Руслана в «Ночь памяти»: «Страна не должна спать!» (ФОТО)
Минувшей ночью Майдан не спал. Организатором ночи памяти событий 29 ноября 2013 года выступила Руслана. Ровно год назад, 29 ноября 2013 года, состоялся жестокий разгон студентов, которые вышли на мирный протест против внезапного решения Януковича отказаться от ассоциации с ЕС.
В ночь с 29 на 30 ноября этого года людей пришло не слишком много. Меньше, чем ожидалось. Под сценой, которую установили у подножия стеллы, собрались студенты и просто киевляне. Недалеко от сцены установили железные бочки, запылали дрова, щемяще запахло прошлой зимой. За сценой стояла палатка, в которой так же по традиции Майдана, разливали бесплатный горячий чай. На сцену выходили как участники трагических событий прошлого года, так и известные журналисты, певцы, политические деятели и священники. Не раз прозвучал гимн Украины, не раз кто-то не мог сдержать слез. В эту ночь мы с Мусей тоже пришли на Майдан.
Руслану, которая выступила инициатором акции, мы застали у звукового пульта. Когда у нее выдалась свободная минутка, она с удовольствием пообщалась с вашей Дусей.
«В цю ніч я не могла щось не зробити. Майдан – це таке місце, яке притягує до себе всіх тих, хто хоче прийти и сказати свою думку. Я категорично проти того, щоб люди просто проходили повз Майдан, ніби тут нічого не було. Громадскість повинна відчувати, що вона може щось робити і не спати. Дуже багато лунає критики, і мало самодостатності, на яку ми сьогодні вже здатні. Мені дуже сподобалась фраза одного з іноземцев про нас, українців. Він сказав, що наша країна тримається на тому, что в українців закони живуть у сердці.
Найголовніше: в той вечір в 2013 році на Майдані стояли романтики, вони були таки чисті. Але коли пролилась кров, у мене щось перемкнулося і весь цей рік у мене було відчуття якогось обурення. Все, що я потім побачила на Майдані, та й за весь цей рік, підняло градус гніву. Якщо ми сьогодні зменшимо цей градус гніву, буде дуже добре. Це головна мета акції. Треба повернути людям оптимізм, без якого ми ніяк не зможемо жити. Нам просто елементарно потрібно це паливо, без якого ми не зможемо зберегти щось світле в собі, те, з чого ми починали. Якщо люди згадають той перший, світлий Майдан, мені більше нічого не треба.
Зараз йде такий красивий сніг. До речі, рік тому була зовсім інша погода. Було сухо, вітряно, а потім вітер стих. Зараз зовсім інше – сніг, такий спокій. Це нагадує новорічні рідзвяні свята. Хочеться, щоб вся країна була в такому спокої. Більше нічого не треба.
Що стосується новорічної ялинки… Це дуже непросте питання. Ми навіть думали, що, може, треба встановити якусь штучну ялинку, познущатися з Януковича, а потім все ж таки вирішили, що це не смішно. Все-таки є люди, які пропали на Майдані, які, можливо, загинули. Мі навіть досі цього не знаємо, громадскість не може досі провести своє власне розслідування».
Ведущим мероприятия был Мыкола Вересень. Несмотря на прохладную погоду, Мыкола был без головного убора. Времени для общения у него практически не было, но все же он успел сказать вашей Дусе несколько слов.
«Думаю, що не тільки для мене, а й для багатьох людей Майдан – це сакральне місце. Не тільки для нас. Я не пам'ятаю, хто саме, але хтось з європейців сказав: «Тепер ми всі українці». Чому я тут? Руслана проявила таку ініціативу, ми домовилися зустрітися, обговорили, як це буде, і почали цю справу. Так що я на себе ковдру тягнути не буду. Я просто виступаю як ведучий цого дійства і сподіваюсь, що ця акція дасть людям якусь надію на майбутнє».
Известного политического журналиста и ведущего авторской программы «Гра у класику» на канале ZIK Сергея Рахманина мы с Мусей заметили недалеко от сцены.
«Мене зацікавила ця подія, тому я тут. Для мене була дуже важлива та ніч, яка була тут рік назад. Моя присутніть тут сьогодні – данина поваги до тих людей, хто сюди приходив, і данина пам'яті тим, кого вже нема.
