Инна Золотухина: школа репортажа пришла в Украину из Москвы
И я продолжаю свою любимую рубрику «Книжный Арсенал». В этом году фестиваль ознаменовался внушительным количеством книжных новинок от украинских медийщиков, в частности, сборниками репортажей, большую часть которых выпустило издательство «Фолио». В один из дней «Арсенала» журнал «Вести. Репортер» организовал круглый стол, чтобы поговорить о перспективах репортажистики и ненавязчиво убедить читателя покупать книжки «Фолио». Бурной дискуссии, на которую я так надеялась, увы, не случилось, но умные мысли умных людей я для вас законспектировала.
Инна Золотухина (Павлова), военкор, автор книги «Война с первых дней»:
Украина, к сожалению, долгое время была зациклена на самой себе. Результат местечкового менталитета – вера в то, что мы одни в этом мире, геополитика нами не интересуется, а мы не интересуемся геополитикой – привел к тому, что мы получили войну. В общем-то сейчас такое время, когда все проблемы и раны в стране оголились, поэтому репортажные книги, конечно, актуальны именно сейчас. И, я надеюсь, их будут читать, потому что ситуация в Украине тяжелая, потому что всем больно и страшно, и это заставляет людей думать и интересоваться.
Что касается вообще школы репортажа в Украине, давайте называть вещи своими именами – она пришла сюда из Москвы. И москвичи, которые, кстати, всегда интересовались (и геополитикой в том числе), занимались репортажами, издавали книги прекрасных, что ни говори, журналистов. В Украине, к примеру, лет 7-10 назад выходила замечательная книга репортажей о жизни Киева известной киевской журналистки Ольги Мусафировой. Это я к чему говорю – в стране есть журналисты, которые качественно пишут репортажи уже много лет, и у этих людей есть чему поучиться. Можно написать великолепный репортаж, если видеть и уметь воспринимать окружающий мир. Репортаж – это не обязательно резонансное событие, на самом деле это предформа литературы. Я бы сказала, он гововорит фактами, но литературным языком.
Рыцари Круглого стола в сборе: Александр Красовицкий, Артем Чапай, модератор Игорь Бурдыга, Павел Пененжек и Наталья Гуменюк
Другое дело, что, как правило, репортер – особенно пишущий репортер – идет в поле, а не в телевизор. Мы не ходим на ток-шоу – нам это неинтересно. И чем меньше этого всего, тем больше шансов написать хороший репортаж, ведь ты находишься в среде, живешь и общаешься с конкретными людьми, дышишь с ними одним воздухом, и тогда получишь совсем другой репортаж, чем журналист, который ехал в машине и очень быстро на этой же машине уехал. Журналисты пишущие, как правило, себя не пиарят, остаются в тени. И я безумно благодарна за тот факт, что моя работа оформлена книгой. Это, я надеюсь, первый шаг.
Я думаю, что прямо у нас на глазах появляется новое поколение журналистов, которые и пишут, и снимают фоторепортажи, причем очень сильные. Не было у нас раньше такой плеяды молодых репортеров, которые ездили бы в самое пекло, ныряли туда с головой ради того, чтобы выдать историю, и не важно, сколько им заплатят и где это будет. Поэтому я думаю, что мы просто переживаем новый этап, а после этого этапа многое изменится и в журналистике, и в книгоиздательстве – в частности, в отношении именно к репортерской журналистике.
Наталья Гуменюк, журналист-международник, соосновательница «Громадського ТБ», автор книги «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції»:
Зараз починає друкуватись усе більше репортажних книжок. Для журналістів це найтяжчий спосіб передачі дійсності, особливо в умовах конфлікту: забагато подієвості, забагато своїх інтерпретацій. Але все-таки репортаж – це той жанр, який часом може набагато краще розкрити ситуацію, ніж аналітика. Це вихоплена частинка реальності, але найцікавіше те, що вона дуже довго виявляється актуальною.
