Наталья Гуменюк: «Мы слишком быстро начинаем считать других чужими»
Одна из самых интересных книжных новинок от украинских журналистов – книга журналистки Натальи Гуменюк «Майдан Тахрир. В поисках утраченной революции». Я побывала на ее презентации в «Книжном Арсенале» и записала для вас самое интересное из сказанного Натальей:
«Коли ми говоримо про інші суспільства, які переживають подібні до наших процеси, дуже часто відбуваються маніпуляції такими речами, як мова, релігія, а людське залишається неохопленим. Я почала писати книгу, подорожуючи та спілкуючись з активістами, блогерами, громадським суспільством, митцями, але також розуміючи, що цього недостатньо – треба усвідомлювати, якою є та частина суспільства, яка завжди прагне стабільності, та, яка каже, що краще було б нічого не робити.
Після цієї зими в книзі проявилося багато речей, які відбуваються в українському суспільстві. Це речі, що стосуються досвіду суспільства, яке переживає війну, людей, які залишають місце свого проживання, досвіду терористичної загрози. Я не претендую на те, щоб описати такі страшні геополітичні реалії. Але мені здається, що моя маленька частинка роботи в цьому – показати, що думають люди в різних країнах у дуже складних ситуаціях.
Мене часто питають, чому я вирішила писати саме про арабські країни. Ні в кого в світі немає такого страшного образу, як у них. Так сталося. І коли ти приїздиш і бачиш нормальних людей, окрім тих диктаторів і екстремістів, які там є, розумієш: щось не так, є в цьому щось несправедливе. Можливо, так само й до нас приїздили деякі журналісти, які розуміли, що нема ніяких фашистів на Майдані.
У вступі я писала про те, що після революції зазвичай приходить розчарування, і це такий шаблон – журналісти спочатку захоплюються, потім розчаровуються. Я не хочу проводити паралелі з Єгиптом, але є оцей мотив: якщо ви вийшли на вулицю, якщо наважились щось зробити – неважливо, в Києві чи, приміром, у Дамаску, – це призведе до громадянської війни. Цей нарратив створюється штучно, людей змушують в це вірити.
Мене вкрай бентежить, як швидко, попри всі проблеми, які в нас існують, ми починаємо сприймати інших як якихось «чужих». Не те щоб ми дегуманізували реалії, далекі від нас, та місця, де ми мало буваємо, але ми починаємо мислити стереотипами, які, можливо, стосуються певної меншини. Наприклад, стереотип про те, що в арабських країнах усі всуціль ісламісти. Весь Ірак – це суцільний теракт, хоча ми розуміємо, що він таким не є. Вся Сирія – ісламські джихадисти. В результаті прірва зростає, і ми починаємо дуже однозначно сприймати всіх «там». При цьому під час подорожей мені часто доводиться розказувати про нас, про наше суспільство як про якихось «інших», і так само заперечувати певні стереотипии.
Зараз, коли приїжджаєш в Донецьк, розумієш, що там є велика гуманітарна проблема, дуже складний режим пропуску: Україна не допускає ввезення гуманітарної допомоги і ускладнює цей процесс. І попри всі ці труднощі ми не помічаємо звичайних мирних людей, які поступово складаються в один узагальнений образ. Я думаю, це дуже добре відчули палестинці: їх усіх, навіть тих, хто виступає проти своєї ж влади, бо там не все так просто, уявляють через стереотипи. У мене в книзі є розповідь про Палестину, зокрема Театр свободи. Це такий театр, створений людиною, чия мати була ізраїльтянкою і чия родина була близькою до створення Ізраїльської держави, але потім допомагала дітям у таборі біженців, дітям, які бачили тільки насильство. Ці люди хочуть говорити про проблеми свого суспільства: про пропускаючий механізм, про корумповану місцеву владу. Але їм дуже складно говорити, тому що все погане, що вони говорять про свою владу, про палестинську адміністрацію, використовується ззовні. І вони абсолютно чітко зазначають: у нас є окупація, ми мусимо дуже добре добирати мову, знаходити спосіб жити в такій ситуації. Наша ситуація дуже подібна.
Мені здається, що зараз створений демонізований образ певного краю, де, звісно, є люди, які зі зброєю в руках порушують українське законодавство. Але є і велика кількість проукраїнського населення, яке просто виживає в страшенно складних умовах. Треба завжди дивитися в деталі. Дивитися на лікарні, в які не можна довезти допомогу, дитячі будинки, представникам яких пропонують виїхати, а в них все з‘являються нові діти. Влітку евакуювали дитячий будинок у Шахтарську. Його вже не існує в українському законодавстві, а діти залишилися. Вихователі не можуть поїхати, бо на кого ж вони їх полишать? А через чотири-п'ять місяців з’явиться будь-хто, хто платитиме якісь гроші на утримання цього дитбудинку, і його спримуть – хай ким він буде.
Окрім того, що маємо зовнішню окупацію, ми можемо відштовхувати частину України тим законодавством, яке існує. Ідеться про мільйони людей. У нас абсолютно контрпродуктивна політика, якщо зважити на міжнародний досвід. В інших країнах я завжди запитую: як це було? Як розв’язувалися конфлікти, як шукали примирення? Ми часто недооцінюємо соціальні питання. Наприклад, візьмімо Іран. Там є провінція, де жили прибічники Саддама Хусейна. В тому регіоні міліціонер отримує 125 доларів, а Аль-Каїда йому платить 175. Тому місцеві поліцейські йдуть в Аль-Каїду, а не захищати свою державу».
В ближайшее время я поделюсь с вами впечатлениями от книги «Майдан Тахрир. В поисках утраченной революции». Ждите.
Муся
Фото: hromadske.tv, theinsider.ua, reinvent.platfor.ma