Я завжди поважав і поважаю людей, які впевнені в тому, що вони роблять. Якби тоді люди не зібралися, то не було б і Майдану. Яким би страшним, кривавим, неоковирним було те, що відбувалося потому, у будь-якому разі це було важливо. Все тільки починається.
Коли я приходив на Майдан у мене були сподівання, що щось зміниться. І щось стало змінюватись, хоча набагато повільніше, ніж нам би хотілося. Але щось змінюється, зокрема завдяки тим людям, які виходять на Майдан. І я сам запалю свічки пам'яті тим людям, які загинули на Майдані. Це для мене сакральна річ.
Зараз дуже складний час. Немає вже чорного і білого, є дуже багато сірого. Але так завжди буває після революції. Як на мене, і це дуже суб'єктивно, – треба намацати впевненість в тому, що робиться. Цієї впевненості не бракувало тоді, а бракує сьогодні. Якщо це вдасться протягом найближчого часу, все буде добре. Можливо, нешвидко, але буде».
Не оставил без внимания «Ночь памяти» и художник Сергей Поярков, один из активистов «Автомайдана».
«Мне позвонила Руслана и спросила: «Ты сегодня придешь?». А кто скажет «нет» Руслане? Таких людей в нашей стране не существует. Я сразу взял «под козырек» и поехал на Майдан. Жена мне даже дала ту одежду, в которой я в прошлом году выступал на сцене Майдана. На мне та же куртка, та же жилетка. Если честно, есть чувство ностальгии за той атмосферой, которая была тогда…
Мне сейчас часто задают глупый вопрос: «А если бы вы знали тогда, что будет, вы бы все равно пошли на Майдан?». Я всегда отвечаю: «Надо этот вопрос задать Януковичу. Он бы тогда точно не разгонял студентов». А вообще в сослагательном наклонении ничего быть не может. А что касается того, чего мы добивались, то да, мы хотели евроинтеграции. Я общаюсь со многими европейцами – они за нас! И послы европейские мне говорят: «Для вас надо делать безвизовый режим однозначно». Надо людей из глубинки возить в Европу, чтобы они видели, как там живут люди и к чему нужно идти.
Главное, чего мы хотели – чтобы ушел упырь Янукович. Он ушел. И вся его команда ушла. Но система осталась. Поэтому мы здесь. У меня есть ностальгия за той надеждой, когда мы думали, что все может обойтись без крови. Изначально же никто не верил в то, что Янукович убежит. Все очень удивились, когда он убежал. Но у нас у всех было ощущение, что мы не можем молчать. Если мы будем молчать, мы не будем себя уважать. На каком-то этапе мне дали понять, что меня «закроют», но включать заднюю передачу было уже поздно и бессмысленно. И у меня было вот такое состояние, что мне все равно – ну, закроют, так закроют. Это то ощущение, после которого с человеком бороться бесполезно. И его поймали миллионы! И поэтому состоялся Майдан.
Каждый должен начинать с себя. А куда деваться? Слушайте, девять женщин не родят за месяц одного ребенка! И поэтому ожидать, что за год Майдан изменит страну, тоже нельзя. Но мы вошли в процесс, который нам позволит войти в Европу. Я всегда говорил: Европа – это университет, в который нас возьмут, если мы будет хорошо учиться, а Россия – это бурса, куда нас берут бесплатно, чтобы деградировать вместе с ней. Лучше вместе развиваться с Европой, чем вместе деградировать с Россией. Я понимаю, что некоторой части людей в нашей стране удобно деградировать, но уверен, что самая активная часть страны будет развиваться и потащит за собой остальных – в хорошем смысле этого слова».
Мустафа Найем и тут был в центре внимания прессы. Оно и не удивительно, ведь это именно он 21 ноября 2013 года, когда стало известно, что никакой ассоциации с Европой нам не светит, позвал своих друзей и просто подписчиков в фейсбуке выйти на Майдан в знак протеста против политики Януковича.
«Я вважаю, що річниці таких подій не можна перетворювати на свята. І сьогодні не свято, а день пам'яті тих студентів, які були на Майдані. Зараз ми повинні вимагати у влади змін, тому що влада не змінилася. Єдине, що з владою сталося, – вона відчула страх перед людьми. Я би просив зараз людей відчути свою відповідальність. Якщо вони зараз заспокояться, повірять, що все змінилося, ми отримаємо те, що було в 2004 році.