Свою книжку про досвід висвітлення арабських революцій та постреволюційної дійсності у восьми країнах я написала до подій на Майдані і дуже хотіла її видати – це півтора роки роботи та подорожей. Від мене не хотіли репортажей, хотіли класичні статті, казали: «Тобі бракує аналітики, це все дуже цікаво, але де якийсь висновок, що буде далі?» А мені здавалось, що саме в яскравих речах і є суть, мені хотілося зібрати ці тексти у цілісне враження. Книга писалася після Помаранчевої революції, вона резонувала з досвідом втраченої революції, і цю назву – «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції» – я придумала сама, але революція мене наздогнала і змусила зупинитися. Я не думала, що моя книга буде такою актуальною, але сьогодні вона цікавіша, хоч і була написана до Майдану.
Ти їдеш робити репортаж, щоб розказати історію. Вона тобі болить, вона тебе мучить, ти хочеш її розказати навіть незалежно від того, чи хочуть її читати – бо це слово тих людей, які приділяли тобі час, час свого життя, і тобі хочеться ним поділитися.
В останні кілька років я дуже добре відчувала, що в нас просто немає місця репортажним публікаціям, немає формату репортажу, немає відповідного журналу. З'явився український Esquire – там можна було друкувати репортажі, але їх було дуже мало. Видання, в які можна було писати – це зазвичай тижневики – не знали, як це публікувати, вони звикли до статей зовсім іншого формату. Я, наприклад, дуже вдячна редакторам журналу «Тиждень» – вони визнавали, що це не зовсім їхній формат, але брали ці репортажі, мені було дуже просто пропонувати їм тексти. Якщо в тебе немає такого – ніхто не замовляє ці репортажі. В нас були події у Врадіївці, та де завгодно, але якщо репортажі з'являлися, то один-два. А от зараз мені здається, що може відбутися формування школи репортажу.
Александр Красовицкий, гендиректор издательства «Фолио»:
Як все відбувається у світі? Стається подія, спочатку з’являються журналістські новини, потім – розширені публікації, розслідування, і це відбувається дуже швидко: розслідування – приблизно за тиждень у тижневих виданнях. Книжки з’являються потім, але репортажні книжки – максимум через два-три місяці після події. Це стандартна робота видавництв та авторів. І вже десь у річний період з’являються книжки, які пишуть історики, політологи. У нас усе інакше. У нас майже немає свого книжкового ринку – ми маємо філію російського книжкового ринку доповнену тим, що видають українські видавці. Фактично за українськими видавництвами – лише 20 відсотків книжкового ринку. Звідси й сповільнена реакція видавців на події – немає відносин видавців і журналістів, які пишуть ці «швидкі» книжки про гарячі події.
Це не секрет, що ми довго шукали авторів на книжку, яка в нас недавно вийшла – Катю Сергацкову і Артема Чапая. Ми не могли знайти авторів для проекту три місяці, і не тому, що у проекту нема грошей – причина ще й в тому, що у суспільства просто ще нема уявлення, що воно має потребу в цих книжках. Якби читач шукав, де йому взяти таку книжку, то, мабуть, і видавці активно би створювали такий продукт. Цього попиту в нашій країні немає. Перші книжки з Майдану вийшли місяців за вісім після революції. Перша автентична книга вийшла у Соні Кошкіної тільки зараз, більше ніж за рік. Я маю надію, що все, що відбувається в країні, змінює систему відносин між видавцями і авторами. Журналісти повинні розуміти, що їх чекають на книжковому ринку. За півтора-два роки, коли зміниться система існування ринку і стане більш європейською, все буде інакше – я в цьому впевнений.
Якщо немає запиту до журналістів, то немає і результату їх роботи. Навідміну від письменників, журналісти працюють у швидкому жанрі. Вони не будуть писати книжки в стіл і чекати, що, може, хтось почне їх видавати. Немає замовлення – немає книжок. Перші кроки видавництва вже зробили – це не тільки «Фоліо», але й інші видавництва, які видали репортажні книжки. Далі має бути крок від читача. Якщо читач гривнею проголосує за такі книжки, цей напрям буде розвиватись. Але я не впевнений, що буде саме так. У нас дуже нерозгалужена система продажу книжок, тому складається ситуація: книжки є, кінцевий читач про них не знає, не бачить їх вживу. Наприклад, кіоски нашого колишнього «Союздруку» майже не продають книжок. А система кіосків таких країн, як Франція, Німеччина, Італія якраз і продає таку книжку не в книгарнях, а в кіосках.
