Все журналисты делают это: как презентовали конкурс «Звезда канцелярита»
Не так давно энергичные девушки из проекта «Доступ до правди» Аксинья Курина, Леся Ганжа и Алиса Рубан обновили ресурс и сразу же затеяли конкурс «Звезда канцелярита». Его победителем станет чиновник, написавший самую нелепую, фантастическую и бессмысленную отписку на запрос гражданина или журналиста. Презентация конкурса, совмещенная с презентацией обновленного проекта, на которой я побывала, прошла весело – с историями из жизни медийщиков, с тортом и танцами, а также смешным роликом о том, как журналисты делают запросы.
После такого игривого начала сложно было сохранить хотя бы капельку серьезности, хотя, в принципе, речь идет о важных вещах: у нас, как утверждали и журналисты, и активисты, и даже один депутат, лучший в Европе закон о доступе к публичной информации. Но пока он плоховато работает – и из-за нежелания чиновников отвечать по существу, и из-за малой осведомленности о своих правах граждан, и из-за лености журналистов. Так что организаторы конкурса преследовали цель не только поставить на вид чиновникам их поведение, но и популяризировать сам закон. Чем больше людей будет обращаться к власти с запросами – тем быстрее закон начнет функционировать.
Аксинья Курина, Алиса Рубан и Валерия Моисеева, «Центр UA»
Перед началом презентации я поговорила с главой жюри конкурса Ларисой Денисенко, в прошлом журналистом и юристом, а теперь писательницей. Ведь конкурс-то литературный – значит, и оценивать письма чиновников должен литератор.
– Конкурс тільки був оголошений у Львові, тому поки що ми не можемо говорити про критерії відбору і таке інше. Але в принципі будемо оцінювати мову бюрократії. Чи змінилася вона з часів Зощенко або Салтикова-Щедрина? Ні, вона завжди однакова. Завжди люди вигадують якісь відмазки. У моєї історії хвороби є робота в Міністерстві юстиції України. І що мене вразило, коли я туди прийшла – там відразу вчать користуватися такими чиновницькими штампами, для того щоб ти відповів, але не відповів. Такими відповідями заповнений весь бюрократичний обіг, наприклад, в юриспруденції дуже популярна відповідь «відповідно до законодавства України, згідно Конституції України», причому немає жодного посилання на яку-небудь статтю, я не кажу вже про те, щоб її розтлумачити. Є посадові особи, які примудряються ображатися на тебе за те, що ти взагалі запитала в них про щось. І є такі, які кажуть, що ми не маємо права в них таке запитувати – і це і є відповіддю. А хтось просто не надає відповіді.
Цікаво, власне, подивиться, хто буде головним віртуозом, хто напише абсолютну дурню. Так що будемо думати, на що орієнтуватися, що буде видаватися кращим.
У нас фактично три роки існує законодавство про доступ до інформації громадян і журналістів. Правда, в журналістів вона була і раніше, але її посилили в цьому законі. Ціль цієї кампанії – подивитися, як працює увесь цей бюрократичний світ, і відібрати найбільш ідіотські відписки. Мені здається, це дуже важливо, щоб Україна знала своїх героїв.
– А запити ви не будете оцінювати?
– Запити – це журналістська робота, і її також можна оцінювати. Я не знаю, чи є це в наших планах, але передусім будемо оцінювати бюрократичні відповіді. І тут ви праві в тому, що, дивлячись на те, як були складені запити, можна порівняти і подивитися на якість відповіді. Якщо у них запитували щось, на що вони відповіді дати не можуть – це одна справа, а якщо не хочуть – зовсім інша. Тому ми прагнемо показати країні людей, які продовжують працювати з журналістами, з громадянським суспільством в стилі «ви пишіть-пишіть, а ми будемо робити що хочемо».
Аплодисментами и улыбками Сергея Лещенко встречали Алиса Рубан и Владимир Тихий
Пока Лариса разговаривала со мной, гости прибывали. Особый ажиотаж вызвало появление Сергея Лещенко, которого встретили криками «Депутат! Депутат!» и ироническими аплодисментами. Лещенко ничуть не смутился – много говорил и как бывший журналист, и как нынешний депутат, и в микрофон, и с места, так что в конце концов бывшие коллеги даже зажали ему рот. Кстати, в своем выступлении Лещенко упомянул и о материалах, которые он видел, получив наконец свой личный «доступ к правде», оказавшись в резиденции Януковича в Межигорье. Например, обращаясь к режиссеру Владимиру Тихому, также присутствующему среди гостей, напомнил ему о некоем «видео, обнаруженном в спальне Януковича».