Найбільш ганебно те, що ми досі не знаємо, хто побив людей 29 листопада на Майдані. Та озлобленість і безсилля, що ми відчували тоді, досі в мені живе. Можливо, ті дванадцять людей, які били одного, ходять зараз з нами по вулицях. У меня це викликає злість, я буду вимагати у влади їх наказати. Я буду вимагати, щоб нам показали обличчя тих людей, які знущалися з наших побратимів на Майдані. Виправдання їм немає.
Я сьогодні прийшов не на свято. Прийшов зустрітися з друзями. Тут всі наші – люди, які починали Майдан, які охороняли цю стелу, годували людей, були волонтерами. Дуже приємно їх зустріти.
Тоді ми не знали, що Майдан настільки змінить все наше життя. Спочатку було 29 листопада, потім 10 грудня, потім 16 січня, 18-те. Кожна дата нас примушувала дорослішати и віріти в те, що ми не можемо зупинитися.
Емоції сьогодні в мене дуже змішані. З одного боку – сум, розпач, бо ми втратили людей. Але я згадую, що тоді, в 2013-му, були моменти, коли були дуже високі почуття. Думаю, зараз нам треба не втратити ось ці почуття – і позитивні, і негативні, щоб рухатися далі. Пам'ять про тих героїв, які загинули, не дає нам відмахнутись від того, що зараз відбувається. Це не «хеппі енд». Все тільки починається».
Не смогла остаться в стороне от памятного события и известный врач, а теперь и политик, Ольга Богомолец.
«Мені здається, що сьогодні всі свідомі громадяни України мали б бути тут для того, щоб чітко засвідчіти свою позицію. Я не вважаю це акцією Руслани. Я вважаю це всеукраїнським днем пам'яті і гідності. Це день, який підняв весь український народ.
Я вважаю, що Майдан, який відбувся рік тому, не можна розглядати як крапку. Це початок великого процесу змін в Україні. Гідність не народжується в один день. Вона кується поколіннями. І, власне, зараз з'явилося покоління, яке не боїться протистояти існуючій системі, яке не боїться доводити свою гідність. Майдан ставив собі за мету зміну системи, і він продовжується – люди прийшли, вони тут. Мі повинні знайти ті шляхи, якими громадянське суспільство може впливати на владу. А якщо владу потрібно міняти, її потрібно міняти безкровно. Одні повинні спокійно забиратися, а на їхнє місце приходити нові. А якщо нові не підходять, і ці мають забиратися. Наше завдання – створити для громадянського суспільства безкровні важелі тиску на владу, щоб ми не втрачали людей.
У мене сьогодні скдадається враження, що у владі ще не всі зрозуміли, що українське суспільство змінюється. Надзвичайно важливо, щоб цей градус свідомості не зменшувався. Майдан тільки розпочав процес. Коли крига тане, вона не може розтанути в один день. Але процес пішов, люди тут. Сьогодні байдуже, чи ти оптиміст, чи пессиміст, віриш у Майдан чи ні – просто бери и роби щось! Роби професійно на своєму місці.
Те, що я пережила під час Майдану, коли ми приймали поранених, коли ми втрачали людей, – це неможливо забути. Це назавжди в моєму серці. Але і зараз люди продовжують вмирати. Мое завдання – боротися за кожне життя, за кожну особистість в Україні. Гуманітарними програмами, реформою системи охорони здоров'я, тиском на владу – всіма можливими шляхами. Якщо мені вдається зберегти людське життя, це означає, что в моєму житті є сенс».
Сергея Лещенко мы застали в компании друзей, однако он сразу согласился отвлечься ради вашей Дуси и поделился своими мыслями.
