій її точно не побачити.
Ну і також дається взнаки доволі високий рівень пафосу, хоча його значно менше, ніж я очікувала після перегляду трейлерів. Це теж одна з особливостей багатьох наших патріотичних стрічок. Частині глядачів, справді, така екзальтація дуже подобається, проте багатьох — відштовхує. І тут вже питання, для якої цільової аудиторії зроблений фільм. «Довбуш» — явно для першої категорії.
Марічку у виконанні Плахтій теж доволі важко описати — дуже бракує яскравих штрихів у характері, глибини, об'єму, складності та екранного часу. Те саме — майже з усіма іншими персонажами. Винятки — вже згаданий Іван Довбуш та чоловік Марічки. Цю невелику роль якраз багато хто помітив саме через значно більшу неоднозначність — це добрий чоловік, але його мучать ревнощі, бо дружина кохає іншого й не приховує цього.
І ще — монтаж. Як то кажуть, last but not least. Склеювати потрібні кадри у потрібній послідовності та в потрібному місці — заняття, яке важко переоцінити. Людям, дотичним до кіно, добре відомо, що монтаж може як врятувати картину, так її і зіпсувати, адже саме режисери монтажу відповідають за те, що ми називаємо «історією». Якщо не помиляюся, над «Довбушем» працювало восьмеро режисерів монтажу. Напевне, це трохи ту мач. Це щось схоже із ситуацією, коли у фільма змінюється кілька режисерів — у результаті виходить якась каша. Тому багато моїх співрозмовників, з якими я в цьому згідна, твердять, що саме історія в цій стрічці вийшла доволі слабкою і дещо хаотичною. Наче вона зіткана зі шматків оповідей різних людей, жоден з яких не зміг повноцінно висловитися.
Скажу вже тут зовсім від себе, що попередня стрічка Олеся Саніна «Поводир» таких проблем не мала. Так, у середовищі поціновувачів авторського кіно її розкритикували, але масова аудиторія роботу оцінила дуже позитивно, зважаючи на касові збори. «Поводир» теж мав розкішну, аж інколи до гламурності, картинку, проте сюжет там був доволі цілісним.
У кожному разі мушу сказати, що на Одеському кінофестивалі «Довбуша» показували із повними залами, а квитки варто було купувати завчасно. Чекаємо тепер на прокат, який стартує вже завтра.
Фото: кадри з фільму «Довбуш», пресслужба ОМКФ