Сергей говорил так много, что ему иногда цензоры закрывали рот
Честно говоря, Сергей заинтриговал меня – все-таки не всегда журналисты оказываются в спальне президента, пусть даже и бежавшего, – и я расспросила Владимира Тихого, о каких материалах, обнаруженных Лещенко и Найемом в алькове Януковича, идет речь:
– Ми почали знімати альманах «Доступ до правди», вірніше, ту його частину, де йдеться про Межигір’я у 2011 році. Той фільм вийшов, але ситуація тоді здавалася патовою – нам не давали його показувати, зривали покази і так далі. Увесь цей час ми продовжували щось додатково знімати, оскільки історія на той час здавалася незавершеною. Але коли відбулася розв’язка – і Мустафа Найєм з Сергієм Лещенко опинилися на території Межигір’я, це був дуже цікавий матеріал, який мав стати фіналом нашого фільмуї. Однак ми ж прив’язані до головного героя, тобто до Сергія, а він раптом став народним депутатом – і це трохи попутало нам карти. Ми вже зняли, як він став депутатом, як входить до Верховної Ради, і це мав би бути фінал другої частини історії про Межигір’я, але це все ще не так. Тому що ситуація з Межигір’ям до сіх пір є відкритою. Я так зрозумів, що це питання бентежить Сергія, це справа честі, так що треба, щоб він як депутат туди поїхав і зрозумів, що з цією територією. Фактично там багато чого змінилося, там знаходяться переселенці (приблизно біля сотні), Нацгвардія, якась волонтерська організація. Але юридично статус цієї території до сіх пір не змінився, наскільки я розумію, і через певні підставні фірми вона досі належить Януковичу. Щоб з’ясувати це, подрібни зусилля – і тоді можна було б ставити крапку в цьому фільмі, який й досі знімається.
– А о чем говорил Сергей, когда спросил вас о находках в спальне Януковича?
– Було три години, коли ми знімали в самій Хонці. І в спальні Януковича, в його тумбочці була купа DVD, які Сергій з Мустафою почали дивитися, шукаючи відповіді на багато своїх запитань. Там було багато цікавого – від якоїсь політичної реклами, як реклама Януковича, так і проти нього. Був якийсь проект Медведчка, що мав би певну політичну силу, яка нібито опозиційна, а насправді була б пропрезидентська, такі собі фейкові опозиціонери. Потім були особисті моменти – наприклад, грандіозне відео дуже гарної якості, як зонд знімає президента зсередини. Це відео, мені здається, можна було б продавати для якихось наукових досліджень. Чесно кажучи, там було багато чого, я вже і забув. Скажімо, Сергій сказав щось про Ляшка, а я не пам’ятаю, щоб там було щось пов’язане з Ляшком. Там були записи, фото, відео, аудіо – дуже багато всього. Також був цікавий момент, наприклад, коли молодший син Януковича на відео дуже докладно розповідає про величезне приміщення, по якому він ходить – схоже на якусь резиденцію. Знято на початку зими, я так розумію, що вони шукали місце, де можна було б переховуватися.
– А где все это сейчас?
– Не знаю. Тоді ми все це фіксували разом із представниками не пам’ятаю якої сотні Самооборони. Потім Мустафа все це забрав і, здається, передав разом із документами, що були виловлені з води, до якоїсь прокуратури.
После разговора с Тихим я вернулась к коллегам, которые продолжали рассказывать о том, почему нам всем нужен «Доступ до правди» и вообще умение делать запросы.
Сергей Андрушко, «Схемы»
Своим опытом запросов и полученными на них несуразными ответами поделились и участники ролика. Сергей Андрушко рассказал, как запросы меняют жизнь, в том числе историю, по которой режиссер Владимир Тихий снял одну из своих документальных короткометражек – историю людей, которые хотели отстоять школу в своем населенном пункте. И хотя школу все равно закрыли, именно благодаря запросам они выяснили, что детям полагается новый школьный автобус, который будет возить их в соседний район на учебу. Так, хотя и не достигнув главной цели, люди смогли улучшить положение.