«Я прийшов на Майдан по зову серця. На Майдан не заганяють силою і не запрошують. Сюди приходять ті, хто вважає це за потрібне. Цей день – 29 листопада – став поворотним у моєму житті. Я тоді вирішив повертатися в Україну. У мене була п’ятимісячна програма стажування в Вашингтоні – з 1 жовтня по 1 березня. Я тоді навіть не думав, що в Україні може щось статися неординарне. Але коли відбулося це побиття, я зрозумів, треба програму переривати и повертатися в Україну. Я купив квиток в той же день, сів у літак полетів до Києва. Після побиття студентів я зрозумів, що Янукович пішов по дорозі, з якої йому не буде повернення. Він пішов по дорозі придушення протесту. Це була його велика помилка, яка стала передумовою наступних помилок і його падіння. Насправді навіть після цього побиття він мав шанс вийти з ситуації без втрати влади, але він продовжував робити неправильні кроки.
Зараз я вважаю, що Майдан не виконав свої функції навіть наполовину. Він не усунув олігархів від влади, не покарав тих людей, які за Януковича займались корупційним збагаченням, не побудовані правоохоронна і судова системи. Дуже багато цілей не досягнуто. Я думаю, що Майдан буде тривати – чи в активній, чи в пасивній фазі. Зараз пасивна фаза, але він продовжується, він не звернувся. Влада все одно зрозуміла – іншого вибору, ніж проводити реформи, немає».
Я поговорила еще с одним журналистом, который был активным участником событий минувшей зимы, очевидцем разгона студентов - с депутатом трех созывов Андреем Шевченко.
«Рік тому я був тут під час розгону. Все відбувалося на моїх очах і зараз стоїть перед очима. Тоді, чесно кажучи, мені здавалося, що відбувається кінець світу. Я тоді не знав, що попереду будуть набагато страшніші речі. Що будуть вбиті люди, що з’явиться Небесна Сотня. Але тоді було таке відчуття, що відбувається кінець світу – у центрі Києва все робилося із такою жорстокістю, з таким демонстративним садизмом. Тому я зараз тут. Це був поворотний момент для мене. Моя сестра теж була тут під час розгону. Вона студентка Інституту журналістики, тоді вона навчалась на другому курсі. Тільки за щасливим збігом обставин, вона не попала під дубинки. Я після четвертої години ранку поїхав з колегами до Шевченківського райвідділку міліції, і ми діставали звідти затриманих. Вийшов я звідти о першій дня, коли ми звільнили останнього затриманого. Я прийшов додому, побачив маму, дружину і дочку. Вони дивилися по телевізору ці кадрі побиття і плакали. В той момент я зрозумів, що в країні починається те, що неможливо повернути назад.
Сьогодні настрій різний. І сумно, і є надія, але багато розчарування. Всі ми розуміємо, що дуже мало зробили за ці дев’ять місяців. Мені здається, країна заслуговує набагато більше змін.
Я точно знаю, що Майдан перевернув наше уявлення про життя і смерть, і що бути політиком – це не тільки просувати правильні закони і виголошувати надихаючі речі. Це означає – і будувати барикади, і захищати їх, і витягувати людей з автозаків, і захищати їх в судах, і виносити поранених, і ховати мертвих. Все це теж означає бути політиком. И твій мандат депутата дає тобі тільки один привілей – ти мусиш бути у першому ряду».
Около часа ночи на Майдане появилась и Тоня Матвиенко. Пока ее гражданский супруг Арсен Мирзоян пел на сцене, Тоня ответила на мои вопросы.
«30 листопада я згадувала часто в цьому році. Я пам’ятаю, як почався Майдан. Настав момент, коли Януковича треба було завалити. Народ вже просто не міг терпіти. Цей день став початком великого майбутнього Україні. Мені дуже хочеться сказати добриі слова нашій молоді, подякувати від всієї країни, що вони започаткували ці зміни. Ці люди зробили історію.
Мої батьки мене завжди навчали любити Україну. Після Майдану я була дуже щаслива, що багато людей стали патріотами. Змінилась свідомість багатьох людей. На жаль, ще багато проблем. Тільки би витримати все це. Я бачу, як у людей руки опускаються, і взагалі багато людей звикло, що іде війна. Але все одно – Майдан поламав всі плани Путіна. Зараз у нас є шанс змінити країну».
Мы с Мусей сегодня хоть и невыспавшиеся, но до сих пор под большим впечатлением от вчерашней ночи. Чувство гордости за свой народ, за нашу страну бодрит. Мы верим, , что все у нас получится. Слава Украине!
Дуся и Муся
Фото: Максим Лисовой