У нас наклади книжок на ринку дуже рідко перевищують дві тисячі. Тому трьохтисячний наклад – це вже бестселер. Але потенціал є. Зараз суспільство дуже живо реагує на мережевий маркетинг, і не тільки Інтернет мається на увазі, а й система рекомендацій, коли хтось комусь сказав, що є така-то книжка.
Екатерина Сергацкова, журналистка, соавтор книги «Война на три буквы»:
Чем интересен жанр репортажа – он позволяет выразить некие события и явления через других людей. В этом его уникальность и привлекательность – через текст мы можем понять, как жили люди в тот или иной период, с тем или иным опытом, а это очень важно. Но есть такой непростой момент. Если мы говорим о репортажах о событиях на востоке Украины, то масштаб конфликта начинаешь осознавать только сейчас, анализируя прошлые репортажи, данные, которые мы получаем сейчас. В этом смысле репортаж не вполне совершенен.
В Украине до определенных событий и правда не было жанра репортажа. Но сейчас запрос на него существует – на серьезный аналитический репортаж, и он касается не только военного конфликта. Не хватает репортажей об уязвленных социальных кругах – об этом практически не пишут, а ведь эта тема очень сильная и серьезная. Но я думаю, что постепенно это все появится: сейчас многие журналистские организации проводят конкурсы, посвященные репортажам, финансируют поездки – это, кстати, очень хороший способ изучать свою страну.
Артем Чапай, журналист портала «Инсайдер», соавтор книги «Война на три буквы»:
Дуже багато текстів читається один раз в Інтернеті – і бльше вони не з’являються. Але є тексти, які хочеться зберегти, бо вони в якомусь сенсі є історією. Тому мені було дуже цікаво те, що ми зробили з Катею Сергацковою у «Війні на три букви» – ніби зібрали десятки різних слайдів, більш-менш логічно їх впорядкували і таким чином утворили спільну картинку, як у хронологічному плані, так і в плані зображення різних аспектів війни, всього того, що відбувається. Для мене важливо, щоб такі речі залишалися. Коли я тільки починав працювати репортером, прочитав книжку «Реальний репортер» Дмитра Митрича-Соколова, і от він каже про те, що репортаж не може бути літературою. Я з цим не згоден. Кожен свій репортаж я намагаюся робити якнайбільше літературним. Мені здається це важливим, і це теж до того, що репортажі повинні залишатися.
Коли дивишся старі репортажі, виникає дивне відчуття. Наприклад, зараз ми більш-менш заспокоїлись, а ось те, що відбувалося влітку, можна охарактеризувати як стан суспільної істерії. Коли ти читаєш старіші тексти, це видно. Зараз часом важко зрозуміти, як це все відбувалося, але репортажі дуже добре передають ту атмосферу. І тому дуже важливо нічого не препарувати, не викреслювати і не приховувати.
У мене є репортажі про Крим, коли там усе тільки почалось. Там показаний стан суспільства, коли присутнє постійне відчуття, вибачте, офігіванія, коли люди не вірили в те, що таке може відбуватись і відбувається. І, звісно, є відчуття, що я тоді в чомусь був не правий, щось не так написав. Але мені здається, що коли ти починаєш сам себе виправляти, то спотворюєш написане. Прекрасний, хоч і нерепортажний, приклад – Джордж Оруелл: у «1984» він показує, як видозмінюється реальність у майбутньому, але відбувалася ця видозміна у минулому – через підміну понять. Коли ми щось висвітлюємо, нам потрібно не доводити свою правоту, а розуміти, як це все сталося.
Муся
Фото: Максим Лисовой