Наталья Седлецкая, «Схемы»
Наталья Седлецкая тоже поделилась собственным опытом. Например, перед уходом несменяемого начальника аппарата Рады Валентина Зайчука журналисты «Схем» отправили запрос на получение бюджета Верховной Рады – хотели посмотреть, как аппарат тратит на свои нужды деньги налогоплательщиков. К удивлению Седлецкой, ответ пришел позитивный: приходите в архивы Рады и смотрите что хотите. Сергей Андрушко тут же отправился в архив парламента и выяснил, что данные о бюджете хранятся только по 2002 год, а дальше – тьма и пустота.
Леся Ганжа, «Доступ до правди»
Куда более смешную историю рассказала Леся Ганжа: в ответ на ее запрос о стоимости ремонта здания одного из судов пришел отказ – чиновники сообщили, что до окончания АТО не станут раскрывать сумму, в которую обошелся ремонт. Вот так, военная тайна!
Две девицы вечерком...
Иконостас MediaHab
На вечернке можно было и отдохнуть от работы
Фотограф Анна Грабарская
Депутат Сергей Лещенко внимательно слушал мнение граждан
Олег Рыбачук наслаждается происходящим
А вот и торжественый момент - вынос торта
Почетную миссиию разрезания торта взяла на себя Инна Борзило, «Центр UA»
А за диджеинг отвечал Андрей Андрушкив
В общем, историй было много и все – занятные. Но в какой-то момент коллеги решили перейти к неофициальной части мероприятия, есть торт и танцевать. Пока все веселились, я расспросила куратора проекта «Доступ до правди» Аксинью Курину о работе:
– В «Центре UA» есть целое направление – свобода слова и доступ к публичной информации. Это сейчас – наш приоритет. Мы с самого начала были лоббистами, мотором принятия законопроекта о доступе к публичной информации. И, что невероятно для времен Януковича, закон приняли, имплиментировали и так далее. Хочу сказать, что наш закон – один из лучших в мире, во многих странах такого нет.
После принятия закона возникли очень большие ожидания: казалось, что достаточно его принять – и все изменится. Этого, разумеется, не произошло, так как стало понятно, что это довольно сложный инструмент, и надо что-то с этим делать. Мы сняли альманах «Открытий доступ» и поняли, что нужно работать с гражданами, потому что эксперты, юристы, чиновники, активисты уже все сделали. Алиса Рубан занималась тем, что собирала базу данных по органам власти – центральным и местным. Такая платформа не является нашим изобретением – есть народная олнлайн-платформа Alavateli, которая разработана активистами в Лондоне, и мы хотели еще два года назад запустить на ее основе сайт. Но начался Майдан и проект пришлось отложить.
Полтора года назад на «УП» мы запустили проект «Доступ до правды» – сервисный ресурс, очень удобный, на котором гражданин может подать любой запрос в центральный или местный орган власти и в течение пяти дней, согласно закону, получить ответ. Но сейчас понимаем, что и этого мало – нужно показать людям, как этот закон работает. Поэтому мы пригласили Лесю Ганжу для того, чтобы превратить его из сервисного в информационно-сервисный, и сейчас находимся в стадии реструктуризации сайта. Мы занимаемся не только доступом к публичной информации, но и электронным управлением и открытием баз данных, то есть теми ресурсами и инструментами, которые позволяют получить информацию в постинформационном обществе. Но при этом остаемся ресурсом, на котором можно отправить запрос и получить ответ. Сейчас уровень осведомленности о происходящем в обществе, даже у активных граждан, довольно низкий. Люди, к примеру, путают запросы, жалобы и обращения. Но мы будем с этим работать.
– На какие деньги существует проект?
– Нас поддерживает шведский донор Sida, а наш технический перезапуск – американский фонд Pact Inc.
Надеюсь, журналисты и активные граждане Украины разошлют как можно больше запросов и получат на них содержательные ответы. А если нет – пусть нерадивых чиновников наградят званием «Звезда канцелярита» и им станет стыдно.
Дуся
Фото: Максим Лисовой
